Борис Херсонський на фестивалі «Київські лаври», 2012 р.
Брама — захланна паща великого міста.
Заковтне, прожує і виплюне — на Голгофу.
Гора за муром міським — висока і кам’яниста.
Радість натовпу провіщає страшну катастрофу.
Сонце світить яскраво — та скоро померкне з жалю.
Земля тверда — та її струсоне судома.
Порветься завіса в храмі. А що станеться далі —
казати не треба, бо всім вам про все відомо.
Ціна невелика крикам "осанна в вишніх!",
Мізерніша, аніж шатам, кинутим під копита.
Занадто багато акторів на сцені — недобрих, лишніх.
Брама — як пастка, і нині вона відкрита.
А натовп вирує грізно — знайшов героя!
А Слава Господня очі людей осліпила.
Краще б вони во Ім’я Твоє — зійшлися по два, по троє.
Ти був би з ними й далі. А смерть була б відступила.
(Переклад Маріанни Кіяновської)
Одеський психіатр і поет Борис Херсонський — про неврози міста, загадки 2 травня, Антимайдан і «Правий сектор».
— Борисе Григоровичу, певно, Вам зараз додалося роботи. Нервові розлади завжди загострюються по весні, але зараз, звичайно, причини політичні.
— Додалося роботи, певно, у тих, хто працює безпосередньо у службі психологічної допомоги: телефон довіри, волонтери, які виїздять на місця, де сталися зіткнення. У нас в Одесі зараз такий телефон довіри спеціально організували, є волонтерські служби. Їм, звичайно, доводиться важко. Серед тих же, хто перебуває під моїм наглядом, усе по-різному. Є ті, хто відносно стійко зносять те, що діється, і навіть мобілізуються. До речі, ви, певно, знаєте, що за часів Великої Вітчизняної війни нервових розладів було менше. Просто тому, що людям було не до того, реальні проблеми заступали внутрішні клопоти.
— Невротичних розладів менше, зате виникають масові психози. І зараз ми можемо спостерігати ту саму схему, за якою виникали масові психози 1914 року, за часів громадянської війни у Росії, у 1930-ті роки в Німеччині та Радянському Союзі. Адже з’їхати з глузду може не тільки одна людина, але й ціла держава, сотні тисяч, якщо не мільйони людей. Здається, зараз саме така ситуація.
— Офіційний психіатричний термін, поширений і загальновідомий, — це «психоз удвох». Коли маємо хворого, а поруч із ним здоровий, але під впливом хворого. І за деякий час він починає нести ту саму маячню, що й хворий. Тільки в однієї людини маячня хвороблива, а в іншої — навіяна. Може бути і психоз усім народом, усі разом втрачають глузд. Це залежить від могутності фактора навіювання і авторитету людини, яка навіює.
— Зараз фактор навіювання — це телебачення.
— Звичайно. Головний ворог людського розуму — це, звісно, телевізор. Ми у 1970-ті роки називали його дебілізатором, ящиком. Сьогодні це радше шифренізатор, або, ще точніше, параноїзатор. Тобто є щось таке, що навіює людям страх, маячню і спрощену схему світосприйняття.
— Ура-патріотизм — це ж також форма розладу психіки?
— Ні. Наліпити ярлик психічного розладу можна до чого завгодно. Будь-яка надзацікавленість, яка змушує людину не бачити реальності, звичайно, може бути так названа. Але це нормальне явище людського суспільства, типовий прояв масової психології, з якими ми мали справу в минулому і ще матимемо в майбутньому. Це не патологія. Я би хотів, щоби проблема зачіпала тільки хворих людей, але ці епідемії охоплюють і здорових.
— Події 2 травня — удар по нервовій системі Одеси. Якщо розглядати місто як єдиний організм, то як останніми днями змінилась його психологія?
— Метафорично можна сказати, що місто це єдиний організм; насправді ж місто, звісно, зовсім не однорідне. Воно завжди розшароване на класи, етнічні групи, клани. Одеса не виняток, але в ній завжди існувала така єднальна сила, як одеський міф. Оцей міф стверджував, що Одеса єдина, що поруч у дворі житимуть цигани,євреї, українці, росіяни, поляки, і всі вони пригощатимуть один одного смаженою рибкою, приготованою на примусі в центрі двору. Це, звісно, міф. І те, що було до війни, після війни, під час війни, це доводить. Євреїв спокійно винищували, всього 21 особа в Одесі переховували євреїв і визнані Праведниками світу. Малувато як на мільйонне місто. Німців виселили. Батька Святослава Ріхтера, Теофіла, органіста, розстріляли. Греків усіх виселили, точніше, вислали. Вся решта Одеси на це дивилася спокійно.
