У п’ятницю, 25 липня 2025 р., у Ватикані оприлюднено послання Папи Лева XIV на 111‑й Всесвітній день мігранта й біженця, тема якого — «Місіонери надії».
Згідно з розпорядженням папи Франциска, цьогорічне відзначення Дня мігранта відбудеться не в останню неділю вересня, а 4 і 5 жовтня, збігаючись із заходами з нагоди Ювілею мігрантів і Ювілею місіонерського світу. Про це нагадує Vatican News.
Любі браття й сестри,
111-й Всесвітній день мігранта і біженця, який мій попередник хотів поєднати з Ювілеєм мігрантів та Ювілеєм місіонерського світу, дає нам можливість замислитися над зв’язком між надією, міграцією і місією.
Поточний глобальний контекст, на жаль, позначений війнами, насильством, несправедливістю й екстремальними погодними явищами, що змушують мільйони людей залишати свою рідну землю і шукати притулку деінде. Поширена тенденція дбати лише про інтереси обмежених спільнот становить серйозну загрозу для спільної відповідальності, багатостороннього співробітництва, досягнення спільного блага і глобальної солідарності на благо всього людського роду. Перспектива відновленої гонки озброєнь і розробка нових озброєнь, включно з ядерними, недостатня увага до згубних наслідків поточної кліматичної кризи та глибока економічна нерівність роблять дедалі вимогливішими виклики сьогодення і майбутнього.
Перед лицем теорій глобального руйнування та страхітливих сценаріїв важливо, щоб у серцях людей дедалі більше зростало прагнення надіятися на майбутнє гідності й миру для всіх. Таке майбутнє є невід’ємною частиною Божого задуму для людства та всього іншого створіння. Йдеться про месіанське майбутнє, яке передрікали пророки: «Знову сидітимуть діди й баби на майданах єрусалимських, кожне з костуром у руці з‑за довгого віку. І по майданах міських буде повно маленьких хлопчиків і дівчаток, що гратимуться по майданах. […] Бо це посів миру: виноград дасть плід свій, земля дасть урожай свій, і небо дасть свою росу» (Зах 8, 4‑5, 12). І це майбутнє вже почалося, бо його започаткував Ісус Христос (пор. Мк 1,15 і Лк 17,21), і ми віримо й надіємося на його повне здійснення, бо Господь завжди дотримується своїх обітниць.
Катехизм Католицької Церкви навчає: «Чеснота надії відповідає прагненню щастя, вміщеному Богом у серці кожної людини; вона висловлює сподівання, які надихають діяння людей» (1818). І, безумовно, саме пошук щастя — і перспектива знайти його в іншому місці — є однією з головних мотивацій сучасної людської мобільності.
Цей зв’язок між міграцією і надією виразно простежується в багатьох міграційних досвідах наших днів. Чимало мігрантів, біженців і переміщених осіб є привілейованими свідками надії, якою вони живуть у своєму повсякденному житті, покладаючись на Бога і долаючи труднощі з огляду на майбутнє, в якому вони бачать наближення щастя, цілісного людського розвитку. У них відроджується мандрівний досвід ізраїльського народу: «Боже, коли ти йшов перед твоїм народом, коли ти переходив крізь пустиню, земля тремтіла, небо топилось перед Богом, дрижав перед Богом Синай, Богом Ізраїля. Щедрий дощ послав єси, о Боже, на твою спадщину і стомлене підсилив. Твоя отара наситилась на ній, ти приготував її у доброті твоїй убогому, о Боже» (Пс 68, 8‑11).
У світі, затьмареному війнами та проявами несправедливості, — також там, де здається, що все втрачено, — мігранти й біженці постають як посланці надії. Їхня сміливість і наполегливість є героїчним свідченням віри, яка бачить далі, ніж можуть побачити наші очі, і яка дає їм силу кинути виклик смерті на різних сучасних міграційних маршрутах. Тут також можна знайти чітку аналогію з досвідом мандрівного ізраїльського народу в пустелі, який зустрічав кожну небезпеку з упованням на Господній захист: «Він бо спасе тебе від сітки птахолова і від погибельного мору. Він тебе покриє крилами своїми, і ти втечеш під його крила; щит і забороло – його вірність. Ти не злякаєшся ні страху вночі, ані стріли, що вдень літає, ані чуми, що в пітьмі бродить, ані зарази, що нищить опівдні» (Пс 91, 3‑6).
Мігранти й біженці нагадують Церкві про її паломницький вимір, постійно спрямований на досягнення остаточної батьківщини, підтримуваний надією, яка є богословською чеснотою. Щоразу, коли Церква піддається спокусі «осілості» і перестає бути civitas peregrina — Божим людом у паломництві до небесної батьківщини (пор. Августин, De civitate Dei, кн. XIV-XVI), вона перестає бути «у світі» і стає «від світу» (пор. Йн 15,19). Ідеться про спокусу, яка була наявна вже в перших християнських спільнотах — до такої міри, аж апостол Павло змушений був нагадати Церкві в Филипах, що «наше громадянство в небі, звідки і Спасителя очікуємо, Господа Ісуса Христа, який перемінить наше понижене тіло, щоб було подібним до Його прославленого тіла, силою, якою Він спроможен усе собі підкорити» (Флп 3, 20‑21).
Особливим чином католицькі мігранти й біженці сьогодні можуть стати місіонерами надії в країнах, які їх приймають, прокладаючи нові шляхи віри там, куди ще не дійшло послання Ісуса Христа, або ініціюючи міжрелігійний діалог, що складається з повсякденного життя та шукання спільних цінностей. Вони, завдяки своєму духовному ентузіазму й життєздатності, можуть сприяти пожвавленню закостенілих і обтяжених церковних спільнот, у яких загрозливо насувається духовна пустеля. Відтак їхню присутність слід визнати й цінувати як справжнє божественне благословення, нагоду відкритися на благодать Бога, який дарує нову енергію і надію своїй Церкві: «Гостинності не забувайте, бо нею деякі, не відаючи, ангелів були гостили» (Євр 13,2).
Найпершим елементом євангелізації, як підкреслював святий Павло VI, є, по суті, свідчення: «Всі християни покликані й можуть бути, в цьому сенсі, справжніми євангелізаторами. Задумаймося передусім про відповідальність, яка лягає на мігрантів у країнах, що їх приймають» (Evangelii nuntiandi, 21). Це справжня missio migrantium — місія, яку здійснюють мігранти, — для якої необхідно забезпечити належне приготування та постійну підтримку, що є плодом дієвої міжцерковної співпраці.
З іншого боку, спільноти, які їх приймають, також можуть бути живим свідченням надії. Надії, сприйнятої як обітниця теперішнього і майбутнього, в якому визнають гідність усіх як Божих дітей. Таким чином, мігранти й біженці визнаються братами й сестрами, частиною родини, в якій вони можуть виражати свої таланти і брати повноцінну участь у житті суспільства.
З нагоди цього ювілейного дня, коли Церква молиться за всіх мігрантів і біженців, хочу ввірити всіх тих, хто перебуває в дорозі — а також тих, хто робить усе можливе, щоб їх супроводжувати, — материнському захисту Пречистої Діви Марії, Утішительки мігрантів, щоб Вона зберігала живою надію в їхніх серцях та підтримувала їх у їхніх зусиллях будувати світ, який дедалі більше уподібнюється до Божого Царства: справжньої батьківщини, яка очікує на нас наприкінці нашої подорожі.
Дано у Ватикані, 25 липня 2025 р., свято святого Якова, Апостола.
Лев P.P. XIV
фінансово.
Щиро дякуємо!
