«Коли я зазнала поранення, було непросто. Здавалося, що це вже кінець життя. З одного боку, відчуваєш, що Бог тебе не залишає, але з іншого, запитуєш себе, чи справді вже готова віддати своє життя до кінця», — каже сестра Дарія Панасть.
Ця черниця зі Згромадження святого Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії (УГКЦ) поділилася з Vatican News своїм досвідом служіння в місті, яке зазнає постійних російських обстрілів.
Жахіття війни сестра Дарія відчула не лише на дусі, але й на тілі: у січні 2023 року біля села Липці Харківської області, внаслідок артилерійського обстрілу з боку російських військових, вона та греко-католицький священник Віталій Зубак отримали поранення. У момент обстрілу вони із двома іншими працівницями «Карітасу» перебували в мікроавтобусі: їхали виконувати гуманітарну місію в село Липці. Майже два роки минуло від тієї події. Сестра Дарія далі здійснює служіння в Харкові, в Карітасі Харківського екзархату УГКЦ. На початку грудня 2024 року черниця прибула до Рима, щоби взяти участь у консисторії, під час якої отримав кардинальський сан владика Микола Бичок, єпарх Мельбурнський УГКЦ в Австралії.
— Cестро, від початку російського повномасштабного вторгнення Харків і Харківщина залишається одним із найнебезпечніших регіонів. Що було для Вас найважчим із духовної точки зору за весь цей час?
— В духовному сприйнятті найважчими є обстріли. Це дуже часто відбувається в нічний час, коли не сподіваєшся. Важко також, коли вони дуже близько. Звісно, тоді мої молитви линуть до Господа про порятунок, про захист, але ж я — людина, і присутній страх, чи часом наступна ракета не буде в наш дім. Нас у Харкові лише двоє, і це важко… Коли я зазнала поранення, це також було непросто. Здавалося, що вже кінець життя. З одного боку, відчуваєш, що Бог тебе не залишає; але з іншого — на рівні людських переживань — є моменти, коли запитуєш себе, чи справді вже готова віддати своє життя аж до кінця. І мушу сказати, що я живу з дня на день, надіюся на Божу підтримку, і це те єдине, що тримає і не дозволяє впасти в розпач.
— Сестро, після того, як Ви отримали поранення, пройшли лікування і реабілітацію, — чи не думали Ви змінити місце служіння?
— Після всього сестра-настоятелька запитувала, чи я хочу і чи готова там залишатися, і я відповіла, що продовжую своє служіння в Харкові. У нас є загальне правило, що кожні п’ять років сестри змінюють місце служіння. Але буває, що зміна може відбутися раніше, відповідно до потреб сестер. Настане час — і я подивлюся, як це буде. Поки що не відчуваю, що я вже терміново мушу їхати. Мені добре працювати з тими людьми.
— А чому Вам подобається з ними працювати?
— Надзвичайно подобається простота людей східного регіону, Харківщини, їхня відкритість, їхнє прагнення Бога. Вони справді шукають Бога і вони, як діти, приймають усе, що їм кажеш. Ця їхня безпосередність і відкритість — те, що мене в них захоплює.
— Скільки часу Ви вже на Харківщині?
— Від 2020 року, отже — чотири роки.
— