«Люди не опиняються на вулиці через алкоголь — він радше є засобом, аби на вулиці вижити», — стверджує Зузана Поганкова, громадський діяч, голова благодійної організації «Проти течії», об’єднання, що допомагає безхатченкам.
Зузана народилась 1975 року в Штурові, закінчила «City University» в Тренчіні та факультет менеджменту університету Коменського в Братіславі. Вона — керівник громадського об’єднання «Проти течії», що видає вуличний часопис «Nota Bene» (350 продавців у Словаччині) та реалізує багато проектів для безхатьків. Дівчина ділиться перемогами, розповідає про свою діяльність, показуючи, що можна зрушити з мертвої точки навіть таку нелегку справу.
— Об’єднання «Проти течії» заснували 14 років тому троє студентів, якими керувало бажання допомагати бездомним. Чи спостерігаємо виразний поступ цьому напрямку?
— Дечого, безумовно, досягнуто, хоча перші ідеї були часто наївними. Суспільство усвідомило, що бездомні існують, і пропонує їм сервіс: відомі навіть випадки, коли пропонують допомогу наркозалежним.
Саме ми привели на словацькі вулиці «streetwork», допомагали при створенні братіславського притулку, реалізували успішні проекти — журнал «Nota Bene», або ж проект працевлаштування носіїв багажу на центральному залізничному вокзалі Братіслави. Нам також вдалося доповнити і внести зміни до кількох законів. І, хоча й досі з’являються нові проблеми, ми, безумовно, вміємо підтримати бездомних людей і допомагати їм. Тим не менш, цього замало, адже кількість бездомних зростає, повністю відсутні запобіжні заходи стосовно цього явища; кризові послуги — такі як центри денного перебування та нічліжки — не мають постійних програм фінансування, а житлових програм власне не існує.
— Головна ідея ангажування безхатченків до проекту «Nota Bene» — допомогти їм покинути вулицю; але відомо, що багато хто з них продає часопис уже довгі роки. Чи не здається Вам, що їм бракує мотивації йти далі, що їх вистачає тільки на те, щоби продавати?
— Питання, що Ви маєте на увазі під «іти далі»? Для Вас — дивлячись збоку — поступ може бути непомітним; але людина вже спить не в каналізації, а в гуртожитку, за який платить від 130 до 160 євро на місяць. Якщо перед тим вона не мала житла і жила на вулиці, то бачимо великий поступ, хоча суспільство цього й не помічає; не помічає і того, що людина починає піклуватися про себе або знаходить нові вартісні людські стосунки. Поступом можна вважати вже навіть те, що людина не скочується нижче. Ця верства населення дуже вразлива: для них важлива навіть стабілізація стану.
— Отже, те, що хтось продає журнал роками, — не проблема? Не застрягне у бажанні прагнути більшого?
— Маємо різних продавців: від тих, що живуть у тимчасових хатках, наметах чи притулках, до тих, які можуть заплатити гуртожиток, продажем часопису заробляють собі на життя. Багато з них — навіть по довгих роках — нездатні боротися з новими труднощами чи перешкодами, тому свою ситуацію приймають. Пов’язане це і з тим, що ми як суспільство не пропонуємо їм реальних можливостей знайти житло чи роботу в тому разі, коли вони мають великі борги. Тому соціальні працівники мають важливе завдання: допомогти їм побачити саме те, що ці люди хотіли б в своєму житті зміцнити або просто зберегти. Оскільки вони (соціальні працівники) не можуть запропонувати того, чого бездомні насправді потребують, а саме — житла.
Чеський соціолог Петр Голпух з’ясовував, за якою межею людина прийме «роль бомжа» і що це означає. Він виявив: коли людина живе на вулиці довше ніж два роки, настає перелам, «точка неповернення», в якій людина приймає нову ідентичність.
— Як це проявляється?
— Просто приймає новий підхід до життя і його «стигмати»: жебрає, перебирає смітники, живе під мостом. Таким чином вона переходить межу, за якою функціонує суспільство, що має роботу, житло та інші звичні речі. Така людина вже нездатна навіть продавати «Nota Bene».
— Йде за цим також і втрата почуття сорому, яке, можливо, перед цим дошкуляло людині роками?
— Почуття сорому людина не втратить — воно її супроводжуватиме й надалі. Чимало людей, наприклад, не можуть жебрати тверезими: клякнути на землю або йти за кимось і канючити гроші — це принизливо, а алкоголь, як найдоступніший наркотик, їм це почуття допомагає притупити. Коли хтось говорить, що ці люди втратили житло через алкоголь, я опоную дослідженнями, які підтверджують: багато з них почали пити уже на вулиці. Алкоголь часто є не причиною, чому вони на вулицю потрапили, але способом, як на вулиці вижити.
