«Ми можемо перемогти цю війну без жодного пострілу, лише за умови, коли вся Україна стане на коліна перед Богом!»

Отець Тихон вже кілька місяців живе у Львові, хоча є донеччанином у шостому поколінні. Після полону священик переїхав на Захід, оскільки його ім'я внесено днрівцями у «чорний список» і будь-який перетин окупованої території загрожує розстрілом. Отець сумує за своєю малою Батьківщиною не тому, що там його дім, могили родичів, але там залишились парафіяни, які за його словами стали для нього сім'єю. Священик кладе поруч мобільний телефон. Це одночасно місток підтримки (практично щодня парафіяни з Донецька, коли починаються чергові обстріли, телефонують і просять про молитву), водночас – канал залякування (отець Тихон показує брутальні повідомлення від сепаратистів, які буквально щомісяця надсилають смски з нецензурною лексикою, образами і залякуванням). Тим не менше важкий полон, пережиті труднощі, туга за вірними не руйнують підвалин для оптимізму, на чохлі телефона – наліпка зі смайликом, а на обличчі – тепла усмішка. Отець Тихон Кульбака – голова Екуменічної комісії Донецького екзархату УГКЦ, активний учасник та ініціатор молитовного Майдану у Донецьку.

Для сайту «Духовна велич Львова» отець розповів про творення діалогу всередині українського релігійного простору, перспективи локальних міжконфесійних і міжрелігійних середовищ, у тому числі Львова, ідею єдності та подолання духовної кризи на Сході України.

– Отче, для мене особисто, якщо розглядати процес комунікації між Церквою та суспільством через Майдан, особливим феноменом залишається символ молитовного Майдану у Донецьку. Розкажіть, будь ласка, про творення цієї платформи детальніше.

– Запорукою цього єднання було існування двох громадських організацій – Ради християнських Церков Донецька та Ради Церков і релігійних організацій Донецької області. Тобто це був синтез міжконфесійної і водночас міжрелігійної ініціативи. Безумовно, що головним поштовхом були самі вірні. Після першої смерті активіста у Донецьку представники УГКЦ, РКЦ і протестанти вирішили, що треба діяти. Було зрозуміло, що треба впливати на певні процеси, які вже вийшли з-під контролю і починають жахати. Тому ми вирішили не просто собі молитися, а вийти на вулицю, щоб інші розуміли, що існує зовсім інша позиція, позиція віруючих. З першого дня Великого посту, кожного вечора, о 18.00 год., ми виходили на одну з центральних площ Донецька – площу Конституції, яка знаходиться поблизу ключової для міста площі Леніна, де і був епіцентр всіх найтрагічніших подій. Спочатку ми виходили і молилися, брали із собою синьо-жовтий прапор. Це треба було бачити – 18.00 год., вечір, потік автівок після робочого дня і шок людей, адже вони бачать велику групу до 200 осіб із банерами «Сдесь моляться за Украину». Були моменти, коли водії рейсових автобусів, які щовечора проїжджали біля нас, гальмували і вітали нашу ініціативу. Одного разу водій автівки, яка їхала повз, пригальмував, знайшов прапорець, помахав ним і поїхав далі. Нагадаю, що вже тоді використання синьо-жовтої символіки у Донецьку було небезпечним.

Про цю молитовну ініціативу почув також шейх Саід Ісмагілов, муфтій Духовного управління мусульман України «УММА». Шейх долучився сам і привів своїх вірних, опісля прийшли буддисти та представники інших релігій. Під час наших зібрань духовні лідери релігійних спільнот мали можливість вийти, сказати коротеньке слово і помолитись. Наприклад, шейх Саід молився арабською, він обрав спеціальну молитву, яка наближена до нашого «Отче наш». І от уявіть собі шейх завершує молитву, і вся спільнота – 200 осіб – каже «амінь». До речі, я розмістив на своїй сторінці у Фейсбуці одне фото, яке, на мій погляд, відображає всю суть цих подій. На ньому –стоїть у центрі Донецька з українським прапором і молиться за Україну мусульманин на ім'я Ісса (Ісус), який за національністю є палестинцем, народився у Єрусалимі, а пізніше навчався в Україні і залишився жити тут,! Що може бути більш промовистим!

– У чому полягає особливість служіння на Сході України? Бо у нас на Заході дуже часто Церква перетворюється на ритуал, певну звичку. Мені здається, що на Сході все-таки вірні більше «вмотивовані», вони мають зовсім інше бачення спільноти.

