Часто буває так, що на війні військові почуваються покинутими та забутими. У ці скрутні хвилини мужнім бійцям потрібна допомога та підтримка. Тому на передовій та в тилу завжди є місце для людей, які за своїм покликанням підтримують зневірених, втомлених та виснажених воїнів. Військові капелани намагаються всіляко допомогти українським бійцям, навіть ціною власного життя.
Про те, з якими духовними проблемами стикаються військовослужбовці та як церква допомагає їм адаптуватись до мирного життя, в інтерв’ю з військовим капеланом, священнослужителем УГКЦ отцем Михайлом Греділем.
– Отче, розкажіть, у чому полягає місія капелана в зоні АТО?
– Місія капелана – бути ближче з військовими, показати, що вони не одні, що поряд з ними завжди є справедливий Господь Бог. Адже говорити на війні про любов, про катехизацію та вчити бійців, як має поводитись справжній християнин, на мою думку, трохи важко. Ми повинні розуміти, що коли боєць сидить в окопі і по ньому стріляють, коли гинуть його товариші, то розмови про любов Бога для військового стануть незрозумілими та нелогічними. Тому важливо донести до солдатів думку, що Бог є, що Він біля нас. І, незважаючи ні на що, Він буде поруч і ми не будемо одні.
Капелан має бути поряд із військовими, супроводжувати їх у внутрішньому розвитку, але це повинно бути на принципах добровільності. Священик не може дати наказ: «Кроком руш до церкви!». Та військовий, незалежно від того, віруючий він чи ні, повинен знати, що в разі якихось труднощів, питань капелан завжди знайде для нього час.
– З якими духовними проблемами вам доводиться найчастіше стикатися в зоні АТО?
– Бійці звертаються з різними проблемами, часом це бувають сімейні негаразди, питання особистого характеру. Але найбільше, що їх турбує – це втрата побратимів. Церква і військові капелани займають певну нішу у допомозі виходу з психологічного стресу. Військові, як віруючі люди, цього потребують. Ми не беремо на себе якусь особливу місію, але вносимо свою лепту у зміцнення духу і врівноваження бійців.
Проте, якщо брати до уваги релігійність, побожність, моральність, яка присутня тут, у мирному житті, то там, на Сході, цього майже немає. На фронті бійці стають, мов діти, їм стає соромно перехреститись чи помолитись.
Великою проблемою на Донбасі залишається надмірне вживання алкоголю. В АТО потрапило дуже багато людей, які до того зловживали алкоголем, тому, відповідно, вони продовжують це робити і на Сході. Маємо зрозуміти, що проблема не в суспільстві, а у владі, яка не може навести порядок у ЗСУ та забезпечити українську армію професіоналами.
Часто військові відчувають потребу у сповіді. Найбільше вони хочуть посповідатись перед святами, особливо перед Великоднем. Минулого року перед постом військові самі телефонували і просили сповіді.
– Щодо християн – тут, мабуть, усе зрозуміло. А як відбувається розмова з тими, хто не вірить в Бога?
– На Сході були такі випадки, що й атеїсти починали молитись. Адже коли людина відчуває страх чи загрозу смерті, вона просто автоматично починає молитись. Ми всі створені Богом, і в душі завжди залишається той порив до Господа. Але яке б не було ставлення військового до віри – капелан, якщо до нього звертаються з проханням – мусить вислухати й допомогти.
– На війні військовим доводиться вбивати. Як вони це переживають?
– Бійці завжди це дуже важко переживають, адже заповідь Божа каже: «Не вбивай». Тому багато військових відгороджують себе від церкви, стараються того не читати, бо в їхній свідомості це заперечується. Але якщо заглибитися в моральне богослов’я, то воно говорить: людина, яка стоїть в обороні своєї країни в часі війни, нападу агресора, захищаючи своїх рідних, свою країну, церкву, віру, і вбиває ворога, то це не вважається гріхом.
Тому завдання капеланів, в першу чергу, пояснити цілі та призначення військового на фронті. А також наголосити, що вбивство на війні свята церква не розглядає як приватний гріх людини. Адже агресор прийшов сам, щоб забрати наші життя, а життя дарував Бог і ніхто не має права його забрати.
– Як військові ставляться до присутності священика у зоні АТО?
