Зворотній бік щастя — це горе, емоція, якої ми не можемо повністю уникнути, і до якої неможливо підготуватися.
Досліджуючи його грані, мати доньки з інвалідністю, священник, що писав про те, як святі боролися з труднощами, та священник-удівець, що тепер служить як екзорцист, поділилися своїми думками з National Catholic Register.
Дженні Юінґ написала книжку «Від горя до благодаті: подорож від трагедії до тріумфу» після народження у неї доньки з рідкісним захворюванням.
«Я не знала, що мені робити і що відчувати, — розповідає вона. — Я відчайдушно намагалася розібратися у собі, але не знайшла жодної суттєвої праці, яка би прямо говорила про глибину мого горя». Тож Юінґ почала досліджувати складне питання горя, звертаючись до власних почуттів.
Вона пояснила, що медичне співтовариство говорить про «розлад тривалого горя» як про застрягання без спроб рухатися вперед — наприклад, зациклення або постійні роздуми про втрату, самоізоляція та відсутність ресурсів чи підтримки.
«Добра скорбота — це не встановлення собі хронології чи нав’язування “сонячної духовності”, — каже Юінґ. — Це означає, радше, бути чесними щодо своїх почуттів — навіть гніву на Бога. Потім ми йдемо з цим до когось, кому довіряємо, і хто має відповідну компетенцію — до духовного керівника чи терапевта — і дозволяємо прірві втрати змінити нас».
До цієї трансформації, зазначає вона, часто належить зростання співчуття та приналежності до болю інших. Жінка каже, що особливо корисно бути чесними перед собою, перед Богом і кількома довіреними людьми. Юінґ також розповіла, що їй допомогли роздуми про Страсті Господні.
«Найбільший дар буття католиком — це можливість спочити у таємниці Бога, віддатися Його нескінченності та дозволити своєму обмеженому людському досвіду підкоритися тому, що неможливо пізнати по цей бік небес», каже вона.
Святі рішення
Отець Джозеф Еспер є автором книжок «Святі рішення поширених життєвих проблем» і «Ще святіші рішення поширених життєвих проблем», у яких дає уявлення про людяність святих — і зокрема про те, як деякі з них подолали руйнівне горе.
Наприклад, коли святій Єлизаветі Угорській повідомили про смерть чоловіка під час хрестового походу, вона вигукнула: «Світ мертвий для мене, як і все, що в ньому було приємного!», а потім, істерично лементуючи, побігла замком геть. Святій Йоанні Францисці де Шанталь, подрузі святого Франциска Сальського, було важко визнати, що Бог не відповів на її відчайдушні молитви за чоловіка, і пробачити друга, відповідального за нещасний випадок на полюванні, який забрав його життя.
Але святі знайшли розраду у своїй вірі. 13-річна Тереза Авільська втішала себе після смерті бабусі, розмірковуючи про агонію нашого Господа у Гетсиманському саду. Вона писала: «Усвідомивши, що я втратила, я у горі підійшла до образу Богоматері й зі сльозами почала благати Її стати мені матір’ю… і врешті-решт Вона привела мене до тями».
Святий Ісидор Севільський писав: «Чим більше ми страждаємо у цьому світі, тим більшою є наша впевненість у наступному; чим більше ми сумуємо тепер, тим більшою буде наша радість у майбутньому».
У ХХ столітті чоловік блаженної Терези Грілло Мішель помер від сонячного удару. Вона пройшла крізь довгий період горя, але їй допомогло духовне читання, а також любов і підтримка родини. Вона почала допомагати нужденним, і, зрештою заснувала згромадження Малих Сестер Божого Провидіння.
Отець Еспер також дав кілька порад, які можуть допомогти відкритися Божій благодаті, щоб темрява і жалоба поступово змінилися світлом і миром.
— Коли горе починає минати, шукайте можливостей дозволити Божому світлу засяяти у вашому житті.
— Подумайте про приєднання до групи підтримки — людей, з якими ви можете поділитися сльозами та сміхом.
— Пошукайте організацію чи групу, де потребують волонтерів. Це може допомогти знайти новий сенс життя і нових друзів.
— Розвивайте глибші стосунки з Ісусом і Марією — вони обоє знали, що таке сумувати і залишатися вірними, незважаючи на горе.
«Останньою відповіддю на кожну проблему чи трагедію є підкорення волі Божій, — каже священник. — Святі доводять, що це можливо, навіть коли це надзвичайно важко чи боляче. Ісус допоможе нам нести наші хрести, як Він робив для всіх святих, дозволяючи нам одного дня отримати небесну винагороду, якою вони насолоджуються зараз».
Молитва без відповіді
Отець Роберт Роттґерс, екзорцист і вдівець, має одного сина та чотирьох онуків. 30 травня 2009 року він був висвячений на священника. Його дружина Пенні померла від ускладнень через наркотичну залежність. Саме її залежність свого часу привела Роттґерса до Церкви.
«Я став католиком, намагаючись знайти духовну допомогу у наркозалежності моєї дружини, — пояснює він. — Протягом дев’яти місяців ми ходили до різних церков, і багато пасторів рекомендували мені покинути її, бо я заслуговую на щастя».
