«Найважливіший намір зараз – це мир»

Розмова з єпископом Броніславом Бернацьким перед візитом «ad limina Apostolorum», який розпочався сьогодні у Ватикані.

Ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії єпископ Броніслав Бернацький розпоів про візит у Ватикан, початки служіння на півдні України, реалії сімейного та богопосвяченого життя в Україні.

Екселенціє, розкажіть про Ваше призначення єпископом.

Я був шокований тоді, коли Апостольський нунцій Етерович запросив мене до нунціатури і сповістив цю новину. Я був приголомшений. Як священик за часів Радянського союзу мене було важко зламати, я був відважний. І це був для мене шок. Таких моментів було кілька. Коли я мав отримувати священицькі свячення, то до півночі сидів у каплиці. Так я це сильно переживав. Молився.

Чи були якісь пережиття, пов’язані з Римом?

Вдруге пережиття було сильним, коли я вперше був у Римі. Нас було тоді 115 єпископів з різних країн світу. Це були такі реколекції для єпископів протягом 10 днів. Я ніколи в житті не думав, що буду єпископом, тим більше, що буду в Римі. Я ніколи не сподівався на це. Таке переслідування було Церкви в Україні. Здавалося, або сядемо у в’язницю, або не зможемо служити. Було по-різному. Навіть тоді, коли єпископ сказав, щоб я пішов на новоутворену дієцезію, де понад 70 років католицька  церква була знищена. Там на півдні України був один храм – в Одесі, і один священик.

Якими були початки у новій дієцезії?

Раніше я був настоятелем парафії в Барі, потім — у Мурафі. Я побачив, що ці парафії мали більше вірних, ніж нова дієцезія. Ні священиків, ні храмів, ні літургійних книг, і самому не було де жити. Я приїхав – храм розвалений. Катедра двічі була замкнена. І шукай священиків, і шукай їм помешкання, шукай вірних… Все треба було робити самому… Але з Божою допомогою. Зараз, вже, слава Богу, маємо декілька нових храмів, близько 60 священиків, сестер монахинь, у парафіях більше вірних.

Чи є якийсь намір, в якому Ви будете особливо молитися під час цього візиту?

Найважливіший намір зараз – це мир. За останній рік тільки в Одесі вже було 10 вибухів. Слава Богу, що поки люди не гинуть. Цей наш регіон – неспокійний. Якщо не буде миру, якщо буде захоплення, то Церква Христова буде змушена знову іти в підпілля. Якщо буде мир, буде злагода, то Церква буде розвиватись.

Екселенціє, у Ватикані Ви матимете зустріч із різними комісіями та конгрегаціями, а саме з Конгрегацією у справах богопосвяченого життя. Які, на Вашу думку, на сьогодні виклики стоять перед богопосвяченими особами на наших землях?

Виклик є в тому, щоб іти за своїм покликанням. Яке воно? Ми покликані служити Христу, Його Церкві. Служити там, куди Святий Дух нас посилає.

Зараз дуже важко. Яким би мудрим не був єпископ, але якщо немає священиків, сестер монахинь, то сам єпископ теж нічого не зробить. Прикро, що зараз є багато різних сект, особливо, на Сході та Півдні. Ці секти розвиваються. Дуже тішуся, що є священики з Польщі, які невтомно працюють на наших землях. Дуже важко знайти охочих працювати тут. Кілька священиків змушені були повернутись до Польщі.

Священики самі мають піклуватися про своє утримання, своє лікування, шукають гроші на душпастирство, на будівництво. Не кожна спільнота може утримати священика.

Також буде зустріч з Папською радою у справах родин. Які виклики стоять перед українськими родинами? Як Церква може допомогти родинам у теперішній ситуації?

Специфічна ситуація в Україні зумовлена впливом Церкви на місцях. Якщо в певних регіонах нашої держави Церква має сильніший вплив, то там маємо вищий рівень виховання, більша можливість допомагати людям. Де Церква має слабші позиції – там важче. Тут, де Церква є міцніша, тут більше є християнських родин, з них багато покликань. На Сході дуже мало справжніх християнських родин, багато з них розбиті, поділені на віруючих-невіруючих.

Тому є різні ситуації. Наприклад, у нас навчається один семінарист. Його батьки православні, але навіть на Пасху вони не бувають в храмі. Роблять все можливе, аби син залишив семінарію і не став священиком. Якщо він матиме міцну віру, витриває, слава Богу, може колись своїх батьків наверне.

Вся Церква в Україні молиться за мир, за злагоду, за тих, хто захищає кордони. Зараз багато родин розділені, багато страждають, це правда. Але так буде не завжди. Я думаю, що Господь змилосердиться, скільки страждань, скільки крові, скільки молитов.

Нам потрібна міцна родина. Тоді буде міцна парафія, міцна Церква, міцне суспільство. Миряни мають бути провідниками у Церкві, і цього нас навчила радянська влада. Тоді були двадцятки, яким передавали храм. Вони нібито відповідали за парафію. Священик тоді був як найманий працівник. Ці двадцятки багато теж терпіли. Це був їх вибір. Саме миряни підтримували Христову Церкву і вони її захищали за радянських часів.

Ваше улюблене місце у Ватикані?

Ще за часів Папи Йоана Павла ІІ (тепер вже святого) я завжди, коли відвідував Ватикан, то їздив у базиліку св. Климентія. Там похований Папа Пій ІХ, який заснував у 1847 році давню Херсонську дієцезію. В Одесі досі є пам’ятка від нього – мармурова хрестильниця в катедрі. При його гробі я часто молюсь.

А тепер – це могила Йоана Павла ІІ. У понеділок ми матимемо там Святу Месу. Він заснував Одесько-Сімферопольську дієцезію. Завжди коли я приїздив, то він цікавився станом дієцезії. Він завжди коли слухав, брався за голову і дивувався, що ж атеїсти наробили з Церквою. Я теж завжди молюсь, щоб Йоан Павло ІІ опікувався нашою дієцезією та Церквою в Україні.

Розмовляв о. Дієго Саєз Мартін ОМІ, Католицький Медіа-Центр