Інтерв’ю

«В Україні воює друга армія світу, і вона носить синьо-жовтий прапор на шевронах»

10 Серпня 2023, 17:36 5729

Його військовий квиток заповнений багатьма професіями, опанованими на фронті. Кожне із завдань, яке підкидає доля, він сприймає спокійно, бо війна — не те місце, де можна торгуватися.

Максим Осадчук, аспірант Українського католицького університету, народився в Криму. Військовослужбовець. Його позивний, як і фах, — «Історик». Сьогодні Максим у строю тих, хто творить нову історію України і наступних поколінь. Інтерв’ю з ним у межах проєкту «Малі історії Великої війни» опублікував сайт УКУ.

2014 року Максим пішов на фронт у складі добровольчого батальйону «Айдар». Повернувшись, навчався в УКУ і продовжив наукову діяльність у співпраці з професором УКУ Ярославом Грицаком. У лютому 2022 року Максим без вагань знову став на захист незалежності України в лавах Збройних сил. 

Інтерв’ю записано 7 липня 2023 року у Центрі Шептицького УКУ. 

 

Майдан довгого тривання

— Максиме, розкажи про себе.

— Я народився у селищі Малорічинському на південному березі Криму. Навчався у Сімферополі, де закінчив Таврійський національний університет [імені В. І. Вернадського – ред.] за спеціальністю «історія». Оразу включився у громадську діяльність, волонтерство. Мені здавалося — і досі здається, — що гуманітарій не має права лишатися осторонь суспільних процесів. 

У 2012-2013 роках відчувалося, що в суспільстві зріє щось велике, що назавжди змінить світ довкола нас. Хочу запропонувати дослідницьку гіпотезу, яка буде корисною майбутнім історикам, що вивчатимуть турбулентно-драматичний період не тільки новітньої України, а й Центральної, Східної Європи та світу з 2014 по 2023 рік (сподіваюся, ми цього року таки переможемо). Цією гіпотезою є «довгий Майдан» або «довгий 2014‑й». Так само кажуть про ХХ століття, яке має хронологічні рамки, що не зовсім збігаються з календарними. За британським істориком Еріком Гобсбаумом, наприклад, «коротке двадцяте століття» — це 1914-1991 роки: від Першої світової війни до розвалу Радянського союзу. І ця категорія «Майдан довгого тривання» — «довгого 2014 року» — мені здається, є релевантною тепер.

Зараз ми маємо закінчити те, що почалося тоді на Майдані: процес анонсованої євроінтеграції, стати повноправними членами європейської спільноти. На мою думку, ні в кого вже немає сумнівів, що як тільки війна закінчиться, Україна увійде до спільноти ЄС. Наступні кроки, які нам треба довершити, — це розвал і поразка росії, повна нівеляція і зникнення російського фактору як загрози для існування української нації; повноцінне входження України до блоку НАТО.

— Ти викладав у своєму рідному Таврійському університеті в Криму і тривалий час був російськомовним. Як ти потрапив на Майдан, як зробив свідомий вибір на користь української? Яким був Крим тоді і, можливо, ти знаєш яка ситуація зараз на півострові?

— У мене є конкретна точка, коли я здобув українську ідентичність, зокрема політичну, й почав переходити на українську мову, вважаючи її ознакою відмінності й приналежності до українського політичного проєкту. То був грудень 2013 року. Я, як кримський громадський активіст, поїхав на Майдан, щоб подивитися і взяти участь у цьому великому процесі. Опинився біля Михайлівського собору [Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві – ред.], де зустрівся з безліччю людей, що несли на волонтерські пункти канапки, чай, каву. Вони обіймалися, допомагали одне одному; там панувало відчуття єдності. Я тоді чи не вперше зрозумів, якою є українська нація, побачив її обличчя. Усвідомив, що хочу до цієї нації належати, бо вона глибока, сучасна, прогресивна й суголосна з ідеалами, які я сам маю. Після цього у Крим я повернувся політичним українцем.

Не скажу, що мені дуже легко дався перехід на українську мову. Я деякий час страждав, вивчав, робив багато помилок; але на момент переїзду до Львова, після початку окупації Криму, вже добре спілкувався.

На момент, коли я покидав Крим, — як народжений там, можу сказати з певністю, що більшість кримчан не були проросійськими. Була активна проросійська меншість, і так само проукраїнська меншість. Більшість на той момент були індиферентними і змагалися за стабільність, щоб усе було спокійно, безпечно і так далі. Якби не введення російської армії, якби не та «спеціальна військова операція», то Крим нікуди би не подівся зі складу України. 