Останніми роками Одеса знову жила цим міфом: у нас усе добре, нехай де завгодно погано, але Одеса — це щось принципово інше… Зараз ми бачимо: Одеса — те ж саме, вона розколота зсередини. Ми готові звалити одні на одних безліч докорів і звинувачень, ми здатні говорити з піною в устах. Так воно діється, на жаль.
— Коли Ви заговорили про євреїв, я згадав недавній сюжет: головний рабин Одеси і радикальний український націоналіст разом зафарбовують антисемітські написи. Як це пояснити?
— Це частина нового погляду українських націоналістів на міжетнічні стосунки. Ви, певно, знаєте, що об’єднання «Свобода» допускає, принаймні допускало, дуже грубі антиросійські, антиєврейські висловлювання. І «Правий сектор», що виник на Майдані, це справжні праві націоналісти, дуже жорсткі. Причому це все бойові хлопці, у їхніх руках може опинитися і «коктейль Мололова», і автомат Калашникова: вони воюють. Але в ході становлення їм стало зрозуміло, що вони не можуть дозволити собі те, що дозволяла «Свобода», і вони мають декларувати єдину сильну Україну, в якій етнічні групи повинні триматися разом. Так, центр, звісно, українці, як основа нації, «слава нації», «смерть ворогам» — гасла при них. Але вони ніколи не говоритимуть ні про жидів, ні про ляхів, ні про москалів, вони говоритимуть про друзів України та її ворогів. Це може бути тактичним ходом, але на сьогодні це так. І це не може не викликати певної поваги навіть до цих скрайньо правих за переконаннями людей.
Рабин Одеси Авраам Вольф і командир УНСО Валерій Загородний зафарбовують антисемітський напис на стіні
— Я дивився сцени, зняті 2 травня: штурм міліцейського відділку, де утримували сепаратистів, потім мітинг «Правого сектора» в Одесі, — і звернув увагу, що українськомовні люди становлять меншість. Єдність же — ви як поет це найкраще знаєте — насамперед у мові…
— Я згоден, Одеса — російськомовне місто. Одеситам завжди дорікали, що вони розмовляють поганою російською мовою. Слова «пять» і «мясо» я можу вимовляти російською так, ніби там є м’який знак… Звісно, я намагаюся це контролювати. Одеса розмовляла російською, насиченою ідішизмами, українізмами, але формотворча мова Одеси — російська. Але населення міста змінюється. Сюди приїжджали протягом 50 років і цілком українськомовні люди, які підтримують українську мову у своїх сім’ях. Наприклад, моя найближча колега в університеті Оля Донець, доцент, походить з українськомовної сім’ї, у їхній родині майже ніколи російською не розмовляють, хоча лекції вона читає російською — за бажанням студентів. Зараз єдності у мові вже немає. Виявляється, що й маючи спільну мову, можна говорити несумісні речі. Можна однією мовою сперечатися один з одним, можна однією мовою один одного ненавидіти. Я можу розмовляти російською, а мій співрозмовник українською; зазвичай я відповідаю українською, коли зі мною розмовляють українською, але це неважливо. Я прекрасно розумію, що ми маємо внутрішню єдність, яка вийшла за межі мови. Причому я це бачу не як явище цього місяця, а як явище останніх п’яти років, коли розпочався рух, принаймні культурного шару російськомовних людей і культурного шару українськомовних. Але в літературному середовищі, наприклад, ми перекладаємо один одного. Ми зацікавлені у тому, що робимо спільно, і дедалі більше усвідомлюємо, що українська культура може мати кілька мов, і не тільки російську та українську.
" Виявляється, що й маючи спільну мову, можна говорити несумісні речі. Можна однією мовою сперечатися один з одним, можна однією мовою один одного ненавидіти.
— Ми говорили про «Правий сектор», а є протилежний край спектру — Антимайдан, люди, які прагнуть повернення до Радянського Союзу, які кажуть на мітингах, що ЦРУ зомбує і викрадає людей. Чи поклоніння минулому становить інтерес для психіатра?
