Щороку 1 серпня о 17.00 Варшава завмирає. Люди спиняються просто як ішли. Лунають сирени заводів. «Година W» — пам’ять про початок Варшавського повстання 1944 року. Ті, хто знають цю патріотичну і глибоко людяну польську традицію, не раз писали в соцмережах, що свого часу Україна так має вшановувати початок Майдану. Спинитися, згадати загиблих, пригадати собі вартість нинішньої свободи, і вшанувати тих, хто поклав життя за звільнення вітчизни від зла.
Близько 150 священиків взяли участь у Варшавському повстанні як капелани окремих загонів та польових шпиталів. Вони проявили величезну мужність і самопосвяту. Близько 50 з них загинули під час обстрілів і бомбардувань, а також від рук фашистів безпосередньо.
Капелани становили інтегральну частину Армії Крайової. В кожному військовому окрузі АК був священик, відповідальний за надання воякам духовної опіки. Завдяки цьому на 1944 рік майже кожен партизанський загін мав свого капелана. Очолював це душпастирство о. полковник Тадеуш Яхімовскі, позивний «Будвіч», який загинув 7 серпня у Варшавському повстанні. Його заступником був о. полковник Єжи Сєнкєвіч, позивний «Ґрузенда». Відповідальним за організацію капеланів під час повстання був о. підполковник Стефан Ковальчик, позивний «Біблія», який уже в ході боїв призначав у відділи їхніх духовних опікунів. Після капітуляції він разом із солдатами пішов у полон. Найвідомішими священиками-капеланами Повстання були о. Зигмунт Трушиньскі, позивний «Алькасар»; о. Юзеф Варшавскі SJ, позивний «Отець Павел»; о. майор Владислав Збловскі SAC, позивний «Страус», о. Томаш Ростворовскі SJ, позивний «Отець Томаш». У дільниці «Охота» бійцями опікувався відомий професор логіки, викладач Ягеллонського університету о. Ян Саламуха.
Між «Годиною W» і капітуляцією
Варшавське повстання було великим героїчним поривом населення польської столиці, який мав принести місту свободу й допомогти у визволенні всієї країни з-під окупації. На жаль, двомісячні бої закінчилися поразкою, яка у багатьох повстанців викликала комплекс невдачі. Донині, однак, Варшавське повстання залишається у пам’яті поляків як виняткова подія, що в кінцевому підсумку посприяла завоюванню свободи 1989 року.
Серед бійців було також чимало священиків, які в загонах повстанської Варшави були капеланами й не полишали солдатів аж до кінця боїв. Частина духовенства самовіддано служила цивільному населенню, зокрема у розкиданих по місту польових шпиталях. Загалом, за пізнішими підрахунками, у повстанні взяли участь близько 150 священиків.
1 серпня об 11.00 на інструктаж до полковника «Біблії», у колишній будинок Польової курії, прибуло заледве 14 священиків. Інші або не дістали інформації про зустріч, або не зуміли дістатися вчасно. Ця ситуація далася взнаки уже за годину після моменту початку повстання. Частина загонів не мали свого капелана, як, наприклад, батальйон «Зоська», чиїм капеланом цілком випадково став 4 серпня «Отець Павел», тобто о. Юзеф Варшавскі SJ. Деякі священики приєдналися до визначених їм загонів із запізненням, а деякі зголошувалися добровольцями вже в ході боїв і діставали призначення до певних частин від «Біблії». Значна частина духовенства формально не виконувала функцій капеланів, натомість опікувалися цивільним населенням і пораненими у польових шпиталях. Після капітуляції вони покинули місто разом із його мешканцями, прямуючи в напрямку тимчасових таборів у підваршавських місцевостях. Деякі, як декан столичного округу чи о. Варшавскі, потрапили у полон разом зі своїми бійцями.