Які там настрої зараз — мені важко говорити, бо минуло 9 років пропаганди. Більшість моїх близьких людей, знайомих, друзів, активістів, родичів виїхали з півосторова. Тому, на жаль, повернення Криму в український культурний, політичний та інформаційний простір напевно не буде простим; але це той «гештальт», який маємо закрити. 

 


Максим на фронті

 

— Коли і як ми, на твою думку, ми зможемо повернути Крим?

— Я думаю, що Крим повернеться і це буде, скоріш за все, фінальна точка в «гарячій» війні з росією. Мені здається, що втрата Криму буде смертю для путіна: політичною та ідеологічною. Це так само смерть для всього російського режиму — крах російської державності, яку ми знаємо. 

Водночас це не означає, що наші проблеми, геополітичні та інші виклики, після щасливого моменту повернення Криму Україні закінчаться. У нас почнеться нова історія, яка також потребуватиме від українців великої єдності й сили. Буде непросто. Але це та перспектива, яка для мене особисто вже майорить на обрії, і наближається.

— Наскільки повернення Криму буде складним із військового погляду? Зараз ми бачимо, як відбувається контрнаступ, скільки ми зазнаємо втрат. Росіяни залишають за собою заміновану, випалену землю… 

— Мені здається, що повернення Криму може бути навіть до певної міри простішим, аніж повернення Донецька чи Луганська, бо навколо окупованої частини Донбасу за ці роки вибудовано міцну лінію фортифікації, великі міські агломерації, особливо навколо Донецька. Ми знаємо, як росіяни «беруть» міста. Вони рівняють все просто «під нуль». Зрозуміло, що ми так робити не будемо. 

Північний Крим — це степ із декількома сухопутними коридорами. Це також декілька мостів, які вже починають «довбати» наші Himars, Stormshadow та інше озброєння. Такий перебіг нагадує мені сценарій з Антонівським мостом, після якого сталося визволення Херсону. Тому — якщо вийде відносно швидко, хоч би невеликими групами зайти на північ Криму і закріпитися там, то далі питання просування — радше технічне. 

Під час наступу ми зазнаємо значно менших втрат, ніж би могли. Співвідношення втрат тих, хто обороняється, і тих, хто наступає, — один до трьох, а в нашому випадку — це десь один до одного. Безумовно, кожне життя цінне, кожна смерть трагічна, бо це смерть героїв.

— Повернімося ще трохи до подій Майдану. Чим ти займався опісля? 

— На Майдані я був активістом групи, що сформувалася навколо Сенцова й Кольченка. Після того, як росіяни ввели свої війська на територію півострова, мені стало зрозуміло, що Крим тимчасово втрачений. Тоді переді мною і всіма нашими активістами відкрилися два шляхи: або ми виїжджаємо і продовжуємо свою боротьбу вже на материковій Україні — або залишаємося в Криму з вкрай високою ймовірністю арешту, що сталося з багатьма. 

Я встиг виїхати за декілька днів до так званого «референдуму», який провели російські окупанти. Літо 2014 я провів спочатку в Тернополі, потім у Львові, дивився новини і бачив, як ми поступово втрачаємо територію.

 


Під час Майдану

 

Після того, як стався «Іловайський котел», я прийняв рішення, що не можна сидіти просто так далі. Тоді почав шукати можливості долучитися до добробатів [добровольчі батальйони – ред.], і так сталося, що це був «Айдар» [штурмовий батальйон Сухопутних військ ЗСУ – ред.]. Батальйон подарував мені унікальний життєвий досвід, безліч прекрасних людей, друзів, товаришів — багато з яких, на жаль, уже загинули. Я служив там півтора року, і цей період сформував мене, як і згодом — навчання в УКУ. 

— Чим займався після того, як вирішив закінчити службу в добровольчому батальйоні?

— Після завершення служби повернувся до Львова. Це місто я почав сприймати як свою другу батьківщину. У Криму я займався академічною діяльністю: викладав, планував писати дисертацію з політичних наук. Тому почав займатися журналістикою, громадською діяльністю, волонтерством. Був 2018 рік. Мав багато друзів із середовища УКУ, любив приходити сюди на каву. Вирішив спробувати вступити. Подав документи, пройшов вступні іспити і став студентом на магістерській програмі з історії.

