Пропонуємо перечитати попередні розділи та замислитися над заключним, Х розділом книжки авторства о. д‑ра Ришарда Федерчика «Під опікою святого Йосифа».

• Розділ І: Бог входить у життя святого Йосифа
• Розділ ІІ: Прийняття св. Йосифом обіту целібату
• Розділ ІІІ: Жертва святого Йосифа
• Розділ IV: Вчини себе святим
• Розділ V: Відірвати себе від створінь, щоб підніматись до Бога
• Розділ VI. Ввійти у теперішню мить
• Розділ VII. Йосиф був чоловік праведний
• Розділ VIII. Ніч віри святого Йосифа
• Розділ IX Страх святого Йосифа

ПІД ОПІКОЮ СВЯТОГО ЙОСИФА

Розділ X  

Самотність св. Йосифа 

«Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа.» (Мт 1, 20 б).

Ці слова Йосиф почув з уст ангела, Божого посланця, отже, з уст самого Бога. Але перед тим, як їх почув, пережив важкі хвилини, хвилини незнання, коли навпомацки, як сліпець, шукав правильну дорогу.

А коли цю дорогу побачив, коли пізнав правду про Дитя Марії, пережив хвилини страху за Її життя і життя Дитини, страху перед профанацією своєю грішною присутністю найсвятіших таємниць Бога. Йосиф пережив надзвичайно важкі хвилини, коли Бог мовчав і люди були далеко… До усього, що він пережив, доєднався певний стан, який не можна обминути і я який він мусів увійти. Це самотність. Ми не можемо її обминути, роздумуючи про життя св. Йосифа. Не можемо, бо саме вона так багато говорить про його внутрішні переживання. Це чинить нам його винятково близьким, адже і нам не чуже почуття самотності. 

Св. Йосиф в самотності чув голос Божого поклику і самотньо мав здійснити боротьбу сам з собою, коли наважився на життя в целібаті поряд з дружиною, коли зрікся Сина-Месії. Але тоді він знав, що Бог є з Ним і що він виконує Його волю.

Його почуття самотності мало бути особливо глибоким, коли перед ним стала вагітна Марія, коли він нічого не розумів, коли мовчав Бог і Вона мовчала. Пізніше Бог промовив, вияснив, що Дитя Марії – це Його Син, що він може взяти Її до себе. Але перш ніж це сталося, св. Йосиф в самотності переживав свій страх, свій біль.

Самотність. 

Вона присутня в житті кожної людини, незалежно від її віку, стану. Мале дитя плаче за матір’ю, сумує, не хоче бути саме. А коли підросте, то хоч поряд є батько і мати, брати і сестри, однак якась дивна туга пхає її у світ, змушує їй шукати нових людей, нових подій. Приходить момент закласти власну родину, здавалося б, що це вже межа туги, почуття самотності.

Однак…

Не рідкістю є відчуття подружньої пари, навіть в тих найкращих, найчудовіших годинах – відчуття самотності, яке не можуть пояснити, почуття туги за чимось, чого навіть не вміють назвати. 

А якщо ця дитина, яка плакала за матір’ю, яка виривалася у світ, вступить до семінарії чи монастиря, якщо сьогодні носить сутану чи габіт, чи вона вільна від почуття самотності, туги? 

В кожній людині є якась дивна тріщина. Якийсь внутрішній брак,  якесь внутрішнє недоповнення, яке змушує її з тугою дивитися в зоряне небо, вслухатися в життя природи, мріяти про тишу космосу, відриватися від того, що її оточує, до того, що невидиме, і чекати, постійно чекати з надією.            І тужити, тужити за чимось, чого не можна навіть назвати.

Це переживав св. Йосиф, переживає кожна людина, кожний з нас. Завдяки Провидінню ми знаємо, де є джерело цього внутрішнього браку, недоповнення – що це первородний гріх.

