Це бомба! (І)

Про те, як слова: «Дивіться, це той п’яниця» можуть зруйнувати життя, і про Бога, який оживляє трупи…

З Добромиром Маковським («Маком») розмовляє Мартін Якімович.

— Чи ти спроможний подякувати за своє покалічене життя — чи, можливо, прокидаєшся вночі в холодному поту?

— Можу подякувати. За все. За те, що мої батьки пили, що мама нас покинула, що продавала своє тіло за гроші. За те, що мої батьки сиділи у в’язниці, що я малюком потрапив разом із братом до дитячого будинку і провів там понад п’ять років. За те, що батько був сліпим. За те, що я змалку чув: «Маковський, ти ніхто». З віддалі часу бачу, що Бог мав задум для мого життя і побудував його на тих стражданнях, які взагалі не від Нього походили. Я Його не звинувачую. Знаю, що не Він створив страждання. Він — експерт із виходу з кризових ситуацій. Я не зустрічав кращого терапевта.

— Яка твоя перша згадка про дитячий будинок?

— Пам’ятаю час, коли мені було 4-5 років. Пам’ятаю людей, які казали: «Ти — нуль. Із тебе нічого не вийде». Пам’ятаю тата, який забирав нас на вихідні до Пабяніц. У нього в руці була палиця, й він казав: «Якщо побачиш якусь перешкоду, скажи мені». Зрештою, батько забрав нас додому назавжди. І тоді розпочався наступний розділ драми. Тато пив і, коли був п’яний, агресивно кидався на нас. У нього не було жодних гальм. Коли він, п’яний, кричав: «Уб’ю вас» — ми відчували, що він не жартує. Він замикав нас на ніч у ванній кімнаті й кричав: «Сидіть тут, дрантя». Брав сокиру і йшов до бабусі, щоби шантажувати її: «Віддай пенсію, бо…»

— А як реагували благочестиві побожні сусіди?

— Знаєш, що становить трагедію нашого часу? Мовчазне християнство. Я ненавидів Церкву. Знаєш, чому? Бо одного разу мій сліпий тато хотів зайти до церкви помолитися, але спіткнувся на порозі й почув: «Ооо, це той пияк, Маковський». Пам’ятаю це, як сьогодні. «Це пияк Маковський». Я сказав, що не хочу ходити до цього театру, де люди роблять вигляд, ніби вони побожні, а насправді тільки й чекають, аби тикнути на когось пальцем. Я ненавидів той хлів. Перше Причастя, до якого дитина приступає з чистим серцем, а слідом — купа пляшок із горілкою, приготованих до цієї події. Бо добра кожна нагода… Така вже традиція. Замість того, щоби піти з дитиною до парку, розповісти їй про Бога, починаємо «святкувати».

— Дитина, яка бачить проблеми своїх батьків, їхню безпорадність, агресію, каже собі: « Я ніколи не буду схожий на них». А потім, уже підлітком, із жахом констатує, що застосовує принцип Ctrl+C, Ctrl+V, копіює найгіршу поведінку. Чому?

— Бо не знає інших емоційних схем. У підсвідомості формує ті ж самі моделі поведінки й починає так само реагувати. Зараз я працюю з дітьми і бачу, що вони реагують таким же чином, як бачать у себе вдома, — не тому, що вони так хочуть, а тому, що інакше не можуть. Якщо батько дитини влаштовує величезний скандал і лається, на чому світ стоїть, то його створена для миру дитина копіює цю схему. Ми як фотоапарат.

— Слова насправді мають силу, чи це тільки побожна метафора?

— Мають силу. Ісус не помилявся. Має силу і прокляття, і благословення. Все життя мене руйнувало те, що я чув тільки слова критики й презирства. Це мене вбивало. Ключем до зцілення є те, що написав св. Павло: «Перемінюйтесь обновленням вашого розуму» (Рим 12, 2).

— Це справжнє визначення навернення. Metanoia дослівно означає: зміна мислення, зміна розуму — а не популярне реколекційне рівняння «поганий + благодать = хороший».

— Так! Бог підказує: «Зміни мислення». Про себе, про Мене. Я часто чую: «навертаєшся, коли приймаєш Господа Ісуса». Неправда. Це лише момент прийняття рішення. Вся дорога тільки починається. Навертаєшся кожного дня.

— Ти не хотів копіювати механізми, які бачив удома. Чому ж загруз в алкоголі та наркотиках?

— Я мріяв про те, щоби створити інший дім, — але, просякнутий з дитинства агресією, критикою, наріканням, поганим ставленням, не зміг цього зробити. Чому мій тато пив? Тому що не давав собі ради з самим собою. Це був його спосіб вирішення проблеми. Цього він навчив і мене. Знаєш, чому я вперше потягнувся до наркотиків? Тому що боявся, що мене поб’ють у притулку. Страх, посіяний батьком, проріс. Я був паралізований страхом, і коли мені хтось підсунув наркотики й сказав «розслабся», я одразу їх ужив.