— У листопаді 2021 році ти став лауреатом аспірантської стипендії імені Богдана Сольчаника — історика, викладача УКУ, якого вбили на Майдані. Премію тоді вручав батько Героя. Богдан фактично був першим, хто загинув у цій війні зі спільноти УКУ. Він так само був істориком. Ти відчуваєш історичну тяглість у цьому моменті?

— Впевнений, що Богдан і безліч його друзів, однодумців зараз були би в окопах. Це одна тяглість: визволення України, свобода, прагнення кращого майбутнього. Звісно, хотілось би, щоб усе було мирно і спокійно; але, враховуючи ті виклики, які перед нами стоять, зараз немає іншого шляху, ніж брати до рук зброю і боронити своє. 

 


Максим Осадчук отримує стипендію ім. Богдана Сольчаника з рук його батька ― Зіновія Сольчаника

 

Велика війна 

— Яким ти запам’ятав своє 24 лютого 2022? 

— Напередодні великого вторгнення у мене були апокаліптичні, чи то скоріше есхатологічні очікування близького кінця світу — принаймні, того світу, який ми знали і любили. Так і сталося. Розпочалася війна, найбільша в історії Європи з часів Другої світової. 

Перед нами постала велика небезпека. Ми ще не знали, що нам протистоїть ніяка не «друга армія світу» і що українська нація буде так добре й неймовірно натхненно справлятися з цим викликом.

Я не хотів вірити, але чудово розумів, що рано чи пізно ця війна почнеться. Думав, вона буде обмеженішою; що вони [росіяни – ред.] спробують «відтяпати» території Донецької та Луганської областей, які залишилися неокупованими після 2015 року. Але те, в якому масштабі почалась війна, для мене було, відверто кажучи, сюрпризом. Думаю, як і для більшості. 

У Тернополі, де живе моя мама, я стою на обліку як внутрішньо переміщена особа. У мене була зібрана сумка, великий армійський баул, «бронік», каска – все, що необхідне на перших порах, аби відразу включитися у бойовий «двіж». Звідти я одразу пішов до військкомату і отримав призначення.

— Чим зараз займаєшся на фронті?

— Зараз ми утримуємо кордон із «Білгородською народною республікою» на півночі Харківщини (усміхається). Там постійно щось «двіжує»: москалі розбираються між собою, воюють проукраїнські і пропутінські росіяни. Ми стоїмо на своїх позиціях, в окопах, дивимося на це все — і наше українське серденько радіє. 

Спершу я був розвідником, це моя спеціалізація ще з часів «Айдару». Наразі я оператор-навідник автоматичного гранатомета. Мене трохи покидало по різних службових обовʼязках, тому у військовому квитку маю купу записів різних військових професій. 

Ще на першій моїй війні подобалося працювати розвідником, бо це драйвова робота, ніколи не стоїш на місці.

Як виглядає день військовослужбовця?

— Дуже по-різному. Зараз ми на дещо спокійніших позиціях. Чергуємо на позиції з гранатометом, живемо у бліндажі, п’ємо каву, одне одному розповідаємо різні історії. Іноді, якщо є можливість, ходимо на Starlink посидіти в інтернеті, чергуємо в нарядах. Але зрозуміло, що, коли ти стоїш на гарячій ділянці фронту, то щодя мусиш багато разів надягати «бронік», каску і виходити на позиції. 

 


Будні військового. Фото з фейсбук-сторінки Максима

 

Зараз у нас спокійна служба, достатньо комфортабельні умови. Після того пекла, яке ми пройшли останні півроку за Куп’янськом, усі сприймають це як курорт, заслужену нагороду. Вчишся цінувати кожну спокійну мить.

— Війна — це виснажливо. Ти втомився за ці 500 днів?

— Я переходжу від ціннісної ідеологічної мотивації, яка була дуже потужною перші півроку-рік, до мотивації, що ґрунтується на дисципліні. Я просто розумію, що цю справу треба доробити до кінця. Ніхто крім нас її не завершить, і неважливо, чи я так само пристрасно ставлюся до тієї війни, як у перші місяці. Важливо, чи роблю свою роботу якісно, вчасно і так, як має бути. 

— Коли ти йшов на війну 24 лютого, чи думав, що це буде настільки надовго? 

