Сучасна Церква дедалі частіше відчуває на собі тиск ЛГБТ-спільноти, яка вимагає перестати називати гріх гріхом і визнати одностатеві зв’язки як рівні стосункам між чоловіком і жінкою.
Усередині самої Церкви – зокрема, на Заході, – теж є організації, що, маніпулюючи поняттями християнської любові та прощення, домагаються рівних прав для гомосексуалістів. Але, згідно з ученням Христовим, любов до грішника не має на меті виправдання його гріха, оскільки, вводячи його в оману щодо моральності його вчинків, ми лише поглиблюємо завдані йому рани.
Історія знає приклади людей, які, маючи гомосексуальні нахили, жили, свідомі своєї грішності. Вони не вимагали від Церкви «прийняти їх такими, якими вони є», — натомість приходили до Бога з проханням допомогти їм скинути з плечей тягар гріха. Деякі з цих імен часто піднімають на свої знамена ЛГБТ-активісти. Набагато менше уваги вони приділяють тому, що ці люди померли у єдності з Католицькою Церквою, до лона якої прийшли свідомо та добровільно, а отже, кінець кінцем вони знайшли сили та мужність подолати гріх у собі.
Поль Верлен (1844 — 1896)
Короткий зв’язок із поетом Артюром Рембо зламав усе подальше життя Поля Верлена, класика французької літератури. У в’язниці, куди Верлен потрапив за замах на вбивство Рембо під час п’яної сварки, він отримав звістку про те, що його шлюб розірвано: для дружини, втомленої скандалами, пиятиками і походеньками чоловіка, його ув’язнення стало останньою краплею. Сидячи в одиночній камері, вдалині від п’яного гучного та розпусного життя паризької богеми, Верлен розмірковував над своїм життям. Ці роздуми зрештою привели до того, що він повернувся до католицької віри, відкинутої ще в юності. Він захотів примиритися з Богом і попросив привести йому священника.
Вийшовши з в’язниці, Верлен спробував розпочати життя з чистого аркуша. Він влаштувався на викладацьку роботу до католицького коледжу, намагався примиритися з дружиною (втім, вона відмовилася поновлювати з ним стосунки) та налагодити спілкування з сином. У цей період Верлен створює поетичну збірку «Мудрість», натхнену його духовним відродженням. У цій збірці виразно звучать мотиви зречення гріха та пошуку у вірі стрижня, який допоміг би поетові порвати з розпусним минулим. Але попереду на Верлена чекало ще багато духовних випробувань. Не раз зриваючись, він знову падав у прірву алкоголю, наркотиків та безладних зв’язків. Зрештою, втративши все і опинившись за межею бідності, самотній і хворий Верлен, як і тоді, у в’язниці, опинився сам на сам із Богом. За день до смерті він, відчуваючи наближення кінця, попросив про сповідь та останні Таїнства, після чого з миром відійшов.
Оскар Вайлд (1854 – 1900)
Ексцентричний письменник-класик часто використовується ЛГБТ-спільнотою як символ переслідувань та гонінь. Але мало хто згадує про те, що Вайлд наприкінці свого життя пережив навернення, а перед смертю приєднався до Католицької Церкви і помер у примиренні з Богом. Ірландець походженням, Вайлд із юності відчував цікавість та потяг до католицизму – пізніше він висловлював гіркий жаль із того приводу, що батько не дозволив йому стати католиком, а це могло би вберегти його від тих помилок та гріхів, яких він припускався протягом життя. «Католицизм — це єдина релігія, варта того, щоб у ній померти», — писав він ще до того, як сам увійшов до лона Церкви. 1877 року молодий Вайлд мав приватну аудієнцію у Папи Пія ІХ, який сказав йому: «Сподіваюся, що ви в своєму житті вирушите в подорож, яка приведе вас до міста Божого».
Подорож ця виявилася довгою і тернистою: богемне життя та потакання своїм слабкостям зрештою привели Вайлда до в’язниці, куди він потрапив через судовий позов батьків його коханця за «особливо непристойну поведінку» (малися на увазі гомосексуальні зв’язки, що у вікторіанській Англії каралося законом). Коли він вийшов на волю, здоров’я його було підірвано, він фактично не мав засобів до існування. Покинувши Англію, Вайлд перебрався до Парижа, де до кінця життя мешкав під чужим іменем та у великих злиднях. Але ці поневіряння лише зміцнили його прагнення приєднатися до Католицької Церкви. З властивою йому тонкою іронією, Вайлд казав: «Католицька Церква — лише для святих і грішників. Для поважних людей підійде Англіканська церква». Знесиленого та невиліковно хворого, його взяли під опіку отці з Конгрегації Страстей Господніх (пасіоністи), з рук яких він прийняв Святі Таїнства, перш ніж вирушити у подорож, яку свого часу заповідав йому Папа.
Енді Воргол (1928 — 1987)
Засновник поп-арту, один із найвидатніших митців ХХ століття, Енді Воргол (вроджений Андрій Варгола) був сином українських емігрантів, що перебралися до США з невеликого села на Лемківщині. Не приховуючи своєї гомосексуальності, яка пронизувала велику частину його творчого здобутку, Воргол, тим не менш, ніколи не говорив про подробиці свого приватного життя. Лише 1980 року під час одного з інтерв’ю він заявив, що досі лишається незайманим. Цієї ж думки дотримувався і його біограф, хоча численні особи з близького оточення Воргола вже після його смерті стверджували, що мали з ним інтимні стосунки.
Попри богемне життя та зовнішній епатаж, Воргол до самої смерті залишався вірним Русинської Греко-Католицької Церкви, до якої належали його батьки. Численні спогади сучасників, а також його особисті щоденники свідчать про те, що він постійно відвідував Літургію — подекуди кілька разів на тиждень. Про це ж саме свідчить і священник парафії, до якої належав Воргол. Крістофер Макос, фотограф, який працював із Енді Ворголом, говорив: «У церкві він був Андрієм Варголою, а не модною поп-зіркою Енді Ворголом. Думаю, йому від цього ставало значно легше. Вона відновила йому картину світу, у якому він виріс. У Церкві він був анонімним католиком». За словами брата, Енді протягом всього життя лишався щиро віруючою людиною, яка мала дуже глибокі та інтимні стосунки з Богом і намагалася жити згідно з ученням Христовим. Релігія для Воргола була дуже особистою справою, тому він ніколи не обговорював цю тему ні з ким, крім духівників. Після смерті митця у його спальні було виявлено домашній вівтар для приватної молитви. Відомо також, що Воргол особисто оплатив своєму племінникові навчання у семінарії, щоби той став священником.