— Для мене цікаве розшарування людей за поколіннями. І якщо ми говорили про розшарування за мовним типом і розуміємо, що воно трошки зменшується, то розшарування за поколіннями зростає. Виросли люди, які не знають таких слів — Радянський Союз. Їм зараз 22, 23, до 30 років. Тому що ті, хто перші п’ять років прожив за Горбачова, також по-справжньому не знають, що таке Радянський Союз. Саме серед цих людей ми інколи бачимо романтизацію Союзу просто тому, що вони ніколи його не знали. Але більшість їх, звісно, повністю інтегровані у, я би сказав, сучасний український спосіб життя. Вони не хочуть ні до Радянського Союзу, ні до Росії, хоч би якою мовою вони розмовляли. А ті, хто свої кращі роки прожив за СРСР, хто звик, що світ ділиться на «наших і німців», бо вони гралися в «наших і німців» у дворі, і все кіно Росії, 90% літератури Росії були про німців і наших, ворогів, які беруть в оточення, і наших героїв, які це оточення проривають і всім несуть щастя, не питаючи, хочуть цього інші чи ні… Ось ці люди якось застигають у цьому житті, в цьому світогляді. Й що сильніше довколишнє життя відрізняється від їхніх стереотипів, то міцніше вони за них тримаються. Психологічно це повністю зрозуміло: вони сприймають оточення як щось агресивне, що витісняє їх із життя. І це правда, тому що рано чи пізно і їх, і мене життя витіснить, а переживається це дуже болісно. Тільки я не засмучуюсь, а більше радію тому, що зростає молодь, яка житиме інакше і не бачитиме один в одному тільки або своїх, або ворогів.
Так ось, Антимайдан, як і будь-яка сила, що виникла «анти», багато в чому дублює радикалізм тієї організації, якій вона протистоїть. Адміністративні будівлі прихильники Майдану захоплювали на початкові руху, а сьогодні це робить Антимайдан. Народне віче і народних губернаторів спершу стали обирати на Західній Україні, а тепер це роблять на Сході. Колись я казав, що доки я антикомуніст, для мене комунізм має значення. Ми зцілюємося тоді, коли ідеологія втрачає будь-яке значення і нам це протистояння вже нецікаве. Я бачу зараз молодих людей, яким це, на щастя, нецікаво.
— Антимайдан має лідера, натхненника, героя — Владіміра Путіна. Багато хто йому заочно ставить діагнози слідом за Ангелою Меркель, яка сказала, що Путін утратив зв’язок із реальністю. Що Ви скажете про душевне здоров’я пацієнта Путіна, якого Ви бачите на телеекрані?
— Маю правило: ніколи нікому не ставлю діагнозів, якщо мене про це не просять — сам клієнт або його родичі. Маю стандартну відповідь: я не говоритиму, здоровий він чи хворий, але на терапію я би його не взяв через цілу купу застережень. А поза психіатричним діагнозом я можу дозволити собі сказати ось що. Росія після Сталіна мала генеральних секретарів, голів президії Верховної ради, був навіть президент Горбачов і потім президент Єльцин. Але Росія не мала вождя. Ось помер Сталін, і немає вождя. Ми навіть були впевнені, що ера вождів завершилася, що є тільки залишки на східний лад, Кім Ір Сен і його потомки. А виявилося, що ні. І Росія отримала саме вождя, з тими психологічними характеристиками і тими неусвідомленими домаганнями, що їх має вождь. Наприклад, президент не зобов’язаний скакати на коні, стріляти в тигра, ловити щуку або пірнати по амфори. Вождь — інша справа: бажано, щоби він це все робив, тому що він показує, що він різнобічна людина і може взятися за що завгодно, він майже всюдисущий. Він на дні Байкалу, він у далекосхідному лісі, в автомобільних перегонах, на крутому мотоциклі. Він боєць, у нього чорний пояс. Тобто це могутня людина, яка прагне бути повсюди і перемагати всіх. Росія отримала бажане.