«Бо знає Бог, що коли скуштуєте його, то відкриються у вас очі, і ви станете, як Бог, що знає добро й зло» (Бут 3, 5). Так звучала спокуса. 

А людина? «…взяла з нього плід та й скуштувала й дала чоловікові, що був з нею, і він теж скуштував» (Бут 3, 6б). 

Людина послухала голосу диявола. Послухала, хоч не була самотня, жила в постійному зв’язку з Богом. Бог постійно був в ній, а вона в Бозі, в людині була Божа повнота. Послухала диявола, бо запрагнула бути як Бог, як Бог «знати добро і зло». В людині перемогло те саме, що штовхнуло сатану до бунту проти Творця: гординя. Замість того, щоб зануритись в любов Бога, щоб усім єством пригорнутися до Нього, людина вчинила навпаки. Відвернулася від Бога до себе самої, сама запрагнула бути як Бог. Людина втратила любов до Творця, яку мала до падіння. 

Біблія говорить: «…Тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі…» (Бут 3, 7а). Людина відчула себе нагою, обдертою з усього, віддаленою від Бога. Вже тоді людина відчула той внутрішній брак, внутрішнє недоповнення. Мабуть вже тоді вона почала тужити за Богом, бо запрагнула зліквідувати свою наготу. «… позшивали смоківне листя і поробили собі пояси…» (Бут 3, 7б). Пояси повисли на їхніх бедрах, але рана серця, почуття самотності, туга залишились. Стали спадком кожної дитини Адама і Єви.

«Бо дні мої, як дим, щезають, і мої кості, як жар, тліють.

Від сильного мого стогнання прилипли мої кості до моєї шкіри.

Не сплю я й стогну, немов самітна пташка на покрівлі» 

(Пс 102, 4, 6, 8)

«Зглянься і змилосердься надо мною, бо я самотній і нещасний.

Злагідни скорботи мого серця і виведи мене з тісноти моєї.»

(Пс 25, 16-17)

Так волав до Бога пророк Давид. Тугу, самотність, мабуть, відчував також Йона, якщо з його серця вирвалися такі слова: «Тож візьми, благаю, Господи, тепер у мене мою душу, бо ліпше мені вмерти, аніж жити» (Йона 4, 3).

Ми згадали Давида і Йону, але кожна книга, кожна персона Святого Писання говорить про самотність людини, про її тугу. Говорить також про спроби побороти цю самотність, про шляхи, на яких людина намагалася шукати доповнення себе. Повернімося ще раз до вже згаданих Давида і Йони.

«Одного дня під вечір Давид, побачив із даху жінку, що купалась. Була та жінка вельми гарна. Тоді Давид послав за нею посланців, і як вона прийшла до нього, він зліг з нею.» (2 Сам 2, 4а)

Той самий, який своєю спокусою обманув людину в раю, через що людина відірвалася від Бога, стала відчувати самотність, тугу, той вказує як єдиний шанс визволення з цієї самотності і туги, піддатися прагненням зіпсованої натури, прямувати за голосом світу. Слабкість тіла, зло, що йде зі світу і сатана штовхають людину шукати визволення з самотності і туги в тому, що їх зродило – в гріху.

Їм піддався Давид. Він спокусив Батшебу, дружину Урії, а потім, щоб приховати свій гріх, наказав убити самого Урію. Чи він таким чином доповнив себе, чи доповнив той внутрішній брак? Чи визволив себе з самотності, з туги? Ні, він не знайшов в гріху того, що шукав. Відчуття самотності і туги поглибилося, страшно затяжіла на ньому вина. 

«Помилуй м’я, Боже, з милости твоєї… Обмий мене повнотою від вини моєї. Провини бо мої я знаю, і гріх мій завжди передо мною. Дай мені відчути радість і веселість…» (Пс 52, 3а, 4а, 5, 10а).

Це слова його скарги, жалю, скеровані до Бога після гріха.

