Як ми повідомляли, у неділю, 11 серпня 2024 року, росіяни ракетою знищили храм священномученика Кипріяна і мучениці Юстини в Антонівці Херсонської області.
«Сьогодні наша маленька церковця (парафії св. Кипріяна і муч. Юстини смт. Антонівка) припинила своє існування. Була знищена ворожою ракетою». Так розпочинається допис у Facebook настоятеля цієї парафії отця Ігоря Макара. В інтервʼю для Vatican News священник розповідає про цю парафію, свідчачи про те, що храм, збудований у серці, не можуть знищити ні дрони, ні ракети.
«Горіло все, хати горіли і вже вогонь наближався до церкви. Люди всі повибігали, пожежників не було: там небезпечно їхати, бо зразу їх атакують. Люди рятували чим могли, і спасли ту церкву: вогонь зупинився за метр від каплиці…Але не знаю, чим керувалися ті, хто вирішив знову атакувати храм. Можливо, бачили, що церква об’єднує людей…Бо всі старалися врятувати ту церкву. І бачимо, що вчора вони вже були безсилі, бо були обстріли і пряме влучання в ту каплицю, і вона повністю зруйнована», — каже отець Ігор Макар, настоятель греко-католицької парафії в Антонівці. Напередодні, в п’ятницю, ця маленька церковця ризикувала згоріти, коли скид з дрона викликав пожежу.
З отцем Ігорем ми познайомилися приблизно місяць тому, коли записували інтерв’ю про його служіння на Херсонщині. Він тоді розповідав про свої парафії розташовані на околицях Херсона: в Зеленівці, Антонівці та Інженерному, де здійснює служіння майже 20 років. Про парафіян говорив як про свою сім’ю. Тепло і любов до цих людей, що відчувалися в його словах, згадалися вмить, коли надійшла сумна звістка про знищення каплиці. В сьогоднішньому інтерв’ю отець Ігор переповідає історію парафії в Антонівці, яка не закінчилася руйнуванням храму, бо найосновніше, що було збудовано за ці роки, — це храм, збудований у серці, якого не можуть знищити ні дрони, ні ракети.
Початки
Отець Ігор прибув на Херсонщину 19 серпня 2005 року, а перед тим, 14 серпня, він був висвячений на диякона в селі Семихатки Одеської області. Тоді владика Василь Івасюк, тодішній екзарх Одесько-Кримський, призначив його в Антонівку спочатку як диякона, а 25 вересня його висвятили на священика, і він став адміністратором цієї парафії. Перед тим душпастирське служіння для цієї греко-католицької громади здійснювали о.Георгій Селін та о.Доротей Стиранець ЧСВВ.
— На той час ми з дружиною орендували квартиру в Херсоні, бо в Антонівці не було парафіяльного будинку, а богослужіння відправляли в маленькій хатині. Приблизно через чотири роки нас попросили її звільнити. Але вже у 2006 році завдяки сприянню владики Василя Івасюка і фонду “Церква в потребі” ми купили невеликий парафіяльний будинок. І вже у вересні 2006 року жили в цьому будинку. Тому, коли не мали місця для богослужінь, то знайшли такий вихід із ситуації: на подвір’ї парафіяльного будинку в нас була літня кухня розміром приблизно 10х4 метри. Вона була дуже старенька, без ремонту, навіть не було підлоги. Але люди приходили щонеділі, і я ще з більшим завзяттям почав робити капітальний ремонт, щоб зробити з неї парафіяльну каплицю. 17 травня 2014 року владика Михаїл Бубній, екзарх Одеський, освятив цю каплицю. Ми жили там зі своїми дітьми, у нас їх четверо, всі там народилися. Так було до повномасштабного вторгнення 2022 року… В нас дуже гарно видно той міст через Дніпро, де розпочалися бої, і ми мусіли виїхати, бо була дуже велика небезпека для життя».
Парафіяни Антонівки з єпископом Михайлом Бубнієм
Парафіяльна родина
До російської окупації і бойових дій на Херсонщині, в греко-католицькому храмі регулярно відправлялася Божественна Літургія і проводилась катехизація, була започаткована також благодійна робота. Внаслідок значного впливу, який ще залишила по собі радянська атеїстична система, до храму не приходило багато людей. Але хрещення отець Ігор уділяв дуже часто. «В неділю на богослужіннях у нас було десять-п’ятнадцять людей. Іноді на Пасху доходило і до п’ятдесяти. На парафіяльному подвір’ї ми гуртувалися, один одного підтримували й допомагали чим могли, і так ми жили», — розповідає настоятель.