— Чи змогли б Ви, знаючи тисячі історій, визначити причину, чому люди опиняються на вулиці? Кажуть, третина з них — вихованці дитячих будинків.
— Наші статистики також колись на це вказували; зараз ми за цим не стежимо. Але постійно прибуває багато молодих людей, а вони саме з дитячих будинків. За цим стоїть також багато суб’єктивних і особистих ситуацій: коли люди не вміють упоратися з конфліктами вдома, або не можуть порадити собі з розлученням. Але в цьому потрібно бачити і недоліки суспільства, такі як відсутність дешевого житла, високий рівень безробіття, відсутність соціальних програм після повернення з ув’язнення або ж після випуску з дитбудинку.
Тобто не можна говорити, що у разі втрати житла людина винна в усьому сама. Якби суспільство мало систему допомоги в різних соціальних ситуаціях, то навіть за сукупності цих факторів людина б на вулицю не потрапила.
— Це правда, що частина бездомних вибрала собі вулицю як спосіб життя? Особисто я не можу собі уявити, що хтось собі таке життя вибрав сам, і що насправді хотів би так жити.
— Ці люди хочуть жити інакше: вони хочуть мати відносини, бути багатими, одягатися гарно. ЗМІ часто пишуть нісенітниці. Інколи з інтерв’ю із бездомними вибирають тільки той матеріал, що створить сенсацію чи підвищить рейтинги. Дуже часто в репортажах залишаються за кадрами подробиці. Наприклад? Наприклад, бездомна людина не хоче йти до притулка взимку, адже навесні його закриють, а тим часом хтось інший займе її тепле місце в каналізації, і він чи вона будуть змушені шукати новий прихисток. Щодо їхніх запевнень, що такий спосіб життя вони собі вибрали самі, — це помилкове твердження. Таким чином безхатько намагається зберегти почуття власної гідності, переконати себе, що не найбільший «лузер». Суспільство ж каже, що кожен є ковалем свого щастя, і що людина, якщо захоче, може досягнути чого завгодно. Якби вони не казали, що самі обрали такий стиль життя, — автоматично зізнавались би у своїй безпорадності, в якій суспільство вбачає єдину причину цього явища, водночас маючи впевненість, що якби бездомні насправді захотіли, то змінили би стиль життя.
— Можна визначити фази змін в людині, яка, наприклад, сьогодні опинилась на вулиці? Коли вона перестане піклуватись про особисту гігієну; почне пити; коли — зрештою — почне бути байдужою до всього?
— Ці зміни починаються ще тоді, коли людина не на вулиці: спочатку втратить роботу, потім — сім’ю; чи, наприклад, хтось не почувається добре в ситуації, коли його забезпечує партнерка. Шлях на вулицю — поступовий, це не стається в одну мить. Слід зазначити: що довше людина залишається на вулиці, то менше має шансів повернутись. Тоді вона потрапляє у спільноту бездомних, адаптується до умов виживання на вулиці. Якщо до цього додати залежність від алкоголю, то деградує ще й здатність піклуватися про себе.
— Чи зуміли Ви дати старт людям, які жили на вулиці довший час? Чи допомогти вдається лише тим, хто там перебував не більше ніж рік‑два?
— Залежить, що ви маєте на увазі під словом «старт». Якщо хтось із нашою допомогою перейшов із вулиці у притулок, де піклується про себе, не вживає алкоголю, будує товариські стосунки — це великий поступ. Але з кожною людиною можна працювати лише до певної міри; знаємо випадки, коли поступ — чи старт — є виразними. Маємо продавця, який довгі роки спав на картоні, був алкоголіком, а цироз печінки привів його до лікарні. Після цього він потрапив у притулок, зараз живе у гуртожитку, мріє про родину і власне житло. Для мене він є прикладом, як можна піднятись із самого дна, хоча такі випадки, насправді, нечасті.
Вони мають за собою довгий шлях із сильним внутрішнім протиріччям: вони запитують себе: «Де, власне, моя приналежність? Я — член цього суспільства чи вже ні? У якому сенсі?» В магазині й на вулиці вже не вдасться розпізнати, що ці люди бездомні: вони чисті і добре вбрані. Але вони все ще перебувають у якихось суперечностях, або ж живуть у тримісній кімнаті притулку без приватного простору зі спільною кухнею та душовою в коридорі. Ідентифікують себе як бездомні, продають «Nota Bene». Причому вистачило б і малого: вистачило б запропонувати житло, допомогти позбутися боргів, завдяки чому можна було би знайти роботу; багато і них могли би вулицю залишити.
Найважчий період для бездомних — зима. Багато притулків мають умову: переночувати в них можна тільки у тверезому стані. Чи це правильно? Як так може бути: ми не можемо запропонувати банальне тепло, а люди потім замерзають на вулиці?
фінансово.
Щиро дякуємо!