– Це правда. Ми завжди намагалися все найкраще, що маємо тут, – імплементувати там, враховуючи всі особливості східної України. Наприклад, моя парафія наполовину російськомовна, тому половину Літургій ми відправляли російською. Я навіть маю від єпископа грамоту, що можу служити у синодальному московському обряді. Спочатку були закиди щодо того, що УГКЦ – це Церква Галичини. Ні, ми є вселенською Церквою, яка саме на цій території пристосувалася до певних обрядів і традицій, тобто Церква має можливість проводити свою інкультурацію. Я думаю, що наші вірні на Сході, як і я свого часу, (отець Тихон у 2008 році перейшов до УГКЦ, перед тим був висвячений у православ'ї – Ю.Л.) шукають Вселенської Церкви, тобто певного ідеалу. Я розумію, що у світі нічого не може бути ідеального. Проте модель Вселенської Церкви не представляє собою поділів і ворожнечі між певними спільнотами. А це дуже важливо!

– Під час подій Революції Гідності отримала «друге дихання» ідея Помісної Церкви. Можливо, це знову-таки шанс для нашого релігійного, а особливо православного середовища?

– Я дуже на це сподіваюсь. Серед тих людей, які живуть на Сході України,  які не належать до УГКЦ, всі події на Майдані спровокували виявити власну ідентичність: я – православний. Особливо маю можливість спостерігати це на зустрічах із біженцями у Львові. Вони представляють різні конфесії, але через спілкування з ними розумію, наскільки вони всі потребують єдності. Навіть ті, які конфесійно не ідентифікували себе. Часто вони кажуть – ми є православними, але не хочемо брати участі у поділах. Тобто серед них є прагнення до єдності, проте вони ще не до кінця розуміють, що саме конкретно робити!

– Отче, відомо, що ви перебували у полоні. Для нас, виходячи із іміджу сепаратиста у медіа, бачимо, що це приклад аморальної і жорстокої людини, яка є прототипом зла. Розумію, що вам боляче згадувати цей час, та все ж, – що можете сказати про середовище сепаратистів? Чи мають ці люди  шанс на прощення у суспільстві?

– Хочу сказати, що зараз на Донеччині середовище сепаратистів дуже неоднорідне, існує багато банд. Я особисто перебував у полоні у «Русской Православной Армии». Мої друзі, а це знову-таки шейх Саід Ісмагілов, друзі з РКЦ, УГКЦ і два протестантські пастори, ризикуючи власним життям і можливістю потрапити у полон, почали спілкуватися із ватажками цих бандитських угрупувань, щоб зрозуміти, хто саме мене викрав. Це був дуже складний процес – треба було шукати посередників у цих перемовинах, час, докласти зусиль. Тобто розумієте, наскільки нас споріднив донецький молитовний Майдан.  І от, коли вони перепитали всіх, то залишилась тільки одна банда. Тоді моїм друзям кажуть, якщо отець насправді там, то це біда, бо саме члени цього угрупування найбільш жорстокі. Моє особисте відкриття сепаратистів полягає у тому, що з одного боку – це люди, які жили зі мною в одному місті, мали інші політичні і релігійні уподобання, ще кілька місяців тому ми не думали, що нас може щось роз'єднувати, а ще більше – вбивати за іншість. Я перебував у полоні 12 діб. На жаль, не мав змоги бачити цих людей, бо одна з умов спілкування з ними – пов'язка на очах. Я міг відчитувати цих людей за акцентом мови. В основному це були донеччани, проте серед них була людина з російського середовища, знову-таки визначив це через мову. Ця особа, мабуть, представляла спецслужби, оскільки добре обізнана і проінформована стосовно всіх подій. Перше, що мене вразило, – те, що вони фанатично не визнають спасіння поза межами РПЦ! Викрадачі, знаючи, що я хворію на цукровий діабет, забрали у мене ліки, від яких щоденно залежить моє життя, а також почали годувати хлібом і водою. Ви ж знаєте, що діабетикові їсти хліба не можна, але у мене не було виходу, треба було якось підтримувати сили. У мене з ними був такий діалог:

• У тебе є ліки?
• Так.
• А що буде, якщо не будеш їх вживати?
• Мабуть, помру.
• Ну тоді добре, давай їх сюди!

