Якщо я вірю в люблячого Бога, який у своєму люблячому Провидінні чуває над моїм життям, то навіщо мені старатися довідатись у цьому житті ще щось «про запас» і «самотужки»?
Церква навчає, що ворожіння не сумісне з вірою. Чому? Нижче подаємо п’ять конкретних причин.
1.Цей гріх засуджує Біблія
Ворожіння і користування послугами людей, які цим займаються, Біблія чітко називає гріхом, засуджує як такий і наказує суворо карати. У багатьох місцях.
Перші згадки про це з’являються ще в Торі, тобто у П’ятикнижжі, серед заповідей і приписів, які Бог дав Вибраному народові. Наприклад: «Не вдавайтесь до заклиначів мертвих та до знахурів по пораду не ходіть, щоб не осквернитись вам ними» (Лев 19,31). Або це: «Щоб не було в тебе нікого, хто призводив би свого сина чи свою дочку переходити через вогонь; нікого, хто ворожить, або кидає жеребом, або заговорює, або волхвує; або нашіптує, або викликає духів, або віщує, або розпитує мерців. Бо огидний для Господа кожен, хто це робить» (Втор 18, 10‑12).
Потім згадка про гріх ворожіння з’являється в багатьох інших книгах. Він завжди міститься в «каталозі» головних провин Ізраїля, які призводять до чергових їхніх нещасть і поразок. І так аж до кінця Святого Письма. В його останній книзі, Одкровенні св. Йоана, згадується про чаклунів (термін, який охоплює широкий спектр магічних практик) як про тих, що опиняться поза Новим Єрусалимом, в озері з вогню та сірки.
2.У що я насправді вірю?
Людина з очевидних причин хоче знати, принаймні в загальних рисах, своє майбутнє. Чому ж тоді в усьому тексті Біблії його автори так нещадно таврують гріх, схильність до якого здається цілком природною?
Ідеться про фундаментальне питання духовного життя, а саме — про те, у що ми насправді віримо: в Бога, який є Господом нашої історії (зокрема, особистої), чи в те, що стародавні греки називали «Фатумом» — Долею, яку розуміли як самодостатню, незалежну ні від кого і ні від чого (навіть від богів), невблаганну силу?
Якщо я вірю в люблячого Бога, який у своєму люблячому Провидінні чуває над моїм життям, то навіщо мені дізнаватися у цьому житті ще щось «про запас» і «самотужки»?
3.Важкий дар свободи
Віра у Фатум (у будь-якому розумінні), крім певної дози трагізму (абсолютна неможливість вплинути на свою долю), має свої «переваги» — які, однак, не вдасться узгодити з біблійною концепцією людства. Які це переваги? Насамперед, звільнення від тягаря відповідальності за своє життя, рішення та їхні наслідки. Бо якщо і так мені щось «написано», то це опосередковано випливає з такого мислення: хай би що сталося, я в цьому не винен.
Це відоме і постійно повторюване «так мало бути» ніяк не виходить поєднати з баченням людини, озброєної важким — але таким, що становить її особливу гідність — даром вільної волі, яку підтримує розум. Тим часом, саме до неї звертається Бог, запрошуючи людину до дружби з собою.
Я відповідаю за свої рішення, вчинки, дії. Я можу передбачити їхні наслідки та нести їхній тягар. Інакше я був би безвольною маріонеткою. Маріонетки можуть бути дуже симпатичними і дуже вправно рухатися, але вони не можуть любити (бо любов — це вільне рішення). А виглядає так, що Бога цікавить саме і тільки любов.
Звісно, не раз траплялося і трапляється, що Господь Бог відкриває людям деякі з таємниць майбутнього. Але завжди як «можливий сценарій», реалізація якого залежить від того, як людина використає свою свободу. Часто у формі заклику до навернення за допомогою нагадування, до чого веде наша погана поведінка. Але ніколи — як неминучий «вирок».
4.Беручи на себе повноваження Бога
У Катехизмі Католицької Церкви (ККЦ 2116) головним аргументом проти ворожіння є звинувачення в гордині. Ворожіння розглядається тут як більш-менш завуальоване бажання панувати над часом, історією та людьми.
Але це компетенція Бога, а не людини. Творця, а не створіння. Тому бажання здобути «швидко й легко» знання про майбутнє є черговою версією спроби «бути як Бог», тобто спокуси, якою сатана звів перших людей.
5.Допомога злих духів: відкритість на них
Останній аргумент стосується нашої духовної безпеки. Різні ворожбити, віщуни та медіуми можуть завішати стіни своїх кабінетів іконами й раз по раз посилатися на релігію і віру або стверджувати, що їхні більш-менш справжні здібності — це «Божий дар».
Однак у цьому криється принципова помилка. Оскільки Бог так не діє, то вміння, які вони мають, не можуть походити від Нього. Тоді від кого вони походять (якщо це не одна велика брехня і використання людської наївності)?
Відповіді довго шукати не доведеться. Хто зацікавлений у тому, щоб відвернути людину від довірливих стосунків із люблячим Богом і від того, ким вона є в Його задумі? Хто як не князь брехні, тобто лукавий? Тому користування його послугами рідко буває безпечним, а справжньої користі й добра не приносить ніколи.
фінансово.
Щиро дякуємо!