Пенні була охрещена католичкою, та її життя було зруйноване труднощами та насильством. Коли їй було всього 3 роки, її батько загинув в автокатастрофі, а її новий вітчим був агресивним алкоголіком. У 13 років Пенні стала наркоманкою. Її мати, вітчим та інші родичі згодом наклали на себе руки.
Коли у неї розвинувся стеноз шийки матки, артрит і фіброміалгія, лікарі відмовилися призначати знеболювальні через її наркозалежність у минулому. Вона почала займатися самолікуванням, продавати речі з дому, і зникати по кілька днів підряд.
«Я відвідував багато її сеансів терапії і навчився не сприймати це особисто, розуміти, що це була залежність, — пояснює отець Роттґерс. — Пенні знала, що залежність шкодить нашому шлюбу, але вона просто не могла зупинитися».
Він приєднався до Церкви на Великдень 1996 року. «Католицький катехизм захопив мою віру, — згадує священник. — Католицька Церква серйозно ставиться до того, як віра викладена в Катехизмі, і це ґрунтується на Святому Письмі. Я шукав щось із порядком і підґрунтям».
Його нова віра допомогла йому подолати чотири з половиною роки залежності Пенні, але це було нелегко.
«Я молився про зцілення, але моя дружина помирала, — розповідає отець Роттґерс. — У неї були шуми у серці та зруйновані легені, у неї відмовляла печінка і нирки. Зрештою вона померла від ГРДС (гострого респіраторного дистрес-синдрому)».
Перед смертю у Пенні розвинулася інфекція головного мозку, тому їй зробили МРТ. Її чоловік вважає це благословенням. «Коли вона була маленькою, їй зламали череп бейсбольною битою. МРТ показало, що лобова частка її мозку, пов’язана з контролем імпульсів, була пошкоджена. Бог дав мені це розуміння наприкінці».
Перед смертю Пенні прийняла Таїнства і примирилася з багатьма членами родини. «Вона навіть роздавала чудотворні медалі наркоманам, з якими колись гуляла, коли вони її відвідували», — каже отець Роттґерс.
Йому важко давалося прийняття рішень під час госпіталізації дружини, а потім він дуже сумував через те, що її не вдалося вилікувати. Розраду він знаходив у молитві, щоденній Месі та бесідах зі священником.
«Я зрозумів, що вона в руках Божих, і це було краще за все, що може дати світ», — каже отець Роттґерс.
Протягом останніх двох років шлюбу він шукав підтримки у рядках апостола Павла: «Невіруючий бо чоловік освячений жінкою» (1Кор 7, 14). «Я подумав, що міг би допомогти їй і молитися за її порятунок», — каже він.
Незадовго до вступу до семінарії під час харизматичного молитовного зібрання Роттґерс розмірковував над цим уривком зі Святого Письма. «Боже, якщо Ти зможеш показати мені, що ця обіцянка була правдивою, навчання у семінарії стане набагато легшим», — молився він.
Після молитви до нього підійшла жінка. «Твоя дружина за небесним бенкетним столом. Вона сяє, як новенький пенні [дрібна монетка]», — сказала вона йому.
«Я не знав цієї жінки, — каже Роттґерс. — А мою дружину звали Пенні».
«Відправляючи похорони, я наголошую, що ми постійно рухаємося вперед, і так само, як ми рухаємося через різні аспекти нашого життя, ми рухаємося через горе, — сказав отець Роттґерс. — Це не означає, що ми перестаємо любити цю людину, але ми покликані бути радісними, і якщо ми довіряємо Богові, нам потрібно дозволити цьому статися».
Отець Роттґерс зазначає, що ми не знаємо, як реагувати на втрату, доки вона не станеться. «Мій 86-річний тато поцілував мою маму на добраніч і прокинувся на небесах. Це було легко прийняти. Але у 2020 році, коли моя мама померла в будинку пристарілих від хвороби Альцгеймера, це було жахливо. Через коронавірус я міг розмовляти з нею лише через скло. Я зміг провести обряд єлеопомазання за три тижні до смерті, але мене гризло, що мене не було поруч, коли вона померла».
Служіння екзорциста дало йому знання про життя, які допомогли впоратися з горем. Він був священником лише півроку, коли йому зателефонував психолог і розповів про пацієнтку, яка потребувала молитви. «Я благословив її освяченою водою, і її обличчя посиніло і спотворилося, — згадує Роттґерс. — Вона знала ім’я мого сина та його дітей. Вона вигнулася назад, і її хребет набув U-подібної форми, ступні були спрямовані вперед, а голова майже торкалася підлоги».
«Бачиш, я казав тобі», — сказав психолог.
«Мій єпископ запитав, чи вважаю я, що зможу з цим впоратися», — розповідає отець Роттґерс, додаючи, що навчався у отця Вінсента Ламперта, екзорциста архідієцезії Індіанаполіса, і відтоді відвідував трирічний курс для екзорцистів при Інституті Папи Лева XIII.
«Служіння екзорциста дало мені краще розуміння життя і смерті, — каже він. — Я розумію духовну війну та силу Бога. Ми самі обираємо шлях, яким йдемо. Та я розумію, що, незалежно від ситуації, Бог більший за все».
фінансово.
Щиро дякуємо!