Смерть головного капелана
Отець полковник Тадеуш Яхімовскі, позивний «Будвіч», у момент вибуху повстання перебував у будинку по вул. Електоральній. Він не брав участі в передобідньому інструктажі у о. «Біблії»; зрештою, його місце було при штаб-квартирі, звідки він чекав наказів. Протягом перших днів контакти з командуванням були вкрай нерегулярними. Штаб-квартира була відрізана від решти відділів і за кілька днів мала евакуюватися з дільниці «Воля» у Старе Місто. Чекаючи на накази, які не надходили, о. «Будвіч» облаштував тимчасову каплицю в будинку по Електоральній, де місцеві мешканці збиралися на молитву. Головний капелан часу не марнував, він сповідав тих, хто до нього приходив, уділяв останнє помазання і підтримував дух цивільних мешканців. 7‑го серпня, коли фашисти захопили вже всю дільницю «Воля», о. Яхімовскі дістав розпорядження залишити своє попереднє місце перебування і приєднатися до повстанських відділів, які зосереджувалися довкола будівель Гродських Садів. Однак він зволікав, сповідаючи людей. Отець саме уділяв розрішення, коли до його імпровізованої каплиці увірвалися німецькі солдати. Один із них прицілився у священика, а секретарка капелана, «Міра», стала благати другого солдата заступитися за священика, бо той дивився на цю сцену зі співчуттям. Вона казала, що це священик, що у нього з собою Пресвяті Дари. Солдат — вочевидь католик — щось сказав своєму напарникові, підійшов до отця й перевірив, чи той справді має при собі Пресвяті Дари. Потім звелів йому приєднатися до групи цивільних, яких поженуть через місто. По дорозі о. Яхімовскому вдалося залишити Ісуса Євхаристійного у храмі св. Андрія по вул. Хлодній. За кілька годин німці долучили його до групи чоловіків, яких гнали на залізничні платформи в дільниці «Воля». На ніч групу замкнули у храмі св. Войцеха. Вранці, коли полонених вели до транспорту, один із конвоїрів, зауваживши в групі священика, витягнув його з шеренги і застрелив із пістолета.
Душпастирську опіку над повстанською Варшавою організував о. «Біблія», де факто виконуючи обов’язки головного капелана АК. Після капітуляції, коли о. підполковник Ковальчик пішов у полон разом із солдатами повстання, головним капеланом став о. полковник Єжи Сєнкєвіч, «Грузенда».
Карабін і стола
Секретар головного капелана АК о. Антоній Чайковскі, позивний «Бадур», в «годину W» сповідав молодих санітарок Вищої школи медперсоналу. Він мав призначення до загонів, що зосереджувалися у будівлях Гродських Садів на Лешні. Виповідавши дівчат, він пішов у напрямку визначених йому одиниць. По дорозі, в Єрусалимських алеях, його, однак, затримали АК-івці підпоручника Болеслава Нєвяровского, позивний «Лік». Побачивши, що перед ними священик, вони попросили стати їхнім капеланом. Почали розмову, а один із молодих солдатів, позивний «Рілля», похвалився, що має пістолета. Зброя не була поставлена на запобіжник; пролунав постріл. Важкопоранений повстанець упав, стікаючи кров’ю. Цей випадок шокував священика настільки, що він, попри розпорядження, вирішив залишитися з цим загоном і прийняв солдатський позивний «Рілля-Два», на пам’ять про пораненого бійця. Отець Чайковскі брав участь у відвойовуванні будинків на Єрусалимських алеях і будівлі управління водоканалу і каналізації на площі Старинкевича. У боях вирізнявся відвагою і розумним підходом. Поранений в одній з атак підпоручник «Лік» призначив його своїм заступником. Через два тижні Повстання, коли до загону зголошувалися нові охочі, о. «Бадур» вирішив повернутися до свого початкового призначення, оскільки брак капеланів був сильно відчутним. Зголосившись до о. полковника «Біблії», о. Чайковскі отримав як своє призначення капеланство у групі «Хоробрий-Два», і залишився з ними аж до капітуляції.
Серед солдатів
У винятково скрутному становищі опинився о. Ян Саламуха, позивний «Ян», який був капеланом дільниці «Охота». Повстанські загони цієї дільниці були слабко озброєні, і вже після першого дня їхній командир підполковник Мєчислав Соколовскі, позивний «Гримало», постановив більшість із них вивести поза місто. Подальші бої провадили тільки два загони, позбавлені зв’язку з командуванням. Отець Саламуха, який до війни був викладачем логіки в Ягеллонському університеті, один із вихованців славетної Варшавсько-Львівської філософської школи, залишився з мешканцями Охоти, оточуючи їх душпастирською опікою, та з відділенням підпоручника Єжи Голембєвського, позивний «Стах», що боровся найдовше. Це відділення налічувало близько 160 бійців і затято захищало трикутник будинків по вул. Мяновського, Фільтровій і Вавельській. 11‑го серпня було вирішено пробиратися каналізаційними ходами у Середмістя. Повстанці викопали спеціальний рів і потроху зникали у підземному лабіринті. Отець Саламуха не брав участі в нарадах командування, але вирішив залишитися з цивільним населенням Охоти. Він закрив і замаскував вхід до підземелля після того, як туди проліз останній боєць. За кілька годин після цього відбулася «зачистка кварталу», всіх мешканців вигнали з будинків, чоловіків розстріляли. Серед них опинився й о. Ян Саламуха, капелан Охоти.