— Зараз уже можна казати прямо, що я думав. Думав, що ми будемо захищати Галичину по лінії Збруча. Мені засліпила очі російська пропаганда. Я справді вірив, що в них друга армія світу. На той момент сказати це вголос було би великою помилкою для нашого морального духу. Думав тоді, що в кращому разі — і це ще оптимістичний сценарій — якщо не на Збручі, то на Дніпрі, з великими втратами ми якось відібʼємо Київ, а далі вже будемо домовлятися. Був упевнений, що шансів на довгу, тривалу й успішну оборону, яка плавно переходить у контрнаступ, у нас небагато. Відповідно, можете зрозуміти, яким приємним сюрпризом було те, що відбулося. 

Відверто кажучи, я був готовий загинути, тому що це гідна смерть зі зброєю в руках на захисті своєї країни і того, що ти вважаєш правильним: своїх людей і цінностей. Але, як бачите, Бог на нашому боці. 

— Яка різниця між війною, на яку ти пішов уперше у складі добровольчого батальйону «Айдар», і війною, на якій ти зараз?

— Різниця величезна, комплексна і багатошарова. Звісно, головна — у масштабі, відповідно — рівень загиблих і поранених, як із російської сторони, так і з нашої, значно вищий. Але, з іншого боку, Україна вступила в цю війну готовою, сильнішою і забезпеченішою. Нам видають амуніцію високої якості. Ще до того, як Україні почали активно допомагати західні партнери зі зброєю, у бойових підрозділах було достатньо добре укомплектування, як стрілецької зброї, так і вище. 

Зрозуміло, що завжди бракує снарядів, безпілотників; але, якщо подивитися на прогрес Збройних сил України з 2014 року по сьогодні, то це просто «небо і земля». В Україні сьогодні справді воює друга армія світу, і вона носить синьо-жовтий прапор на шевронах.

— Ти кажеш, що порівняно з 2014 роком ми стали сильнішими. Чому, на твою думку, росіяни не розпочали велику війну після анексії Криму, коли ми були більш уразливими? 

— Гіркін-Стрєлков і більшість російських так званих «воєнкорів» також стверджують, що якби вони пішли в 2014‑му, то вже б не було ніякої України. Я думаю, що на той момент путін просто боявся йти так далеко. Він «промацував» ґрунт, це справжній щур! 

Тоді Захід запровадив достатньо символічні санкції, і тим самим почав поступово розв’язувати путіну руки. Коли в росії почалась нова хвиля протестів, то суспільство стало «розхитуватися». До цього ще додалась економічна криза, пандемія коронавірусу тощо. Путін подумав, що йому знову потрібна геополітична перемога — але більшого масштабу, — яка би вкотре змогла консолідувати, за прикладом «кримського консенсусу», його владу в росії.

За кордоном, на жаль, побутує думка про хороших росіян, де власне путін є уособленням зла. Ти кожного дня на фронті стикаєшся з тими «хорошими» росіянами, які нас вбивають. Поясни тим, хто досі вірить у «хороших росіян», чия це війна — путіна чи всіх росіян?

— Дуже важливо дивитись на ситуацію в довгостроковій перспективі. Росія — московська держава, російська імперія, радянський союз, «рф» — це завжди була вертикальна централізована держава деспотичного типу, хай би під яким прапором виступала. Ця держава гнобила як свій народ, так і навколишні. Це тягнеться століттями. Як на мене, єдині ліки проти такої постави — до слова, вони можуть не подіяти, але без їхнього вживання ніякі подальші кроки неможливі, — це «хіміотерапія для росіян»: розпад великої централізованої держави на певну кількість незалежних утворень, за регіональною, етнічною, політичною ознаками. Що більше, то краще. 

Росія — досі імперія, тому що в їхньому складі досі перебуває багато народів, які вони свого часу колонізували. Деімперіалізація — єдина умова, за якою в народів росії та самих росіян, можливо, колись з’явиться шанс на поступове постання демократичного ліберального майбутнього.

Зараз російський народ заражений імперіалізмом фашистського ґатунку. А ми знаємо, що німцям, аби вилікуватися від значно слабшого імперського комплексу свого національного фашизму, знадобилося декілька десятиліть. Тільки у 60‑х роках, значно пізніше після завершення Другої світової війни, вони почали на цю тему публічно рефлексувати. Тому загибель імперії, крах політичного режиму і поразка у війні — це необхідні передумови, як стверджує професор Тімоті Снайдер.

— Сьогодні в українському суспільстві багато галасу довкола роздавання повісток і недобросовісних військкоматів. Водночас багато хто хоче уникнути військової служби. Яке твоє ставлення до цього?

