Коли ми думаємо про письменників, пов’язаних із Різдвом, ми, безсумнівно, згадуємо Дікенса, а може й Честертона. Проте малоймовірно, що нам на думку одразу спаде ім’я Джона Р. Р. Толкіна.
У творах Толкіна, таких як «Гобіт», «Володар перснів» і «Сильмариліон», дія яких відбувається у Середзем’ї, немає місця для Різдва — з тієї простої причини, що дії цих творів відбуваються у містичному минулому, за багато років до приходу Христа. Ясно, що будь-яка згадка про народження Христа і пов’язані з Ним свята, виглядали б у міфічному світі Толкіна аномально і навіть абсурдно — ось чому він не схвалював рішення свого друга К. С. Льюїса помістити у міфічний світ Нарнії Різдвяного Діда.
Варто визнати, що «Листи Різдвяного Діда», твір, написаний Толкіном для власних дітей, пронизаний духом святкового сезону. Проте він маловідомий, і його недостатньо для того, щоби маркувати Толкіна як письменника, пов’язаного з духом Різдва.
Однак я хотів би припустити, що справжній дух Різдва, нехай інтуїтивно, справді можна знайти у Середзем’ї — у спосіб, який не назвеш невідповідним чи абсурдним. Я би сказав, що різдвяний дух міститься у тканині історії, під рівнем буквального, на тих рівнях значення, які, за словами Толкіна, були «застосовними» до світу за межами історії.
Та перш ніж далі робити акцент на цій темі, було би добре подумати, що ми насправді маємо на увазі під «духом Різдва». За Томою Аквінським, це дух подиву, невіддільний від почуття вдячності, яке саме собою є плодом смирення, і яке спонукає нас відкривати свої серця іншим у самопожертві.
Дух Різдва присутній у смиренних душах, які з вдячністю та подивом стають навколішки перед чудом народження Немовляти Христа. Він присутній у смиренні простих пастухів, які стоять на колінах біля ясел. Він присутній у скромній мудрості волхвів, які зачудовано дивляться на небесний знак і йдуть за ним, у дусі справжньої філософії, до того місця, де можна знайти сенс життя.
Якщо це все ознаки присутності різдвяного духу, то що можна сказати про його відсутність? Точніше, як щодо парадоксальної присутності духу Різдва, яку можна усвідомити за його відсутності?
Ми схильні відчувати потребу в чомусь, коли у нас цього немає. Ми відчуваємо бажання поїсти, коли ми голодні, і бажання попити, коли відчуваємо спрагу. Ми відчуваємо потребу в товаристві, коли ми самотні. Ми відчуваємо потребу в домі, коли ми в еміграції. Так само ми відчуваємо потребу у духові Різдва, коли усвідомлюємо, що його немає. Його відсутність схожа на відсутність повітря. Ми не можемо без нього дихати.
Саме з цієї причини сила різдвяного духу у «Різдвяній пісні» Дікенса невіддільна від його відсутності в Ебенізера Скруджа. Світло і тепло, які випромінює Віфлеємська зірка, відсутні у похмурому холоді Скруджа; як і світло й тепло, що випромінює Немовля у яслах. Серце Скруджа, як чорна діра, висмоктує світло й життя з духу сезону. Це гидота, яку потрібно подолати. Злостивий дух Скруджа має бути знищений, щоб запанував доброзичливий дух Різдва.
Для цього є два шляхи досягнення. Скрудж може зустріти нещасливий кінець, перетворившись на трагічну постать, або ж змінитися, ставши постаттю надії і життя. Дікенс показує нам навернення Скруджа, яке відбувається завдяки допомозі чистилищного духа Джейкоба Марлі й ангельських духів минулого, теперішнього і прийдешнього Різдва, кожен з яких уособлює присутність і необхідність тієї надприродної допомоги, яку теологи називають благодаттю. Навернення Скруджа справді катарсичне, тобто очисне; воно очищує, вивільняючи приховувані страхи та емоції. Ми очищуємося очищенням Скруджа, розділяючи плоди прощення та милосердя, які йому показує Той, хто вдихає життя у дух Різдва. Цей раптовий радісний поворот в історії Скруджа є тим що Толкін назвав «евкатастрофою» — вдалим сюжетним поворотом, який веде до щасливого кінця.
Однак якщо ми можемо з упевненістю припустити, що Скрудж жив далі довго і щасливо, що можна сказати про Ґолума, жалюгідну постать з «Володаря перснів»? Що Ґолум може розповісти нам про дух Різдва?
Як і Скрудж, Ґолум одержимий своєю власністю. Одержимий своїм Перснем, він одержимий бажанням знову заволодіти ним — після того, як Перстень у нього забрали. Як і Скрудж, він — раб темряви гріха, до якої пристрастився. «Раб, — пише філософ Томас С. Мартін, — це людина, яка не може втриматися перед апетитами тіла та надмірним бажанням мати власність». Таку людину можна або зневажати і нехтувати нею, або жаліти.
Що, отже, робити з Ґолумом? Ба більше: що робити з усіма тими «ґолумізованими» душами, які самозакохано і гордо себе поневолили? Що робити з тими, хто настільки залежний від власного самоствердження, що більше не має сили віддавати себе іншим у любові, яка робить людей вільними? Їх варто зневажати чи жаліти? Ми ненавидимо їх чи любимо?
Гобіти у «Володарі перснів» вчаться жаліти Ґолума і виявляти до нього милосердя. Їм відома агонія спотвореного розуму й тіла поневоленого Перснем Ґолума, який вже не зможе знайти спокою чи полегшення. Вони розуміють його горе і жаліють його, ставлячись до нього з милосердям. Роблячи це, вони люблять жалюгідного грішника, так само, як і ненавидять його жалюгідний гріх. Це дух жертвування себе іншим, який і є духом Різдва, і нехай усі ми будемо ним благословенні.
Переклад CREDO за: Джозеф Пірс, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
