«Я був би ще огиднішим, якби не був католиком», — з властивою йому самоіронією казав Івлін Во, письменник, сатирик і літературний критик, один із найвидатніших англійських прозаїків ХХ століття.
У юності, під час навчання в Оксфорді, він скуштував усі «заборонені плоди», до яких тільки міг дотягнутися. Він пиячив, вступав у недозволені сексуальні зв’язки та демонстративно порушував усі соціальні норми і мистецькі канони, а потім… раптом став ревним католиком.
Новина про те, що «ультрамодерніст став ультрамонтаністом», не просто сколихнула англійські богемні кола — вона стала бомбою, що вибухнула у самісінькому їхньому центрі. Люди сперечалися, ділилися плітками і найнеймовірнішими припущеннями. Івлінові Во «промили мізки» єзуїти? Цинік і жартівник закохався у ритуали та естетику Католицької Церкви — тобто, у форму, але не у суть? Він втомився від безладу та розчарувань особистого життя (Івлін Во тоді саме пережив розрив із першою дружиною) і хоче перекласти на інших людей відповідальність за себе?
Лондонська газета «Daily Mail» присвятила цьому «скандалові» кілька матеріалів, а за кілька тижнів сам Івлін Во надіслав до цієї газети розлогий есей під назвою «Навернений до Рима: чому це сталося зі мною?», у якому розповів про причини своєї духовної переміни. Ось уривок із цього тексту:
«Гадаю, варто придивитися уважніше, щоб збагнути причину того, чому Католицька Церква у сучасній Англії приймає до своїх лав так багато чоловіків та жінок, яким, до того ж, не притаманна особлива легковірність, недалекість чи ексцентричність. Мені здається, що у нинішній фазі європейського християнства головний конфлікт розгортається не між католицизмом і протестантизмом, а між християнством і хаосом… Ми бачимо нині [втрату християнської віри] як активне заперечення усього, що складало основи культури Заходу. Цивілізація — під якою я маю на увазі не кіно чи консервовану їжу, хірургію або гігієну, а загальну моральну та мистецьку організацію Європи, — сама собою не наділена силою для виживання. Вона постала через християнство, і без нього вона не має ані значущості, ані сили, які були би центром тяжіння. Втрата віри у християнство та брак певності у моральних та суспільних стандартах, що з неї випливає, втілилися в ідеалі матеріалістичної, механістичної держави… Тепер уже неможливо, як за часів Гіббона, приймати блага цивілізації і водночас заперечувати надприродні основи, на яких вона стоїть… Це — перше відкриття: християнство необхідне цивілізації, і потребує більше сил для боротьби, ніж протягом [попередніх] довгих століть.
Друге відкриття: християнство у його найповнішій і найжиттєздатнішій формі існує в Римській Католицькій Церкві. Тут немає зухвальства на адресу багатьох побожних англікан та протестантів, що ведуть праведний і доброчесний спосіб життя; проте я вважаю, що всі інші релігійні структури [крім РКЦ], незважаючи на гідні приклади особистого життя окремих своїх членів, неодмінно виявляють свою непідготовленість до конфлікту, у який залучене християнство. Наприклад, мені здається, що необхідною ознакою повноти та життєздатності релігійної структури є зв’язність та постійність її вчення. Якщо вона не може узгодити власної думки всередині себе, годі сподіватися, що вона витримає натиск безладу ззовні… Інша ознака, на яку звертаєш увагу — компетентна організація та дисципліна. Послух керівництву та звичка підпорядковувати особисті вибрики вимогам свого служіння — явні ознаки справжнього священства… Ще важливіше те, що, як мені здається, жодна релігійна структура, яка не має вселенського характеру за своєю природою, не може претендувати на те, щоб представляти усе християнство… Жодна людина, відвідуючи католицьку країну, не може не помітити того, що люди там користуються своїми храмами. Це не питання відвідин служби в неділю; ні, представників усіх соціальних класів о будь-якій годині дня можна побачити у храмі, по дорозі на роботу та після неї… Протестантське ставлення виглядає так: “Я — добра людина, тому я ходжу до церкви”, натомість католицьке: “Я аж ніяк не добра людина, тому я ходжу до церкви”».
Як видно з цих слів, Івлін Во високо цінував здатність сучасної йому Католицької Церкви опиратися хаосу, якого у його власному житті було так багато, що це втомило і виснажило його ще до досягнення 30-річчя. Він тримався за незмінну віру і науку Церкви як за рятівну дошку серед бурхливого моря суспільних змін і дуже боявся випустити її з рук. Він насторожено поставився до початку Другого Ватиканського собору і не сприйняв літургійної реформи, до кінця життя зберігаючи прихильність до традиційного обряду латинської Церкви — він навіть був одним із підписантів листа англійської інтелігенції до Папи Павла VI з проханням про дозвіл на подальші відправи Меси у традиційній формі, відомий сьогодні як «індульт Агати Крісті».
Колишній богемний юнак і порушник спокою став взірцевим чоловіком, католиком і батьком семи дітей. На прикладі власного буремного минулого він добре розумів, яких страждань людському існуванню може завдати моральний релятивізм і розмивання меж між добром і злом. Сьогодні, коли ми бачимо ці тривожні ознаки не лише у світі поза Церквою, а й усередині неї, ми розуміємо, що його занепокоєння було не безпідставним.
Читайте також: Католичка, інтелектуалка, нобелівська лауреатка
Читайте також: Перемогти гріх у собі. Гомосексуалісти, що обрали Боже Царство
фінансово.
Щиро дякуємо!