Потім вони постійно запитували мене про самопочуття. Я казав, що почуваю себе зле, тоді вони наголошували – от ти, мовляв, уніат, ворог нашої Церкви, тому тобі Бог не допоможе, тому будеш помирати повільно і важко! Справді, на 3-4 добу без ліків я відчував, що фізично розвалююсь, почались проблеми з нирками, попереком, ногами. Вони ж споглядали і завжди підкреслювали, що Бог мені не допоможе. Мене вразила ця тотальна ненависть, адже, на їхню думку, на території Новоросії місця для уніатів, розкольників і сектантів нема! У цьому аргументі вони суто покликалися на заяви Патріарха Кирила, який для них є беззаперечним авторитетом. Сепаратисти називали себе справжніми християнами, представниками істинної Церкви. Водночас, коли я намагався пояснити їм суть християнської любові, вони сказали, що зараз триває війна, а на війні ворогів треба знищувати. Весь трагізм у тому, що ще кілька місяців тому ці люди навіть не підозрювали про існування греко-католиків, але пройшов час і з них зробили ненависних релігійних фанатиків. Звичайно, що цих людей треба прощати, я більш ніж у цьому переконаний. Сепаратисти, з якими спілкувався, нагадували мені біснуватих і одержимих. Як духовна особа у цьому випадку можу відповісти словами Христа – потрібно молитися, благословляти і чинити добро. Коли на другу добу після звільнення мене привезли у реанімацію до Києва, а я усвідомив, що нарешті вільний, перші дві емоції, які заполонили моє серце, – страх і ненависть! Поєднання цих двох почуттів є не менш страшним, ніж перебування у полоні. Переважання емоцій настільки було сильним, що, коли лікарі хотіли привести моє тіло у норму, їм нічого не виходило. Я не спав протягом кількох діб, розумів, якщо Бог не допоможе подолати цей стан, то ці почуття мене зруйнують і не тільки духовно. Розум казав, що я мав молитися, а серце казало «ні», це звірі, яких треба зупинити. Проте настав момент, коли Бог почув мою молитву, і тоді у душі з'явився мир і спокій. Я навіть міркував собі, що було б, якби мав можливість сидіти з цими людьми за одним столом. Думаю, що підійшов би і обійняв, адже єдине, що відчуваю до них, – жаль, бо ця їхня ненависть і внутрішня агресія до нас вбиває їх. Тому моє єдине бажання, щоб Бог їх також перемінив, щоб просвітив їх і вивів з того стану, який їм насамперед загрожує! Тому мусимо спільно молитися у цьому намірі. Ми можемо перемогти цю війну без жодного пострілу, лише за умови, коли вся Україна стане на коліна перед Богом! Але, на жаль, ми не маємо єдності, нас розділяє ворожість одне до одного, а емоції часто переважають християнські засади. Не можна побороти ненависть ненавистю! Звичайно, маємо боронити свою землю і своє життя, маємо використовувати зброю, але навіть на війні мусимо залишитись християнами!

– Коли ви говорили про православний релігійний фанатизм у середовищі сепаратистів, у мене з'явилося порівняння із ісламом. Сьогодні у світі іслам вважають ворожою релігією, хоча це стереотип, оскільки праведний мусульманин ніколи не підніме зброї. Йде мова про фанатиків, які не мають жодного стосунку до релігії. Те саме може статися і вже стається із духовенством УПЦ, їх звинувачують у політичному православ'ї, хоча частина з них не підтримує сепаратистів, а навпаки віддано служить своїй пастві, можу говорити про це на основі особистого знайомства. Гадаю, що це також виклик для Церкви і тут потрібно Предстоятелеві УПЦ чітко заявити свою позицію, щоб не було підміни понять, а імідж духовенства не містив плям.

– Безумовно, думка Предстоятеля УПЦ сьогодні вкрай важлива. На ньому велика відповідальність за те, як будуть сприймати Церкву в українському суспільстві. Тобто важливо мати чітку позицію і адекватно доносити її і до церковної громади, і до мирян. Основні меседжі мають полягати у тому, що Церква не має нічого спільного з цим фанатичним політичним православ'ям. Я особисто знаю владику Онуфрія, у 1996 році мав можливість бути разом з ним під час паломництва до Святої Землі. Знаю, що він є глибоко віруючою і побожною людиною. Тому сподіваюсь, що він усвідомлює всю відповідальність свого служіння і вибір Господа щодо нього. Суспільство чекає чіткої заяви, що Русская Православная Армия не має нічого спільного з УПЦ і ніколи не матиме благословення Церкви.

– Очевидно, що війна на Сході сьогодні є не стільки політичною, скільки духовною. Бо з однієї сторони бачимо сепаратистів, з іншої – мирних жителів, які їх підтримують. Безумовно, ця криза – це подія не одного дня. Як ви гадаєте, чи можна оздоровити духовно цих людей?