— Недавно я записував ролик в окопі на Луганщині, де говорив, що є різні види страху: панічний, який тебе знерухомлює, зводить до тваринного стану, і нормальний страх — здоровий. Усі відчувають страх, навіть бойові заслужені ветерани, в яких вже безліч «гарячих точок» за плечима. Якщо ти не боїшся, то ти психопат. Але якщо людині страшна навіть думка про те, що її забере військкомат і там вручать форму, то, на мою думку, їй нема чого робити в армії. 

Від людей без достатньої мотивації, внутрішньої дисципліни, самоорганізації та патріотизму, які з тих чи інших причин опиняються на фронті, більше шкоди, ніж користі. Замість того, щоб робити свою справу, ти змушений ще постійно за ними доглядати. 

 

 

— Війна — надовго, це марафон і треба добігти до перемоги. А далі — докласти ще більше сил. Що тебе мотивує в цьому марафоні, крім самодисципліни?

— Я намагаюсь використовувати вільний час для того, щоби трохи відпочити. Читаю багато і пишу свою художню книжку про 2014-й рік у жанрі магічного реалізму. Вільний час необхідно займати, і що продуктивніший придумаєш собі графік — то менше шансів, що нервова система в якийсь момент відмовиться працювати. Бо військова рутина дуже тисне. Треба щодня, раз по раз, робити одне й те саме. Рано чи пізно настає певна «інтоксикація». Тому важливо шукати для себе можливості зайнятися чимось іншим, щоб перемикнутися, навіть тоді, коли залишаєшся на своїй позиції. Такі спроби — це як знайти віконце в мирне життя і поринути в те, що тобі цікаво.

 

Чотири болючі літери — ПТСР 

— Втрати друзів, рідних — це, мабуть, найболючіше, чого доводиться зазнавати всім нам у цій війні. Як ти переживаєш загибель побратимів?

— Зараз у нас така реальність, що вночі розмовляєш з одним другом, коли вдається вийти на зв’язок, а на ранок дізнаєшся, що він поїхав на похорон іншого. Наприклад, із мого першого відділення в «Айдарі» — це страшно навіть проговорювати — залишився я один, всі інші загинули. Жити з думкою про те, що багато прекрасних людей, які зіграли важливу роль у твоєму житті, вже ніколи сюди не повернуться, дуже складно. У цьому допомагають різні психотехніки, медитація, молитва — якщо є така можливість. 

Не дозволяйте паніці, негативним емоціям охопити вас. Інакше ви як бойова одиниця можете бути списані. Воювати в такому стані неможливо. Навіть якнайбільш свідома і дисциплінована людина не може утримувати цей контроль постійно. Власне, ці фактори є одним із джерел того, що називається ПТСР — посттравматичний стресовий розлад. Боюся, що нашим людям доведеться вивчити ці чотири болючі літери дуже добре в наступні роки. Тому необхідно шукати будь-які можливості, щоб підтримувати себе у формі. Віра в цьому дуже допомагає. 

Я агностик, але служу з багатьма релігійними людьми і бачу, наскільки Бог їх витягує з цього стану й робить знову боєздатними, відкритими до життя.

— У контексті ПТСР: про що не варто запитувати у тих, хто повертається з фронту?

— У жодному разі не можна питати, скільки людей ти вбив чи скільки людей і як загинули у твоєму підрозділі. Взагалі краще не питати про деталі й нюанси служби, якщо людина сама не готова про них розповідати. Найправильнішою поведінкою щодо ветерана, який повертається з війни, на мою думку, буде не «бомбардувати» його запитаннями: захоче сам розкаже.

Моя бабця, ветеранка червоної армії, що пройшла від Москви до Берліна у 1941-1945 роках, уперше почала говорити про війну вже у глибокі 80‑ті. Тобто щоб те все відрефлексувати, їй знадобилося 40 років. Тому якщо ви бачите, що людина з фронту сама не говорить ні про що військове, то не турбуйте її, не питайте про військову службу. 

Усі позитивні емоції, як-от подяка, обійми — якщо людина відкрита, можна проявляти. Але якщо хочете подякувати, а у військовослужбовців стійкі особисті кордони, то краще перепитати: «Можна, я вас обійму?» Спробуйте також підтримати людину вербально: «Ти молодець», «Ми тобою пишаємося». 