«Встань, іди в Ніневію» (Йона 1, 2а), сказав Бог до Йони. Бог до нього промовив безпосередньо, безпосередньо виразив свою волю, бо прагнув, щоб Йона, виконуючи Його волю, наблизився до Нього і таким чином якоюсь мірою визволився з самотності і туги. 

Але знову до акції входить сатана: «Не вір Богу! Не слухай Його! Утікай!» і Йона послухав сатану. «Та Йона встав, щоб утікати в Таршіш, далеко від Господа» (Йона 1, 3а). – Так говорить Святе Писання. Чи втеча від Божої волі визволила його? І знову повторюю: ні! Він відчув себе ще більше одиноким, ще більше віддаленим від Бога.

«…Відкинутий я з-перед очей у тебе! Води мене обняли аж по горло…» (Йона 2, 5а, 6а). Це слова молитви Йони.

Кожна людина відчуває самотність, тугу, кожна людина прагне з них визволитись, також сучасна людина. На жаль, людина часто шукає визволення не там, де можна його знайти. Людина здійснює ту саму помилку, яку зробив Давид та Йона, слухає шепоту сатани, піддається слабкостям тіла, іде за голосом світу. Цю ситуацію сучасної людини влучно передає в своєму вірші Рільке: 

«Самотність, як дощ

Мрячить невловимо на світанку,

Коли вулиці біжать вітати ранок,

І коли тіла, нічого не знайшовши,

Відсовуються розчаровані одне від одного,

І коли люди, які ненавидять одне одного

Мусять спати разом – ще більше самотні:

Самотність тече цілими річками».

Цілими річками… і стає потопом, все потужнішим, якщо людина шукає можливості її вилікувати тим, що її народжує: гріхом.

Самотність св. Йосифа і самотність Давида, Йони, моя. Якою ж великою в порівнянні з ними є велич св. Йосифа, проте лише людини, такої  як Давид, Йона, як я.

Св. Йосиф напевно відчував слабкості тіла, його атакувало зло світу, його спокушував сатана – однак він не піддався злу. Він постійно тривав з Богом. Його самотність була самотністю цілком іншою, ніж самотність моя, Йони, Давида. Це була Божа самотність. Св. Йосиф через постійне самозречення, через постійне стремління до Бога загубив себе, відірвався від себе, занурився в Бозі. Бог був у ньому, а він у Бозі.

Але він ще не навчився відчувати Бога. Його органи чуття, відірвані від того, що земне, були ошелешені, не були в стані розпізнати Божу дійсність. І хоч св. Йосиф відчував самотність, розгубленість, насправді він був занурений в Богу, заслуханий в Його голос, поглинутий Богом.

Його самотнє шукання правди про Дитя Марії, самотнє переживання страху за життя Пресвятої Діви і Її Дитини, почуття власної негідності – чи не було усе це нічим іншим, як занурюванням в Бога? Занурювання своєї волі в Його найсвятішу волю? І хоча св. Йосиф цього не відчував, він увесь був огорнутий Божою присутністю, і хоч цього собі не усвідомлював, Бог чував над кожним порухом його серця. Якби так не було, він не відкрив би невинність Марії всупереч фактам, він не витримав би тієї приголомшливої звістки, яку почув з вуст Божого посланця: «…не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа.» (Мт 1, 20 б).

Уся та самотність, яку йому дано було пережити, була власне прибуттям до Божої пристані, прилипанням до Бога після загублення себе.

Ця постава св. Йосифа є запереченням постави Адама і Єви. Тут є зворотний напрямок, ніж в первородному гріху, який зродив самотність і тугу. Гріх Адама і Єви був відверненням від Бога до себе. Св. Йосиф відвернувся від себе до Бога, пішов за голосом Божого поклику. Страждаючи від самотності і туги, він неустанно прямував до Бога, виконував Його волю.

