Останній вибір Боромира

Жодному католикові у світі не потрібно зайвий раз казати, що Церква стикається з великими проблемами, у багатьох із яких винні католики. 

Можна по-різному визначати пріоритети цих викликів, але вони хвилюють кожного католика, який знайшов час про них подумати. Єдність, євангельський запал, чітке та переконливе послання, яке кидає виклик світовим пріоритетам, істина та краса, які дійшли до нас із Євангелія та депозиту віри; все це сьогодні здається невловимим, а декому — безнадійним.

Чи може персонаж міфологічного світу навчити нас чогось про виклики, з якими сьогодні має справу Церква та вірні?

У «Володарі перснів» Толкіна Боромир — старший син правителя великого міста у Середзем’ї, сміливець і герой для свого народу. Він стає одним із дев’яти членів Братства, якому доручено знищити ворожий Єдиний Перстень. Але Боромир — спадкоємець правителя, воїн і світська людина. Таким чином, його сильно приваблює ідея використати Перстень проти ворога — схильність, вкорінена у мудрості цього світу, разом із часто непомітним пожаданням отримати все, чого кожен із нас прагне.

Для Боромира рішення перенести Перстень у серце ворожого царства, де його, ймовірно, заберуть і використають проти його народу, вимагає певної «віри», яка здається дурною, ба навіть божевільною.

Керуючись свободою своєї совісті, Боромир вирішує взяти Перстень і повернути його до царства свого батька — такою є мудрість світу. Він робить це не для себе, — у всякому разі, так він себе переконує, — а для більшого блага. Наслідком цього вибору є те, що Боромир не тільки не отримує Перстень, але й руйнує Братство. У більшості класичної міфології, як і в реальному житті, такий вибір визначив би його загибель.

Але концепція Толкіна про долю, заснована на його католицькій вірі, не означає неминучого знищення. Це, радше, важливий присуд або рішення, яке тягне за собою наслідки. У випадку Боромира його загибель означала, що він повинен покаятися у своєму виборі, захищаючи гобітів до власної смерті, навіть якщо він був переконаний, що у нього немає надії на успіх проти нападників на Носія Персня. 

Боромир вирішив діяти так, ніби гобіти, яких він захищав, обов’язково виживуть, і їхня місія вдасться. 

Можна сказати, що святий Йоан Павло ІІ зробив багато виборів, які з погляду мудрості цього світу були безнадійними. Можливо, іноді він і сам це так відчував. Терор нацистів і радянської влади на його батьківщині з кінця 1930-х до 1990-х років — це був щоденний тягар, який відчував цей філософ-учитель, очолюючи Вселенську Церкву.

Однак він знову і знову вирішував діяти — не так, як Боромир наприкінці, а тому, що справді вірив, що Божа воля буде виконана, і що він був покликаний взяти участь у цій великій і таємничій місії. 

Хіба це не той вибір, який маємо зробити всі ми, включно з провідниками Церкви? Навіть коли ми бачимо, що світ перевертається з ніг на голову, коли ми відчуваємо тиск або спокусу пристосуватися до мудрості світу, коли Церква, здається, хитається з боку в бік, коли, кажучи по-людськи, надії немає?

У такі моменти ми можемо вирішити повірити в те, що Євангелія та депозит віри є істинними та добрими, і діяти відповідно.

Навіть до самого кінця, як це зробив Боромир. Навіть, як сказав би католик, на добру загибель.

Переклад CREDO за: Томас М. Доран, Catholic World Report