Роздуми над Словом Божим на середу ІІ тижня Великого Посту
Скільки часу потрібно людині, щоб відірвати свій погляд від себе й скерувати його на ближнього? Скільки потрібно часу? Сьогодні Євангеліє говорить нам про те, що «Ісус вирушав у Єрусалим». Це була Його остання подорож, остання путь. Поки триває Дорога, Він ділиться з найближчими — своїми учнями — тим, що в Нього на серці: своїм болем, своїм стражданням, але також і своєю надією: «третього дня воскресне». А що на це учні? Неначе глухі. Ділять між собою місця й сперечаються за те, хто буде перший. Глухі до слів Господа, бо не перестають думати про себе. Минуло три роки їхнього життя з Ісусом. Три роки молитов. Три роки чудес. Три роки повчань, картань і настанов. Три роки Ісусового служіння їм — а вони не перестали думати про себе.
Скільки років я ходжу з Ісусом? Скільки років слухаю Його слово? Скільки років бачу Його чудеса у своєму житті? Скільки років прибігаю до Нього по допомогу й кричу про порятунок у великих і зовсім дрібних потребах, які, одначе, так важливі для мене? Скільки років… Він слухає, що в мене на серці? Чи я хоча б раз почула, що в Нього? Куди Він іде? Про що думає? Від чого страждає? Чого прагне?
Правду кажучи, вже не три, а набагато більше років я намагаюся за Ним іти. І, приступаючи щоразу до Ісуса на молитві та під час Євхаристії в Причасті, все ще думаю тільки про себе: яку ще благодать можу сьогодні в Нього «виторгувати». Чи буде в цей піст місце в моєму серці для Нього?
Потішає мене лиш одне — історія Євангелія: попри сліпий егоїзм апостолів, Господь від них не відмовився, Йому не ввірвався терпець аж до хреста. Апостолів змінила Пасха Господня. Можливо, і для мене буде шанс на такий перехід.