Отець Роман Прокопець — один із засновників капеланства сиріт у Львівській архієпархії УГКЦ. Потребу в цьому він побачив ще за часів навчання у семінарії, коли на останніх курсах проходив духовно-пасторальну практику у школі-інтернаті.
Тоді, власне, й народилося покликання до капеланського служіння дітям-сиротам. А після повномасштабного вторгнення росії в Україну він почав служити також і вимушеним переселенцям, приймаючи їх у Домі милосердя св. Миколая.
Тож про шлях до капеланства дітей-сиріт, про виклики війни, відвагу відповідати на Божий заклик, великі та маленькі дива св. Миколая в часи війни, а також про плани і мрії керівника Центру опіки сиріт — у розмові з CREDO.
— Як Ви починали капеланство дітей-сиріт?
— Ми бачили, як функціонує студентське та військове капеланство, і хотіли створити таке капеланство для дітей-сиріт. Теперішній владика (а тоді ще отець) Степан Сус запропонував нам свою підтримку та допомогу в цьому напрямку, і ми з о. Юрком Остап’юком взялися до роботи. Отак із волі Божої ми вже понад 13 років служимо і розвиваємо цей напрямок.
10 років ми разом із командою волонтерів працювали як мобільна група. Відвідували сиротинці та школи-інтернати. А потім у нас з’явився будинок у Львові, по вулиці Короленка. Він став видимим знаком довіри і Божого благословення того, що робить наша команда капеланів і волонтерів.
Ми займаємося дітьми-сиротами у Львові та області. Фактично, супроводжуємо дітей від трьох місяців після народження — і часом до моменту, коли вони створюють вже власні сім’ї. Капелани Центру опіки сиріт поруч із ними на всіх етапах їхнього життя і дорослішання. Діти ростуть, змінюють виховні заклади, йдуть навчатися, працювати, створюють родини — і знають, що завжди можуть на нас розраховувати.
— На Вашу думку, чого найбільше потребують діти, які ростуть без батьків, — окрім самих батьків, звісно?
— Діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, більше за цукерки й матеріальну допомогу потребують присутності когось, хто буде їх слухати, когось, із ким вони зможуть порадитися, кому зможуть відкритися і хто їм дасть бодай мінімальне відчуття стабільності. Ми постійно запитуємо себе, чи достатньо ми робимо, чи мають сенс наші зусилля, особливо ті, які ми вкладаємо у щотижневі молитовні зустрічі з нашими підопічними, чи це їм щось дає? За роки капеланського служіння ми у кожному закладі, яким опікуємося, створили капличку або молитовний куточок. Коли діти підростають і їх переводять з одного закладу в інший, для них це завжди великий стрес: нове приміщення, нові діти і нові дорослі, — але каплиця така сама, а отже, тут є молитва і є капелан. Це дає відчуття стабільності хоча б у чомусь. Діти знають, що на новому місці зустрінуть свого капелана, і це полегшує адаптацію.
— У чому Ви вбачаєте своє основне завдання?
— Ці діти, може, ніколи би не прийшли до Церкви самі; тому наше завдання — прийти з Богом до них, відкрити їм віру, відкрити їх на Бога і супроводжувати на цьому шляху. Я вважаю, що це наше основне завдання як капеланів. І вважаю великим досягненням почути у слухавці голос колишнього підопічного, який хоче взяти шлюб, а потім просить про хрещення дітей.
— Скількома закладами ви опікуєтесь як капелани?
— До війни під нашою опікою було 17 закладів. Із початком повномасштабного вторгнення деякі з них було евакуйовано; не зі всіма маємо зв’язок, бо з міркувань безпеки їхнє місце перебування не розголошується. Але ми продовжуємо опікуватися тими, хто залишився, а ще маємо нових друзів, які, втікаючи від війни, осіли у Львові. Крім того, у приміщенні Дому милосердя діє дитячий садок. Зараз до нас приходить 42 дитини: це вихованці дитячих будинків сімейного типу, а також діти з малозабезпечених родин.
— Дім милосердя св. Миколая стане черговою школою-інтернатом?
— Ні, цей будинок і це місце ми розглядаємо як платформу для різноманітних освітніх проєктів. Ми хочемо створити місце, де буде комфортно дітям усіх соціальних категорій; місце, де вони отримають якісне навчання і виховання — хтось за відповідну оплату, а хтось на благодійних засадах. Звісно, COVID і війна дуже сповільнили багато процесів; але не зупинили нас повністю. Ми 10 років працювали як мобільна група, а тепер маємо дім і мріємо відкрити католицьку школу — початкові класи. Освіта й виховання — ось наші пріоритети. Зараз працюємо над тим, щоб адаптувати для українських дітей програму, створену, щоб допомогти дітям з аутизмом чи травмами (також і внаслідок війни) спілкуватися з батьками, вихователями і друзями. Це програма на підставі додатка для смартфона, яка полегшить навчання, контакти з ровесниками й перебування у громадських місцях. Для нас важливо створити продукт, який був би доступним, практичним, враховував особливості саме українських дітей, і не нашкодив. Тому до розробки ми залучаємо не лише комп’ютерних фахівців, але й батьків дітей з особливими потребами, психологів та педагогів. Тим часом і сама будівля потребує дуже багато ресурсів — щоб її відреставрувати і зробити придатною для роботи й перебування.