Він згадує людей, які відіграли важливу роль у житті цієї парафіяльної родини і вже відійшли до вічності: наприклад, пані Олександра, яка була дячихою. Попри хворобу і болі, вона все ж таки приходила до храму співати. Отець Ігор зазначає, що вона померла в середині лютого, тобто перед тим, як розпочалася велика війна, і в цьому, на його переконання, Бог проявив до неї своє милосердя — бо якби це сталося після повномасштабного вторгнення, він би навіть не зміг її поховати. «Вона мала ту Божу ласку, що ми її всі разом, всі парафіяни — хоча парафія невелика — відспівали і провели в останню путь», — зазначає він.
Часи випробувань
За час окупації російські військові лише один раз приїжджали до храму, запитували про священика, але не завдали шкоди. «І коли прийшла деокупація, то я насамперед приїхав туди, — каже він, — але лінія фронту була дуже близько, я боявся за людей, щоб їх не наражати на небезпеку. Я допомагав їм молитвою, я за них і дотепер молюсь як парох, бо я все таки залишаюся настоятелем парафії, хоча церкву зруйнували. Також завжди стараюся передати туди різну допомогу, яку ми отримували чи від патріаршої фундації ‘Мудра справа’, чи від Лицарів Колумба — наприклад, воду, бо там нема ні світла, ні води, ні газу. Чи навіть, бувши директором Карітасу, минулого року, коли ми роздавали людям дрова, я теж старався, щоб вони їх отримували, їм треба там опалювати, бо не було інших засобів для існування».
Гіркий момент
Розповідаючи про руйнування каплиці в неділю, священник зазначає, що два дні перед тим, у п’ятницю, вона ледь не згоріла внаслідок скиду з дрона. «Зараз на Херсонщині дуже вирують пожежі, бо є нерозміновані ділянки, тоді внаслідок прильотів чи скидів із дрона загоряється сухостій і все палає, — пояснює він. — І пожежники не можуть гасити, бо те місце може бути заміноване, тому вони тільки стоять при дорогах. Так само і там, в Антонівці: горіло все, хати згоріли і вже вогонь наближався до церкви. Люди повибігали, пожежників не було: там небезпечно їхати, бо зразу їх атакують. Люди чим могли, тим рятували і спасли ту церкву: вогонь зупинився за метр від каплиці. Не знаю, чим керувалися ті, хто вирішив атакувати храм. Можливо, бачили, що Церква об’єднує людей. Бо всі старалися врятувати ту церкву, це були мої сусіди, просто мешканці Антонівки, але всі бігли, щоби вберегти їхню церкву. Вчора вони вже були безсилі, бо були обстріли і пряме влучання в каплицю, вона повністю зруйнована. Частково пошкоджений будинок, але сам удар був у каплицю».
Священник каже, що сумну звістку він отримав від сусіда, який ще під час обстрілів зателефонував і сказав, що церкви вже нема. «Але був дуже поганий зв’язок і було погано чути, — розповідає отець Ігор. — Потім він каже: “Верху нема”. “Ну, — думаю, — то нічого, якщо купол злетів чи якось трохи пошкодило дах, то ми поправимо, не біда”. Кажу йому: “Надішліть мені фотографії”. І потім, коли мені прислали фотографії, я навіть дружині не казав… Як побачив, то відразу сів: то не просто дах, там все зруйновано і нічого не залишилося… Там ми з дружиною фактично самі робили ремонти, я сам тинькував, бо грошей не було, проєкту не було. Я де міг, шукав гроші для того, щоби зробити це, і сльози на очах вийшли…Там і мої найкращі роки пройшли, і моїх дітей. Вони там народилися, виросли, ходили до церкви, бо в нас дуже близько: від хати до каплиці було сім метрів. І тому важко — але нічого, життя триває; я надіюся і завжди кажу: дякувати Богу, що всі живі, що там ніхто не постраждав. Хоча в самій Антонівці постраждали люди, але на той момент у каплиці нікого не було, і всі залишилися живі».
Про тих, хто залишається в Антонівці
Отець Ігор розповідає, що в самій Антонівці залишаються мешкати приблизно 600 осіб. Дітей евакуювали всіх. Він пропонував деяким мешканцям перебратися до Зеленівки, до парафіяльного будинку, але вони не погоджуються. «Та ні, я не можу покинути, — каже сусідка. — А хто тут буде дивитися? От бачите, щось горить, і ми гасимо, допомагаємо щось зберегти. А може, війна завтра закінчиться і все буде добре!»
«І я не можу їх ні осуджувати, ані сказати, що то є добре: у кожного рішення своє, — коментує священник. — Я їх розумію, бо їхнє життя пройшло там, вони збирали гроші по крихті, щоби збудувати той будинок, і вірять, що в них не влучить, у будинок не влучить; але бачимо, як воно відбувається».
фінансово.
Щиро дякуємо!