Будинок профспілок, Одеса, 4 травня 2014 року
— Борисе Григоровичу, Ви не слідчий і не політичний експерт, але, певне, маєте своє уявлення про те, що сталося 2 травня. Я читав чимало пояснень; переважають конспірологічні теорії, що все, як завжди, було влаштовано «зовнішніми агентами»: ЦРУ, Путіним, третьою силою. Люди взагалі не готові шукати простих пояснень…
— Тут і не може бути простих пояснень. Я прихильник теорії третьої сили. Але вона втрутилася тоді, коли вже були готові дві перші, найпростіші. Наприклад, ультрас, футбольні вболівальники і проукраїнськи налаштовані — це ж готова сила, її ніхто не надихав, вона просто існує. Вони йдуть своїм маршрутом на футбольні матчі, вони кричать: «Слава Україні! Героям слава!» І так само існує Антимайдан. Загалом беручи, завжди є небезпека, що ці дві сили зійдуться разом. Доки Майдан у нас, скажімо, біля Дюка, а Антимайдан на Куликовому полі, все окей. Але тут вони зустрілися. І питання: хто організував їм цю зустріч? Це була спонтанна реакція — іти бити ультрас, чи хлопцям підказали? Далі починаються ще більш дивні речі. Позиція міліції, яка, розділяючи ультрас і Антимайдан, загалом оберігає Антимайдан. Більше того, за спинами міліціонерів з’являються, і це задокументовано, люди, які нагадують міліціонерів, але у них червоні пов’язки на рукавах, і вони стріляють з-за спин міліціонерів. Причому не завжди невдало. А є такі, хто вибігає, стріляє і знову ховається. Питання: що це за люди, які стріляли з-поза спин міліції? Друга і головна серія трагедії, звісно, це пожежа у Будинку профспілок. Нібито зрозуміло: розгнівані ультрас пішли розправитися з табором Антимайдану. Спалили. Що відбулося далі? Чому люди, які були на тій площі, не розбіглися? Ультрас, загалом беручи, ішли туди півгодини з лишком, бо стільки треба йти від Грецької площі до Куликового поля. Я не вірю, що ні в кого не було телефону й ніхто не повідомив хлопцям на Куликовому полі, що краще розійтися. Чому вони увійшли в будівлю? Чому пожежа почалася так, як вона почалася? Чому у трупів обгорілі обличчя, але нижня половина тіла не пошкоджена? Чому обгорілі тіла лежать у кімнатах, де не постраждали дерев’яні меблі? Як таке сталося? Всю Мережу обійшли знімки вагітної, яка лежить на столі, задихнувшись. За уважного розглядування помітний джгут на її шиї. Тобто вона задушена. І не вагітна, а просто літня жінка. Яка така вагітність? Що за знімок, хто на ньому зображений? Чому замість експертів працює пропаганда? Чому без кінця монтуються одні й ті ж самі кадри? Причому частково фальсифіковані вже на монтажі. Ось питання. Я розумію, що це все стало матеріалом для пропаганди. Але чи було воно задумане як матеріал для пропаганди?
Третя сила, безсумнівно, є. Так, є Україна, є Росія, але ще є Євросоюз, є США, і від позиції цієї реальної сили сьогодні багато що залежить. Російська пропаганда твердить, що це все зробив Захід, «свора натовской сволочи» — міцний, вражаючий образ. Насправді ж Захід поки що нічого не зробив, окрім заяв і косметичних санкцій. Крим спокійно здали, натовські кораблі у Чорне море не увійшли, жодного воєнного конфлікту тут не було. Але постає питання, і це найнебезпечніша справа, що на якомусь рівні протистояння України і Росії може виникнути глобальний конфлікт. Сподіваюся, це розуміють і в Кремлі, і у Вашингтоні, і в Брюсселі. Небезпека глобального протистояння, коли вже не має значення, хто правий, а хто ні.
— Ми говорили про політику і психіатрію, але Ви ж поет. Цей велетенський суспільний сплеск, розлам останніх місяців надихає Вас?
— Так, радше надихає. Я багато за цей час написав. Переважно дуже гіркі вірші. Склалась навіть невеличка книжка за останні півроку, вона називається «Missa in tempore belli» («Меса за часів війни»). Така меса як музичний твір насправді існує, вона написана Гайдном. І головне у ній — те, що литаври в її останній частині, Agnus Dei, імітують грім гармат. А сам по собі текст Agnus Dei — це заклик до Господа дати людям мир: dona nobis pacem. Ось це протиріччя між громом гармат і закликом до миру мене «завело».
Ось один вірш із цієї нової збірки:
Хто любить народ — з нетерпінням чекає, щоби війна почалась.
Як Бог за нас, то хто ж проти нас?
Під трубнії звуки проснеться народ, очі свої продере,
І скине у річку вороже тіло, шпурне головою вперед.
І ворог поплине як ворог, потилицею по ріці,
А на березі там рибалка, з вудочкою у руці.
Колишній вояка, побачить і скаже: ага! ага!
Ось і я дочекався, повз мене пливе труп мого ворога.
На мирному часі наживаються тільки євреї і торгаші.
Колективне кровопускання корисне колективній душі.
Кров спасає — самим пролита і та, що смокчуть чужі.
Не все ж тобі по селу полохать курей і баб,
Краще «за други своя» душу би ти поклав.
Ну, ти її і поклав. Душа лягла — і лежить,
А тіло з криком «Ура!», примкнувши багнет, біжить,
І жовта хмарина хлору повзе назустріч йому,
І сонячний круг — небо навкруг сховалися в цім диму.
Читає охоче списки втрат той, хто любить народ,
За алфавітом, із повним переліком чинів і нагород.
Газетка розгорнута. За нею обличчя чи маска — не знаємо ми.
Маска зрослася з обличчям, спробуй її зніми.
Офіціант на таці несе каву й до неї десерт,
А поруч лежить трикутний, воєнний,
похоронний конверт.
(Переклад Ірини Єрмак)
Дмитро Волчек, Радіо Свобода
фінансово.
Щиро дякуємо!
