У більшості сучасних християнських церков ідея справедливої війни була витіснена «функціональним пацифізмом» — принаймні, серед церковних лідерів.
Це результат моральної відданості не класичному пацифізму (який стверджує, що війна за своєю суттю є злом, і що відмова брати участь у смертельному насильстві є євангельським імперативом), а різним формам церковного «воукізму». Чистим результатом поступок церков політичній лівиці стало те, що релігійні лідери вийшли з серйозної розмови з політиками про питання війни та миру, залишивши їх кидати з трибун риторичні гранати.
Твердження, що «справедливих війн не буває», — це небезпечна нісенітниця.
Це твердження небезпечне з теологічної точки зору, оскільки концепція справедливої війни базується на природному моральному законі, істинах, вбудованих у світ і в нас, що їх ми можемо пізнати розумом. Істини природного морального закону — це вічні істини, що не змінюються під впливом політичних чи технологічних обставин, хоча наслідки цих істин змінюватимуться з часом.
Це твердження небезпечне з пастирського погляду, бо говорити, ніби сьогодні не може бути «справедливої війни», це ще один спосіб сказати, що сучасна війна — це зло за своєю суттю. Сказати це означає покласти невиправданий тягар сумління на відданих католиків, які служать у збройних силах — що у випадку з американцями означає набагато вищий відсоток католиків, ніж серед населення загалом.
Це твердження також змушує релігійних лідерів виглядати, у кращому випадку, непослідовно, коли, з одного боку, вони вихваляють військових за їхній патріотизм і самопожертву, а з іншого — оголошують «справедливу війну» неможливою.
Яскравий приклад сучасної справедливої війни сьогодні — це війна України за її національне виживання проти російської агресії; російська ж війна, навпаки, є несправедливою як за наміром, так і за способом ведення.
Концепція справедливої війни не починається з «презумпції проти війни».
Тома Аквінський так не вважав, і ми теж не повинні. Відправна точка такої презумпції — це «контрабандне» переміщення пацифістських передумов у теорію справедливої війни, що перетворює ідею справедливої війни на низку обручів, через які стрибають політичні лідери. Ідея справедливої війни радше починається з правильно встановленої відповідальності політичної влади за безпеку тих, за кого державні службовці взяли на себе відповідальність. Ось чому справедлива війна — це використання військової сили для захисту чи сприяння загальному благу, що є однією з цілей політики. Можливо, Клаузевіц [Карл Клаузевіц — прусський генерал, військовий теоретик і реформатор] помилявся щодо деяких речей, але він мав рацію, коли казав, що війна — це інший спосіб розширення політики. Якщо це не так, тоді це не війна, а бездумна бійня.
Отже, якщо концепція справедливої війни — це не серія випробувань, що їх ставлять перед політичними лідерами етики та релігійні лідери, тоді що це?
Теорія справедливої війни дає основу для спільних роздумів етиків, релігійних лідерів, дипломатів і державних службовців над складними проблемами забезпечення впорядкованого миру — миру, що складається зі справедливості, безпеки та свободи — у невпорядкованому світі (яким і є світ по цей бік Царства, що прийде у славі). Це міркування стосується того, як пропорційне та дискримінаційне використання збройної сили можна спрямувати на встановлення впорядкованого миру. Отже, окрім класичних критеріїв справедливої війни — ius ad bellum, або «права на ведення війни», та ius in bello або «закону ведення війни» — концепція справедливої війни містить ще й ius ad pacem: застанова про відновлення або творення миру.
Цей ius ad pacem не слід плутати з сучасною теорією «справедливого миру», що є лише іншою формою функціонального пацифізму. Паразитуючи своєю назвою на принципах справедливої війни, вона насправді їх випотрошує.
Читайте також: Кардинал Паролін: потрібно переглянути концепцію «справедливої війни»
Томаш Терліковскі: Папа дивиться на війну в Україні через призму російської пропаганди в країнах Латинської Америки
фінансово.
Щиро дякуємо!