«…Йосиф зробив, як звелів йому ангел Господній: прийняв свою жінку» (Мт 1, 24 б). Він знову довіривсь Богу – Його слову. Незважаючи на те, що він відчував себе недостойним, «прийняв свою жінку», разом з Нею він взяв також до себе Її Дитя. Взяв Її до себе, тобто свідомо прийняв роль Опікуна. З певністю, вчинив це з трепетом, бо ж знав, що це Дитя, це Син Бога, і почував себе недостойним, грішним. Він взяв до себе Марію і Її Найсвятіше Дитя, бо так велів Бог, він здійснив Його волю. 

Йосиф і Марія разом, під одним дахом, а з ними, в Її лоні: Ісус. Чи міг св. Йосиф почувати себе тепер, в цій ситуації ще самотнім? Чи міг ще за чимось тужити? Напевно, ні. Те, що він прийняв Марію, виконав волю Бога, визволило його з самотності, з туги. Під дахом його дому замешкав втілений Бог.

І так діється завжди. Лише стремління до Бога, виконання Його волі визволяє людину з самотності, з туги. Це пережив Давид:

«Надіявся, на Господа надіявся я твердо,

і Він нахиливсь до мене й вислухав моє благання.

І витягнув мене з погибельної ями, 

з багнистого болота…

Чинити твою волю, Боже мій, я радий…» (Пс 40, 2-3а, 9а).

Не гріх дав йому внутрішню радість, визволення з самотності, але дало йому це цілковите звернення до Бога, служіння Йому. 

Це саме пережив Йона. Внутрішній мир замешкав в нім лише тоді, коли вирішив виконати Боже веління. Ось його слова: «…Я ж голосом подяки принесу тобі жертву. Чим я обрікся, те я виконаю. Від Господа спасіння» (Йона 2, 10). Так само буває в житті кожної людини, кожного з нас…

Самотність, туга – це наслідок гріха. Це свідомий або несвідомий крик людини за Богом, або Бога за людиною. Самотність і туга, які нам дано переживати, це один із способів, яким Бог нас притягує до себе, яким до себе кличе. Це Він влив в наші серця ці відчуття, це Він велить нам переживати розчарування тоді, коли ми шукаємо внутрішнє доповнення поза Ним. 

Інколи ці розчарування дуже болісні. Бог дає нам їх переживати для того, щоб ми врешті зрозуміли, що тільки Він є нашою Повнотою, нашою Присутністю, що ми настільки не будемо самотні, наскільки відкриємося на Нього, наскільки зможемо виконати Його волю.

Св. Йосиф не піддався слабкості тіла, впливам зла зі світу, підшептам диявола. Всупереч собі, в муках, в болю, в самотності, сліпо йшов за голосом Бога. Він став достойним в очах Бога бути Опікуном Його Сина та Його Матері. 

Але св. Йосиф є кимсь винятковим і ми, мабуть, не маємо шансу в усьому нашому житті бути такими, як він. Бо хто ж з нас може сказати, що ніколи не піддався слабкості тіла, зовнішнім поганим впливам або спокусам сатани? Хто ж може сказати, що ніколи не шукав визволення з самотності ніде поза Богом?

Але ми можемо піти слідами св. Йосифа від сьогодні, вже зараз…

Св. Йосифе, прошу тебе, випроси мені у Бога благодать постійно пам’ятати про те, що моє відчування самотності і туги є криком Бога за мною і моїм воланням за Богом. Щоб я завжди пам’ятав, що тільки настільки зможу визволитись з цих почуттів, наскільки відкриюся на Творця, який приходить до мене, приходить до мене також в створінні, в людині.

Св. Йосифе, не хочу цього, але якщо колись знову упаду, якщо знову придушить мене біль розчарування, щоб саме тоді я мав сили прошептати за Давидом:

«Помилуй м’я, Боже, з милости твоєї…

Провини бо мої я знаю…

Дай мені відчути радість і веселість…» (Пс 50, 3а, 5а, 10а).