Дещо інакше склалася доля о. Юзефа Ковальчика, який під час окупації працював у парафії в Тарчині. Як чимало інших, попри те, що мав призначення до одного з повстанських загонів, о. Юзеф, однак, не зумів прибути до Варшави вчасно. Коли йому вдалося дістатися до столиці, він отримав від о. «Біблії» наказ прийняти під духовну опіку батальйон поручника Вацлава Загурского, позивний «Лєх Гжибовскі», з групи «Хоробрий-Два». 4‑го серпня о. «Орач» (такий псевдонім вибрав собі тарчинський вікарій) приєднався до загону. Прийом був не дуже оптимістичний, оскільки командир, колишній діяч Польської соціалістичної партії, попередив капелана, що загін складається переважно з робітників, які «попів не люблять», а частина вояків належать до некатолицьких конфесій. Отця «Орача», однак, такий прийом не знеохотив, і він швидко завоював симпатії бійців. Багато перебував із ними на передовій, приносячи амуніцію, їжу, воду, свіжий одяг. Сповідав, ховав померлих, розшукував тих, хто пропав. У вільний час також старався збирати цінні книжки, щоб уберегти їх від знищення. Через кільканадцять днів після прибуття загинув, убитий осколком артилерійського снаряду, в той момент, коли пробирався до поранених. Могилу для нього копали мусульманин і вірменин.
У Старому Місті капеланом батальйонів «Густав» і «Віґри», як і штаб-квартири АК, був надзвичайно популярний серед солдатів о. Томаш Ростворовскі SJ, позивний «Отець Томаш». Він був здатний поліпшувати гумор навіть тоді, коли здавалося, що вже жодної надії для бійців немає. Однієї з серпневих неділь «Отець Томаш» правив Святу Месу в коридорі будинку Міністерства юстиції. В цей час почався артилерійський обстріл, перед самісіньким вознесенням Дарів снаряд влучив у будівлю міністерства — на щастя, двома поверхами вище. Священик перервав літургію, але за хвилину вівтар очистили від того, що нападало, і свічки запалили знову. Через десять хвилин о. Ростворовскі далі правив літургію, а учасники богослужіння залишалися дивовижно спокійними й зібраними.
Отець Томаш дуже часто приводив час із солдатами, розмовляв із ними, підтримував духовно. В одному з помешкань Старого Міста, перш ніж воно було зруйноване, він грав на фортепіано та співав разом із повстанцями. Чимало уваги також присвячував цивільним мешканцям міста, які звірялися йому з болів над своєю долею. 2‑го вересня, перед самою капітуляцією Старого Міста, вирішив, що залишиться з пораненими у польовому шпиталі по вул. Длугій, 7, попри те, що мав можливість пробратися у Середмістя. Став свідком того, як фашисти живцем палили полонених повстанців. Частину з них, із жертовною допомогою санітарок, йому вдалося винести з вогню.
Ісус із кафедралу
В серпні тривали запеклі бої у Старому Місті. Тими днями як повстанці, так і цивільне населення шукали потіхи та підтримки у Матері Божої Ласкавої, покровительки Варшави, і при гробі св. Андрія Боболі, який тоді був у храмі єзуїтів по вул. Свєнтоянській, а також перед головним розп’яттям у кафедральному соборі. 17‑го вересня о. Вацлав Карловіч перебував серед поранених у шпиталі по вул. Длугій, коли хтось прибіг до нього зі звісткою, що катедра горить. Отець Карловіч, кустош храму, одразу ж подався туди. Кафедрал і справді був охоплений полум’ям, палали статуї польських королів і стели, огонь охопив вівтар. Отець на мить замислився, що ж робити; вирішив урятувати від знищення принаймні вівтарне розп’яття, надзвичайно гарної роботи. Однак йому вдалося тільки зняти з хреста скульптуру тіла Спасителя й винести її назовні. Після бомбардування люди спонтанно вишикувалися в процесію, якою посеред руїн Старого Міста перенесли скульптуру Ісуса до монастиря сестер-сакраменток. Багато страждальців мали відчуття, що Бог поділяє їхню долю і разом із ними іде хресною дорогою Старого Міста.