— Проте коли почалася відкрита війна, ви вирішили прийняти тих, чиї домівки вона зруйнувала?
— Порівняно з тим, що люди втратили через війну, — стіни і дах над головою це краще, ніж нічого. Тож ми просто відчинили двері біженцям. Ми мали усього декілька карематів, кілька ковдр і подушок. Але почали ставатися маленькі дива: нам почали привозити і приносити необхідні речі, часом навіть без попередження. І це — свідчення того, що коли відповідаєш на Божий заклик послужити ближнім, то Він допомагає тобі це служіння виконати. Наприклад, на порозі стає людина, яка каже, що має 30 ліжок, — а у тебе в цей час саме 30 людей сплять на підлозі. Отак це і працює весь час. Крім матеріальної допомоги, ми дбали і про людські душі. Бог посилав нам людей, які хотіли охреститися, приступити до Таїнства сповіді. Одного разу привезли малюків із сиротинця, і вихователі попросили їх охрестити. Ми почали готуватися, і тоді жінка, яку ми разом із її дитиною декілька днів перед тим прийняли у Дім милосердя, теж попросила про хрещення для свого малюка. Бог не просто так привів її під наш дах, Він хотів, щоб і це немовля отримало Таїнство хрещення. Якось я хрестив уже старшу особу, яка 17 днів під обстрілами молилася, щоб не померти неохрещеною. Ми познайомились у Львові на вокзалі, коли я вночі привозив їжу для біженців. Бог діє всюди — треба лиш погодитися стати знаряддям у Його руках.
Переважно ми тут приймали дітей-сиріт, яких евакуйовували із зони бойових дій. Вони мешкали у нас по декілька днів, поки для них шукали нове місце з відповідними умовами. А ми намагалися забезпечити їх усім необхідним: одяг, їжа, тепло, безпечне місце, психологічна допомога. У нас завжди на місці були капелан, психолог, працівник кухні й медик. Крім того, у нас була група волонтерів, які займалися поселенням, пошуком транспорту, відправкою за кордон та іншими питаннями.
— Як Ви давали з усім цим раду?
— Якось була така ситуація: попросив у знайомих кілька кілограмів заморожених вареників, щоб було що швиденько приготувати для тих, хто приїздить до нас уночі, бо кухня працювала тільки вдень. А знайомі дали декілька ящиків. Я замість зрадіти — засмутився: морозильної камери відповідної немає, грошей, щоб її придбати, теж немає, і мені було шкода, що ці вареники зіпсуються. І тут дзвонить телефон: «Ми хочемо дати вам нашу заморожену продукцію разом із морозильною камерою, коли можна привезти?» Я тоді щиро подякував святому Миколаю! Такі дива — це дуже в його стилі!
— За рік війни: що для Вас особисто було найважчим?
— Оскільки ми не знали, чого чекати, то готувалися до найгіршого. Тож я попросив свою дружину забрати дітей і поїхати за кордон. Хотів знати, що вони у безпеці, поки я майже цілодобово перебуваю поза домом. І маю сказати, що тих декілька місяців, поки ми були окремо, стали найгіршими у моєму житті. Було дуже важко. Діти дуже хотіли додому. Ми всі сумували одні за одними. Одного дня донечка зібрала свій маленький наплічник і сказала: «Краще вдома вмерти, ніж жити далеко від дому» — і вони повернулися. Стало легше.
Як згадаю!.. Перші півтора місяці війни у мене не було ані дня, ані ночі: волонтери на вокзалі звідкись мали мій номер, тож траплялося, що я не встигав переступити поріг дому, а вже доводилося їхати на вокзал забрати людей і розвозити їх туди, де ще було місце. Усі думки були про те, що ми ще можемо зробити і як ще можемо допомогти тим, хто зараз у величезній потребі. Сьогодні ми вже повернулися до звичного ритму — знову працює наш садочок, відновилися тренування з футболу, відкрився й активно працює хаб ментального здоров’я «ДіяТи», намагаємося знайти кошти на відновлення решти будівлі. Плануємо, мріємо, не здаємося.
— А що вразило Вас найбільше?
— Я побачив і пізнав велику силу нашого народу. В моїй телефонній книжці щодня з’являлося по 20-30 нових контактів: люди, які були готові витрачати свій час і ресурси на допомогу тим, кого вони навіть не знають. Люди були готові мчати на інший кінець міста заради блістера дефіцитних на той час ліків, тому що їх потребувала самотня і хвора людина в іншому кінці країни. Люди робили і продовжують робити неймовірні речі заради ближніх у дуже євангельському сенсі — і, можливо, навіть про це не підозрюють. Але Бог бачить.
фінансово.
Щиро дякуємо!