– По-різному ставляться. Переважно упереджено. Окрім духовної допомоги, я завжди стараюсь забезпечити військових і матеріальними благами. Насамперед, все, що стосується одягу, їжі, амуніції…В такий спосіб я стаю ближчим до їхніх проблем. Тоді легше з ними розмовляти, солдати починають прислухатися. Тому коли я знову приїжджаю до бійців, вони вже дуже радіють цьому.
Зараз усі знають, хто такий військовий капелан. А на початку бойових дій на Сході ні прості цивільні, ні військові взагалі не розуміли, хто ж це такий, той капелан.
Тому дуже багато наших отців для того, щоб увійти в довіру, йшли на великі жертви, отримували поранення, потрапляли під обстріли. Все це вони переживали разом з нашими солдатами.
– Як Церква має допомогти адаптуватися військовим до мирного життя?
– В Україні створюються реабілітаційні центри, де задіються психологи, волонтери, священнослужителі. З бійцями працюють люди, які вже мають досвід на війнах інших країн. В Європі та й в Україні давно вже створені програми, як працювати з такими людьми, як їм допомогти. Я думаю, що така реабілітація має бути не добровільною, а обов’язковою.
Кожен військовий, який повертається зі сходу України, повинен поспілкуватися з експертами, які допоможуть повернутися до звичного мирного життя.
Своєю чергою, церква йде назустріч таким організаціям. Тому наші священики мають змогу відвідувати різноманітні конференції щодо реабілітації військових. Тож, завдання кожного священика – підтримати військового та не залишити наодинці з проблемами.
– Українське суспільство втомилось від війни. Що робити в такій ситуації?
– Я зауважив, що за весь той час, відколи ми допомагаємо нашій українській армії, втомились тільки ті люди, які жодного разу нічим не помогли. Вони втомились від того, що не хочуть нікому допомагати. Вони вважають, що їх ні війна, ні держава, ні церква не обходять. Люди, мабуть, втомились від того, що їм про це постійно нагадують. А от ті, які постійно допомагають нашим бійцям, і надалі продовжують це робити, вони з переживанням хочуть, щоб війна закінчилась, але не через те, що втомились, а через те, що прагнуть миру та спокою в Україні.
А тим, хто втомились, я пораджу зайнятись чимось корисним, знайти себе у волонтерських справах.
– Що має конкретно робити кожен із нас, аби якомога скоріше закінчилась війна? Як ви думаєте, коли ж вона закінчиться?
– Війна закінчиться лише тоді, коли ми зможемо протистояти злу. Адже зло само не відійде, воно не зможе стати добром. Зло, як гріх, його потрібно здолати, або воно здолає тебе. І це все залежить від нашого бажання і сили. В першу чергу, люди повинні змінюватися тут, на місцях. Адже військові на фронті не зможуть самі з усім боротись. Хлопці зневіряться і почнуть повертатись додому. Скажуть: «Нам це все не потрібно. Для чого нам ця територія української землі?». Солдати просто змиряться з тим, що Донбас вже не наш і нема чого за нього стояти та вмирати.
Тому українцям потрібно навчитись вистояти до кінця. Треба озирнутись навкруги і зрозуміти – війна не тільки на фронті. Війна не є проблемою конкретного відрізка території, на якому зібралися дві групи людей і воюють, проблема захована в кожному з нас. Завжди потрібно починати від себе. Коли ми всі разом почнемо змінювати країну, тоді й закінчиться війна.
Але як би там не було, у нас завжди залишається віра та надія. Ти вже просто зобов’язаний зробити так, щоб було краще і твоя країна процвітала. Ти вже не можеш відступитися від ідей, від принципів, адже український народ пройшов через великі жертві. І саме ми стали свідками цих подій, тому кожна людина зобов’язана достояти і зробити кращою нашу країну.
– Як змінила вас війна?
– Мені важко дати на це відповідь, я ніколи не задумувався над цим питанням. Можливо, я став трохи кардинальнішим до всього поганого. Тепер можу наголосити на тому, що того робити не можна, став жорсткішим до боротьби зі злом, не дивлячись на посади і статуси… Знаю точно, що війна змінила мене, змінила багатьох з нас….
Мирослава Прокопюк, IA ZIK
Фото: Михайло Греділь/Facebook
фінансово.
Щиро дякуємо!