— Тебе били в дитячому будинку?

— Мене побили в притулку. Не хочеться згадувати, що там діялося… Старші вихованці знущалися з нас. Були випадки зґвалтування. Хлопці роздягали дівчат і робили з ними страшні речі. Мій приятель вискочив з вікна, впав на огорожу і зламав хребет. Моя подружка порізала собі обличчя, тому що дівчата роздягли її та змусили мастурбувати перед усіма. Ніхто не реагував. Мені було дванадцять років. Це зламало мою психіку. Я підсів на розчинник. Він став моєю втечею, звільненням. Нарешті ніхто мене не кривдив! Якось я передозував. Мене врятували. Я потрапив до реабілітаційного центру для залежних. І ось, я сидів у каплиці (це був католицький центр), і раптом увійшов якийсь священик. Він сів на підлогу і сказав: «Я буду співати, а в цей час Хтось увійде до каплиці й торкнеться твого серця». Я подумав, що він з’їхав з глузду. А він почав грати: «В моєму серці квітнуть Твої луки!» Він грав…і руйнував мою систему. Я почав плакати, сваритися з Богом: «Ти дав мені маму, яка залишила мене, батька, який знущався з мене». А той священик співав і співав. Під кінець запропонував помолитися. Я  помолився. І поїхав. Моє навернення тривало два тижні. Мені було дванадцять років. Я повернувся до дитячого будинку. Зробив татуювання, приймав наркотики. Почав красти. Потрапив до злочинного угрупування. Ми обкрадали автомобілі.

— Яким же чином Бог до тебе добрався?

— Коли почали помирати мої друзі (деяких убили), я почав нервово дивитися на годинник: скільки мені лишилося? Як я закінчу? У дев’ятнадцять я якось перебрав. Прокинувся на хазі. Відчув запах паленої шкіри. Виявилося, що на мене впала лампа і шкіра почала тліти. Я почав вити до Бога: «Хто я? Як низько я впав». Хлопці побачили, що я плачу, й запитали: «Що діється?» А я закричав: «Хіба не бачите, до чого ми дійшли?» Я кричав: «Боже, зміни моє життя!»

Я познайомився з лютеранами. Почав ходити до них на зустрічі. Католицька Церква не хотіла мене тоді прийняти. Якби я тоді зустрів таких святих священиків, яких знаю зараз, все було б інакше. Але так мало бути.

— Чи не дратували тебе пісні: «Ісус любить, обіймає»? Всі ці гімни любові?

— Ні, мене дратувало щось інше: лицемірство. І в лютеран, і в Католицькій Церкві я зустрічав людей, повних отрути і критики. Я чув: «Обережно з ним. Це злодій, він тільки вдає, що навернувся». Люди говорили про Всемогутнього Бога, в якого… не вірили. Це мене відштовхувало. На щастя, сам Бог почав боротися за мене.

— Чи довго ще тягнулося за тобою: «Це пияк Маковський»?

— Так. Я носив у собі великий бунт і смуток. Але сказав: «Прошу Тебе про вогонь. Якщо маю Тобі служити — то тільки з таким завзяттям, із яким раніше крав і шукав наркотики».

— У мене таке враження, що ти гориш.

— Так. У цій кімнаті, де ми розмовляємо, відбуваються молитовні зустрічі. Ми молимося за людей, благословляємо їх. Я бачу потужну дію Божої сили. Це бомба!

— У тебе була можливість сказати батькові: пробачаю?

— За три місяці до його смерті сталося щось важливе. Я йшов вулицею у Варшаві й почув: «Подзвони татові й подякуй за все, що маєш». Я схопив телефон і сказав: «Тату, дякую!» Він почав по‑справжньому плакати. Після його смерті мій брат сказав мені: «Добромире, коли ти працював на польському телебаченні й робив програму “Raj”, тато щоразу дивився на тебе, а потім дзвонив знайомим і казав, як пишається тобою». Мені мову відібрало. Я побіг на його могилу і почав ридати: «Але ти був упертий! Ти ніколи не казав мені, що пишаєшся мною». Люди мені говорили: «Твій тато пішов до пекла». Над могилою батька я запитав у Бога: «Як це?» А Він мене в якийсь момент запитав: «Скажи мені, ким він був для тебе?» Я сказав: «Татом». І почув: «А для Мене він був дитиною». І ще я почув: «Скільки разів ти бачив, як він плаче?» Я сказав: «Три, чотири». А Бог відповів: «Я — сто разів. Я бачив, як він кричав: “Чому я п’ю?”, “Чому я сліпий?”» Зрештою я почув: «Добромире, хто більше зацікавлений ву тому, щоб твій батько пішов на Небо, ти чи Я?» Я зрозумів одне: якби Бог поклав на нас відповідальність за те, хто буде в Небі, — ніхто би туди не потрапив. Я бачив незбагненне Боже милосердя.

(Далі буде)

Мартін Якімович, Gość Niedzielny