Після того, як і монастир сакраменток зазнав нищення, чиїсь турботливі руки перенесли Ісуса з катедри до підвалу храму домініканців по вул. Фрета. Там, повністю неочікувано, на нього наткнувся о. «Чеслав», Генрик Цебульскі, коли прийшов помазувати і сповідати поранених. Обік важкопоранених, які лежали просто на підлозі, лежала також прикрита плащем скульптура Ісуса Розіп’ятого.
Хай капелан щось вигадає…
16 вересня повстання ще тліло, але вже небагато було надії на те, що допомога надійде і переважить собою шальки нерівного бою. В дільниці «Черняково», вийшовши зі Старого Міста, ще оборонялися загони групи «Радослав» полковника Яна Мазуркевіча, серед яких діяв і славетний батальйон «Зоська». Їхнім капеланом був о. Юзеф Варшавскі SJ, знаний як «Отець Павел». Саме в суботу 16 вересня «Радослав» викликав його у свій штаб, який розташувався у підвалі одного з будинків. «Отче капелане, — пізніше згадував слова командира о. Варшавскі, — знову потрібне якесь підсилення. Втомилися наші хлопці. Треба їх розворушити. Людина це ж не тільки тіло. Прошу, отче, вигадайте щось. Інакше ми не впораємося». «Отець Павел» тоді, парадоксальним чином, цих слів побоювався. Він знав, що «Радослав» хоче, аби священик наступного дня відправив недільну Месу для солдатів. Побоювання ж випливали з того, що отець не мав при собі навіть уламка гостії. Отець Варшавський чудово розумів, яке велике значення для повстанців має Свята Меса. Не раз він чув про те, як вони казали: «Вся безглуздість нашої боротьби набирає сенсу, коли отець підносить Чашу і Гостію», як сказав одного разу Анджей Ромоцкі, «Морро», командир роти в «Зосьці». «Отець Павел» усвідомлював, що повстанці були сповнені гіркоти й відчуття поразки. Бачив, що «Радослав» прагнув «вивільнити душу бійця». Священик згадував, що після Меси «інколи — я це відчував щонайбільш виразно — вони виходили, відспівавши на закінчення «Boże coś Polskę», просто осяяні, як ніби сповнені знання про таємницю Великої П’ятниці, за поразкою і висміюванням якої побачили сяйво, що межує з безсмертям; і сповнені нібито досвіду, що за кожною жертвою, хоч би вони випадали якнайбільш невчасно, назавжди й навіки стоїть велика жертва і Найвищий священик, чия непроминальна чистота і кров відбиваються в золоті небесної патени і складають святий обіт аж біля стіп справедливого Бога».
В руїнах ніде не було ані шматочка хліба, ані крихти гостії, а «Отець Павел» знав, що завтра мусить відправити Святу Месу. Він навіть замислювався, чи ж не спробувати вночі пробратися в руїни храму Пресвятої Трійці, аби там пошукати комунікантів. Під час цих роздумів його покликали до важко пораненого. Він зволікав; однак санітарка, яка його покликала, була наполеглива. Стан солдата був дуже тяжкий, о. Варшавскі хотів принаймні упевнитися, що це католик. Обдивляючись кишені пораненого, священик і санітарка знайшли молитовник, у якому лежав шматок різдвяної облатки. Щастю «Отця Павла» не було меж: він міг відправити Месу для змучених солдатів. Останню Святу Месу в повстанському Чернякові…
Менш ніж за тиждень після цього, 23 вересня, о. Варшавскі як останній офіцер угруповання здався німцям за трагічних обставин, разом з іншими вцілілими з групи «Радослав». Перед цим шестеро повстанців вибралися на правий берег Вісли. Під час капітуляції «Отець Павел» став свідком убивства другого капелана черняківських загонів, о. Юзефа Станєка, позивний «Рудий». Цього священика Йоан Павло ІІ виніс до слави вівтаря під час беатифікаційної Меси за 108 польських мучеників ІІ Світової війни, яку відслужив 13 червня 1999 року у Варшаві.
За матеріалами: deon.pl
фінансово.
Щиро дякуємо!