– Про цю проблему дуже гарно сказав Блаженніший Святослав у інтерв'ю для радіо «Марія»: «Ми маємо показати українцям Сходу ту правду, яка є з нами. Маємо завоювати їхню довіру». Розумію, що це дуже важкий шлях, але іншого виходу нема. Буде час, коли треба буде звільнити цю територію від окупантів, там залишаться наші люди, тоді ж розпочнеться процес колосальної праці. Останні десять років держава нічого не зробила, щоб завоювати довіру жителів Сходу. Після Помаранчевої революції у нас був оптимізм, що на рівні державної влади буде більша опіка для Донецька. Я сам постійно телефонував до політиків, яких знав особисто, закликав до того, щоб вони приїжджали у східні регіони і спілкувалися з людьми, але ми не були почуті! Натомість представники «Партії регіонів» використали десять років для того, щоб прищепити ненависть до всього українського. Те, що робила наша Церква, було недостатньо, оскільки нас, греко-католиків, там дуже мало і треба було більш потужних засобів. На жаль, прикро, що і сьогодні державні представництва нічого не роблять для того, щоб завоювати довіру людей, досі на окупованих територіях працюють російські пропагандистські канали. Мій брат також живе на Донеччині. Він одного разу сказав мені, що якби не знав всієї правди, історії про мій полон, сприймав би інформацію тільки із місцевих ЗМІ, то був би таким же ватником, як інші. Проте у мене є надія на вихід з цього стану. Зараз у Донецьку функціонує своєрідне підпілля. Воно є і військовим, і політичним, і релігійним, адже молитовний Майдан не припиняє молитви. Вірні різних релігійних напрямків і надалі збираються підпільно по квартирах, мають свої паролі на збори, моляться. Ще також підпільно відбувається допомога українцям на окупованих територіях, які перебувають на межі гуманітарної кризи. Також, безумовно, надихає приклад наших військових, які віддають життя, не даруючи ворогові ні сантиметра власної землі!

– Часто тут, на Заході України, чуємо чимало аргументів про те, що, мовляв, треба віддати Донецьк і Луганськ Росії, тоді ситуація вгамується. Ви народились і все життя прожили у Донецьку. Ваші аргументи для цих людей, чому не можна віддавати ці міста.

– Логіка аргументів дуже проста. Ми легко віддали Росії Крим з надією, що вторгнення не відбудеться. Після анексії Криму розпочалися події на Донбасі. Здамо Донбас – далі буде Київ; здамо Київ – за ним буде Львів! Коли я спілкуюся тут із вірними, то наголошую, що наші хлопці воюють там не за Донецьк, а за Львів, бо якщо програти цю боротьбу, то експансію ворога не можна буде зупинити!

– Ми говоримо сьогодні, що події на Майдані були виразним індикатором багатьох задавнених «виразок» у нашому суспільстві, зокрема і певних протиріч, суперечок і дискусій у релігійному середовищі. Чи є можливість подолати ці протиріччя і об'єднати наші духовні центри?

– Так, Майдан, по-перше, є лакмусовим папірцем для того, аби ми більше пізнали одні одних і виявили, хто є хто. По-друге, це каталізатор до об'єднання, приклад – знову-таки наш молитовний Майдан у Донецьку. Події Революції Гідності – це лише початок, а далі все залежить від наших намірів, тому потрібно докладати зусиль, щоб утверджувати те, що нас об'єднує. Звичайно, не може йти мови про повне об'єднання, кожен з нас має бути вірним своїм традиціям і звичаям, проте можемо розвивати діалог та співпрацю! Це тотально необхідно! Дуже тішуся, що ці процеси тривають саме зараз, варто згадати недавню зустріч Папи Франциска з Патріархом Варфоломієм, коли була спеціально виголошена молитва за Україну, особливо було сказано про потребу діалогу з мусульманським світом. До речі, під час християнсько-ісламського круглого столу у Львові ми говорили, що потрібно відкривати одні одних, знаходити порозуміння, адже іслам і фанатичний ісламізм – різні речі.

– Отож однією із ефективних платформ для творення цього спільного простору, є розвиток співпраці на локальному рівні, приклад – молитовний Майдан у Донецьку. Наскільки локальне релігійне середовище Львова може бути також дієвою ланкою у загальноукраїнському екуменічному процесі?

– Під час круглого столу я розповідав випадок, коли до одного львівського храму під час вечірньої молитви на вервиці завітали двоє мусульман. Вони спитали священика, чи можна розстелити килимки і помолитися у куточку, оскільки на вулиці негода, а у них якраз час для молитви. Священик звичайно погодився, тому паралельно з вірними, які відмовляли вервицю, у храмі лунала молитва мусульман. Тому львівське середовище має всі можливості стати одним із ключових ланок у всеукраїнському релігійному порозумінні, важливо максимально докласти всіх зусиль! Знову-таки під час круглого столу ми мали можливість переглянути відео з думками львів'ян щодо перебування мусульман-переселенців у місті. Вразила щирість і гостинність жителів Львова, тому ці добрі побудження потрібно плекати і розвивати! Тільки у єдності обов'язково переможемо!

Юліана Лавриш, Духовна велич Львова