Ми відкриті до будь-якої подяки й підтримки, але важливо не заходити за певні межі. До слова, ми ще любимо цукерки (сміється). 

— Українське суспільство стикнеться ще з одним великим викликом після ПТСР: людьми з інвалідністю. Рівень ампутацій в Україні сягає величезних масштабів (з початку повномасштабного вторгнення від 20 до 50 тисяч українців втратили одну або більше кінцівок — про це повідомив The Wall Street Journal). Як ми можемо цих людей підтримати, прийняти? 

— Ми маємо докладати максимум зусиль для створення інклюзивного середовища. Радянський союз не робив для таких людей нічого після своєї так званої «великої перемоги» в 1945‑му. Суспільство вдавало, ніби їх немає. Але ми не маємо на це морального права. Якщо не створимо людям з інвалідністю належних умов, не забезпечимо їх усім необхідним на 100% за рахунок держави чи суспільства, починаючи від високотехнологічних протезів і закінчуючи гідним матеріальним утриманням, то гріш нам ціна як суспільству. Бо за що ми тоді взагалі воюємо? 

Важливою є також адвокація, тобто провадження політик на центральному і місцевому рівнях громади щодо інклюзивного середовища, відкриття програм із використанням донорських коштів, залучення українських і західних партнерів, щоби кожен ветеран міг розраховувати — хай навіть не відразу, але протягом певного періоду — на відповідну підтримку.

Я не політик, але мені здається, що непоганою ідеєю для нашого Міністерства охорони здоров’я було би вже зараз починати створювати спільні проєкти на території України із західними партнерами, які мають досвід реінтеграції ветеранів з інвалідністю. Насамперед для того, щоб після перемоги ця мережа вже була розбудована і ветеранам не треба було нікуди звідси їхати.

 

Фундамент нової української ідентичності

— Що буде перемогою для тебе особисто і для України в цій війні?

— Для мене є програма-мінімум і програма-максимум. Програма-мінімум — це кордон 1991 року, і тут, здається, на сьогодні є одностайна єдність не тільки всередині України, а й серед усього цивілізованого світу. Навіть у Китаї визнають наш суверенітет у межах міжнародно визнаних кордонів, попри те, що їхня позиція двозначна. Але самого повернення до кордонів 1991 року замало, бо фактор екзистенційної загрози існування не лише української держави, а й української нації залишається. Ми вже бачили, що робилися в Бучі, що сталося з Маріуполем… 

Війна йде на винищення, і вона неодмінно знову розпочнеться, якщо росія встоїть у сучасних кордонах і в сучасній політичній єдності. Мало зруйнувати політичний режим, убити путіна чи вивезти його якомога далі. Потрібна дезінтеграція росії та позбавлення її ядерного статусу. Бо ця країна не виправдала високих сподівань міжнародних партнерів щодо поводження з атомною зброєю, оскільки путін постійно нею погрожує.

Мусить бути також деімпералізація та обов’язкове утворення «поясу безпеки» — буферної зони по всій протяжності кордонів України з північним сусідом, включно з Білоруссю, яка на сьогодні не є незалежною державою. Можливо, ми навіть зможемо допомогти у визволенні наших братів білорусів з‑під ярма Лукашенка.

— Хто для тебе є героями цієї війни?

— Всі, хто долучився до захисту України, хто не виїхав, хто донатить, волонтерить. Люди дуже різні за ментальною структурою, за можливостями і фізичним станом. Тому, якщо ми кажемо: «той не пішов воювати, а той у Бахмуті півтора року провів» — то так не можна, бо не знаємо всього контексту.

Після перемоги ми маємо обов’язково вшанувати пам’ять усіх, хто загинув у війні. Таке пошанування має бути на рівні національних заходів, кожного року. На мою думку, ця війна стане фундаментом нової української ідентичності. Ми будемо вибудовувати своє майбутнє та свої наративи через вшанування пам’яті героїв.

 

 

 

— Про що ти мрієш після перемоги? 

— Я мрію про те, що після перемоги проведу гарний день із пляшкою червоного сухого біля згаслого вулкана Карадаг на сході Криму, в компанії своїх друзів, нареченої. І тоді скажу всьому Криму та Чорному морю «Селям [«привіт» із кримськотатарської – ред.], друже, я дуже скучив».

Текст: Діана Мотрук, Вероніка Саврук 
Фото: Лесик Урбан, Facebook сторінка Максима Осадчука  

 

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

Львів
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com z-lib books