Поняття влади священика відрізняється від нашого повсякденного розуміння слова «влада». Про особливості духовної влади та її взаємодію зі світською «КВ» розмовляв із теологом Папського дому о. Войцехом Гертихом ОР.
Що означає, що влада походить від Бога? Чи влада «сакральна»?
На Стародавньому Сході (Ассирія, Вавилон, Єгипет) владу вважали еманацією бога: немовби божество час від часу виділяє правителя (наприклад, фараона), і той править. Його влада вважалася сакральною і абсолютною, тож не лишала місця для метафізики чи суспільної науки; унеможливлювала роздуми про те, як ліпше впорядкувати суспільне життя.
Натомість у західній думці світ — створений Богом, упорядкований, має внутрішню логіку. Влада виникає з природи речей, а оскільки Бог — Творець природи, то Бог передбачав і владу. У цьому сенсі влада походить від Бога. Але той, хто має таку владу, здійснює свою місію для спільного добра людської спільноти і відповідає за неї перед Богом.
Яку владу має священик?
У світлі сказаного вище, я говорив би не про сакральну владу, а про сакраментальну. Неможливо зрозуміти священства без найважливішого акту, який здійснив Христос, — без пасхальної тайни. Священики – це люди, які актуалізують пасхальну тайну через Таїнства, які звершують. Також вони виконують священицьку, пророцьку й царську місію Христа, стаючи перед Богом, з’єднані з Христом, віддають Йому своє життя, свою щоденну працю, а навіть, якщо говорити про латинську Церкву, — жертвуючи свою самотність (целібат). Священик вділяє людям благодаті, що випливають із пасхальної тайни. Тут важливою є місія навчання, адже цю благодать необхідно пояснити, а також царська місія, що означає служіння задля того, щоби згромадити люд біля вівтаря. Священик не може лише опікуватися екскурсіями, прикрашанням храму й організацією свята св. Миколая. Хороший священик може знайти і згромадити біля себе талановитих людей для цих справ.
Благодать не знищує природи, проте священик має сягати глибше, поза рівень природи. Тому, наприклад, якщо в місцевості, де розташована парафія, станеться повінь, а сама парафія вціліє, — настоятель, звісно, покерує розселенням постраждалих у приміщеннях парафії. Він не втручатиметься в заходи щодо усунення наслідків лиха, у роздуми про те, як запобігти наступній повені, — але як душпастир підтримуватиме вірних, котрі хочуть це робити.
У державах, які функціонують згідно з католицькою суспільною етикою, визнають принцип субсидіарності, за яким держава не втручається у все поспіль. Люди самі вирішують питання, що стосуються заснування шкіл, університетів, навіть ухвалюють їхні програми — тобто самостійно дбають про свій розвиток і розвиток суспільства. І священик, якщо бачить таких людей поряд, буде їх підтримувати.
Священик не отримує владу для того, щоб керувати парафією в стилі «Я сказав — усі тихенько вислухали і виконали». Він має співпрацювати з мирянами. Слід уникати обожествлення влади священика, як це є в індуїзмі чи юдаїзмі, де сакральним є все: рецепти їжі, самі продукти, порядок миття посуду тощо. Тому все, що робить священик, сакральним не є, але все, що він робить, — він має робити з вірою та любов’ю. Якщо священик живе вірою, то усвідомлює, що всі свої дії він вчиняє в ім’я Бога, і вони походять від Нього.
У разі конфлікту світської та духовної влади якій із них має підлягати християнин?
Церква поважає суспільні структури й політичну владу, але завжди захищає першість духовного виміру життя людини перед матеріальним. Адже добро, правда, справедливість не надаються державою – ці чесноти об’єктивні. Держава теж провадить до добра, але тільки Церква має благодать Божу і веде людей до цих чеснот міццю Христа. І якщо хтось не розуміє, де виховання, а де — деформація особи, то він не може провадити школу. Держава потребує відповіді на основні етичні питання про життя, виховання, подружжя тощо, на питання про сенс людського життя. Тому Церква говорить про те, щоби люди дослухалися до совісті, сформованої вченням Церкви та вченням Божим. Те, що держава не карає за певні гріхи, не означає, що їх потрібно скоювати. А якщо держава наказує зробити щось, що суперечить етиці, потрібно сказати «ні», навіть ціною мучеництва.
«Католицький Вісник», № 23/ 2014
Фото: Dominicans Interactive