«Люди — не комахи і ними не керує лише колективний інстинкт виживання. Щоб бути переконливими, аргументи християнина мають бути справжніми. Зрештою, у справді християнському розумінні не йдеться про особисту користь від народження дітей чи існування окремих країн або Європи у нинішніх формах».
Християнські середовища часто звертають увагу на зв’язок народжуваності з процвітанням держави. Але чому віруюча людина має перейматися цими проблемами? Демографія, безумовно, має важливе суспільне значення; натомість батьківство має значення духовне. Часто люди ці категорії плутають — це призводить до того, що християнин стає лицеміром, а його аргументи не викликають жодного інтересу.
Неусвідомлене лицемірство
Турбота про земні досягнення спільнот, до яких належиш — таких як народ, держава, родина, — це моральний обов’язок. Існування держав, у яких християни можуть вільно сповідувати свою релігію, приступати до таїнств, можуть публічно визнавати приналежність до своєї конфесії, — теж важливе; але духовне значення батьківства набагато важливіше.
Для християнина ідеал батьків — це безкорислива самопожертва. Конкретна користь від появи потомства не може бути головною мотивацією для народження дітей: добре, якщо вона є, але це не обов’язкова умова.
Тим часом складається враження, що багато християн у публічних дискусіях намагаються насамперед наголошувати на демографічному та суспільному факторах, водночас оминаючи духовний вимір батьківства; натомість саме він має бути для віруючих найголовнішим. Це лицемірний підхід (хоча зазвичай і несвідомий) і з багатьох причин неефективний.
Така позиція, здається, є наслідком переконання: оскільки навколо так багато скептиків та атеїстів, то релігійні аргументи будуть автоматично викреслені; тому християнські істини треба насамперед підкріплювати якими завгодно раціональними аргументами, навіть утилітарними. Щоб не ломитися у відчинені двері, звернімося до Ґілберта Кіта Честертона — гуру консервативних середовищ, якого називають «апостолом здорового глузду». Британський письменник чудово вловив суть цього явища у книжці «Що не так із цим світом».
Честертон зазначив, що «лицемір старого типу […] вдавав, ніби має релігійні цілі, тоді як насправді вони були практичними і мирськими. Новий лицемір вдає, що його цілі практичні і мирські, хоча по своїй суті вони релігійні».
Згадайте хоч би стереотип про склянку води в старості. Це, звісно, метафора. Згідно з цією аргументацію, дитина має в майбутньому подбати про батьків, забезпечити їм фінансову підтримку, допомогу, близькість тощо. Деякі люди кажуть, що хочуть мати дітей, щоб їхнє життя мало сенс. Ці аргументи до певної міри справедливі, хоча на практиці стосунки між батьками та їхнім потомством складаються по-різному.
Така аргументація, однак, суперечить дороговказам християнства: природному закону та принципу, вираженому в категоричному імперативі Канта. Чи хотів би хтось із вас бути дитиною, яку народили на світ для того, щоб вона була опікуном старих чи заспокоювала чиїсь емоційні потреби? Інша людина, в дусі персоналістичної етики, завжди має бути метою, а не засобом досягнення мети.
Християнин не мусить завжди раціонально пояснювати свої вчинки та погляди. Не через пасивно-агресивну зарозумілість, а тому, що деякі речі в такий спосіб пояснити неможливо. «Царство Моє не від цього світу». Звісно, на думку св. Томи Аквінського, істини віри не можуть суперечити розуму, але надприродне життя перевищує людський розум.
Християнин, наприклад, може раціонально пояснити, чому, коли він бачить чоловіка з пакунком продуктів, то сподівається невдовзі на смачний обід. Натомість надприродна надія на те, що його зусилля будуть винагороджені тільки після смерті, не відповідає цій логіці.
Іммігранти врятують Європу?
Це про аргументи, що стосуються особистого життя. Плутанина між соціальним і духовним порядком стосовно демографії також призводить до того, що християни часто намагаються переконувати людей з індивідуалістичними поглядами мати дітей, наводячи їм загальні аргументи.
Такий підхід часто є вираженням не так лицемірства, як браку віри у роль Провидіння в історії.
Майже всі густонаселені терени зберегли свої демографічні позиції протягом останніх 2000 років. Це пояснюється сприятливими умовами проживання.
Не завжди причиною був природний приріст населення; часто це відбувалося за рахунок міграції. Класичним прикладом є Апеннінський півострів, кількість населення якого впала з 7 до 3,5 млн між ІІ та VI ст. н. е. Цю прогалину частково заповнили варвари, завдяки яким Італія зберегла свою домінантну позицію в Європі. З погляду занепаду Риму, це безсумнівно була велика трагедія; але сьогодні ми дивимося на ці явища інакше.
