За нападом на Йоана Павла ІІ стоїть москва, були використані болгарські спецслужби, в розпорядженні яких перебували їхні турецькі співробітники — каже доктор Анджей Ґраєвський.
В інтерв’ю з нагоди річниці замаху на Йоана Павла ІІ (13 травня 1981 р.) історик зазначає, що Німеччина, Франція чи Велика Британія досі не допомагають прояснити цю справу. «Однак, — додає він, — у мене немає враження, що хтось, зокрема Святий Престол, зацікавлений у з’ясуванні всіх обставин замаху, хоча він мав змінити хід історії, і не лише Церкви», — каже д‑р Ґраєвський.
Доктор Анджей Ґраєвський, історик і публіцист «Gościa Niedzielnego», автор нещодавно виданої книжки «Żarliwy antykomunista. Pontyfikat Jana Pawła II w dokumentach KGB Ukraińskiej Socjalistycznej Republiki Sowieckiej (1978–1997)» («Завзятий антикомуніст. Понтифікат Йоана Павла ІІ в документах КДБ УРСР)», на підставі документів і попередніх досліджень, зокрема в межах розслідування Інституту національної пам’яті (IPN), стверджує: все вказує на те, що ініціатором замаху на Йоана Павла ІІ була москва. «Звідти надійшов наказ провести цю операцію. Були використані болгарські спецслужби, у розпорядженні яких були їхні турецькі співробітники», — сказав п. Анджей в інтерв’ю для KAI, вказавши на багаторівневу структуру замаху.
«Участь турків була добре задокументована під час римських процесів. Завдяки розслідуванню IPN під керівництвом прокурора Міхала Сквари ми знаємо більше деталей про причетність болгар, наприклад, що Сергій Антонов був офіцером болгарської розвідки. Ми знаємо його ідентифікаційний номер, псевдонім, операції, в яких він брав участь», — пояснює доктор Ґраєвський.
Говорячи про мотивацію московських служб, він підкреслює, що понтифікат Йоана Павла ІІ викликав велику тривогу в москві з самого початку: «Це проявлялося в різного роду відомих оперативних розпорядженнях КДБ, в яких наказувалося проводити стеження та дезінформаційну діяльність, скерованих і до Вільнюса, і до Києва. З погляду москви, ці два центри відігравали найважливішу роль, оскільки Литва була республікою з найсильнішою Католицькою Церквою, а Україна — з сильною Греко-Католицькою Церквою, яка діяла в підпіллі». Однак ми не знаємо документів Першого головного управління КДБ, тобто цивільної радянської розвідки, щодо операцій, які проводилися за межами Радянського Союзу, зокрема в Італії, і мали вирішальне значення для реалізації самого замаху. Також від болгарської сторони отримано лише другорядні, хоч і цікаві, матеріали щодо дезінформаційних дій, а не деталей оперативних контактів з Алі Аґджою та Оралем Челіком.
«У документах, які я опублікував у своїй книжці за архівами СБУ в Києві, є один дуже загадковий документ: шифротекст № 3793. Відразу після замаху, 17 травня 1981 року, генерал Віталій Федорчук, голова КДБ України, надіслав його Юрію Андропову, голові КДБ СРСР. Можна припустити, що наказ у цій справі він отримав 14 травня, найпізніше 15 травня, тобто відразу після замаху. Дивно, чому Андропов вимагав негайного звіту про ситуацію в Україні, хоча нічого незвичайного там тоді не відбувалося. Схоже, що голова КДБ шукав аргументи, які мав надати своєму політичному начальству, пояснюючи провал операції. Це вторинні джерела, які вказують на інтерес до понтифікату, показують радянські побоювання та загрозу, яку вбачають в Йоані Павлі ІІ, але стосуються не безпосередньо самого замаху, а радше його тла», — зазначає історик.
Доктор Ґраєвський наголошує, що доступу до основних оперативних документів немає до сьогодні:
«Не тільки з радянських архівів у москві, але і з американських, ізраїльських чи дуже важливих німецьких і, нарешті, турецьких архівів. Деякі турки, які брали участь у цій операції, — підкреслює Граєвський, — були громадянами ФРН. Насамперед Омер Мерсан, який перейняв контроль над Аґджою, коли в серпні 1980 року нелегально прибув до Софії. Він тоді забезпечив його, а також Бекіра Челека, турецького бізнесмена, який працював на болгарську розвідку, контактами та грошима. Останній мав банківський рахунок у Західній Німеччині, і звідти отримали гроші терористи. У Франкфурті-на-Майні жив Муса Сердар Челебі, який передав Аґджі свої контакти, щоб той міг вільно пересуватися Європою, а з квітня 1981 року брав участь в усіх заходах щодо організації замаху. Ними цікавилась як німецька контррозвідка, тобто Управління з охорони конституції, так і розвідка (BND). Однак жодні документі щодо цих осіб ніколи не були опубліковані. Отже, німці не виконали своє завдання, крім відомства Ґаука. – Ми знаємо лише про деякі документи розвідки НДР (HVA Stasi), з т.зв операції «Papst». Однак це була операція прикриття, проведена на прохання болгар, щоб відвернути увагу від т.зв. болгарського сліду. Потім Штазі вжила дезінформаційних заходів, щоб можна було припустити, що за нападом стоять лише турецькі націоналісти. Це другорядні дії, а не первинні. Тим часом кілька турків, які були в структурі, що готувала замах, жили на території ФРН. Їх допитали в межах слідства і на диво швидко відпустили. Варто було дослідити також ці сліди. Так само ми не знаємо причин, чому французькі служби відмовилися видати для другого римського процесу головного помічника Алі Аґджі, Орала Челіка. Вони були разом на площі св. Петра; можливо, Челік теж стріляв. Чому Челік не постав перед римським судом? Французи досі не пояснили цього», — зазначає дослідник.
Також британські служби MI6 не допомогли в прояснити справу про замах на Йоана Павла II.
«Майор Володимир Кузичкін перейшов на бік британських служб у 1980‑х роках. Як резидент КДБ, він працював під дипломатичним прикриттям у Тегерані. Там навесні 1980 року він зустрів Алі Аґджу і доручив йому поїхати в Болгарію. Це саме той первинний наказ, який отримав Аґджа, щоб розпочати подорож, яка завершилася 13 травня 1981 року на площі св. Петра. Різноманітні спроби допитати Кузичкіна як з боку італійців, так і неофіційно з боку Інституту національної пам’яті не привели до позитивних результатів. Британські спецслужби охороняють його під новим ім’ям, тому один із ключових свідків так і не був допитаний. Як бачимо, Захід теж має що приховувати у справі про теракт 13 травня 1981 року, і про це варто пам’ятати», — каже доктор Ґраєвський.
Якби замах удався, історія розвивалася б зовсім інакше, набагато гірше для нас, а також для всіх інших народів Східної Європи, стверджує він.