Нашестя варварів призвело до занепаду Європи, яка погрузла в мороку раннього Середньовіччя. Сьогодні очевидно, що люди, які знищили Рим, заволоділи його спадщиною і примножили її до рівня, якого римляни й уявити не могли. Сучасні європейці — це нащадки варварів.
У відносно короткій часовій перспективі сучасні демографічні зміни в Європі можуть викликати тривогу. Але чи не належить християнинові дивитися на них у перспективі довготерміновій — по суті, безкінечній? Звідки нам знати, чи майбутнє, яке тут збудують наступні жителі Європи, навіть якщо вони не будуть європейцями, врешті-решт не буде кращим за те, яке ми знаємо? «Civitas terrena» проминає, важливішою є турбота про «civitas Dei» — хоча, звісно, перше теж важливе, з причин, наведених на початку тексту.
Аргументи користі — неефективні
Але найпарадоксальнішим у плутанині суспільного й духовного порядку є те, що християнин часто намагається переконати людину — узагальнено кажучи, лівих поглядів — змінити свій підхід до народжуваності тому, що інакше зникне світ, який ми знаємо. Але цей християнин забуває, що в основі лівацьких поглядів лежить якраз бажання зруйнувати класичний порядок. Окрім того, християнин послуговується раціональними аргументами, які стосуються колективного життя, мають суто матеріалістичний характер і рідко використовуються в індивідуальних рішеннях.
Тоді як небагато людей мислять колективно. Чи можна уявити, що хтось приймає рішення щодо народження дитини, бо його хвилює доля пенсійної системи? Або податкові находження?
Ці аргументи вимагають від людини, яка часто вбачає в батьківстві тягар, пожертвувати собою зараз задля майбутнього, до якого вона, швидше за все, не доживе. Демографічні процеси тривають роками. Потрібно усвідомлювати, що навіть якщо відбудова після нинішнього краху відбудеться, то багатьом не судилося збирати її плоди. Крім того, це також аргументи, часто позбавлені зв’язку з християнською мораллю та антропологією. Насправді вони близькі до соціального дарвінізму, згідно з яким людина діє колективно, а її індивідуальні вчинки підпорядковані конкуренції її соціальної групи з іншими.
Нарешті, можна знову запитати, чи хотів би хтось бути дитиною, народженою з такої мотивації? Ці запитання без перебільшення можна порівняти з тими, які ставив Честертон:
«Чи вірить хтось у світі, що солдат може сказати: “Моя нога відпадає, але я буду битися, доки вона повністю не відпаде, бо врешті-решт я зможу користуватися всіма перевагами, які мій уряд отримає, здобувши порт, що не замерзає, у Фінській затоці”? Чи хтось може уявити мобілізованого чиновника, який каже: “Якщо мене отруять газом, я, ймовірно, помру в муках, але великою втіхою для мене є те, що, якби колись я захотів би стати ловцем перлів у південних морях, ця професія відтепер буде доступна мені і моїм землякам”?»
Безсумнівно, намір багатьох людей, які звертаються до такої аргументації, полягає в піклуванні про загальне благо; але може скластися враження, що нам бракує глибших роздумів про причину небажання батьківства. Можливо, це колективна травма молодого покоління, яке спостерігало за руйнуванням батьківських стосунків. Імовірно, це поєднання різних соціальних та економічних факторів, про які ми тут не згадуємо.
Брак їх ґрунтовної ідентифікації та аналізу призводить до того, що способи боротьби з ними будуються інтуїтивно. Можна з великою імовірністю припустити, що лекція про наслідки поганої демографічної ситуації не переконає того, хто пережив травму і не може налагодити здорові стосунки. Тим більше його не переконаєш, викликаючи почуття провини. Турбота про загальне благо без урахування індивідуальних потреб перетворюється на матеріалістичний колективізм.
Люди — не комахи, і ними керують не лише колективні інстинкти виживання. Якщо християнин хоче, щоб його аргументи були переконливими, вони мають бути правдивими. Зрештою, у справді християнському розумінні йдеться не про особисту користь від народження дітей чи існування окремих країн або Європи у нинішніх формах, а про спасіння. Саме цей аргумент у поєднанні з прикладом насправді переконує пожертвувати своє життя для національної спільноти чи свого потомства. Раціональні дебати, навіть виграні, є і залишатимуться марними щодо зміни індивідуального ставлення людей до питань народжуваності. «Коли… греки шукають мудрості, ми проповідуємо Христа розп’ятого» (1 Кор 1,22).
фінансово.
Щиро дякуємо!
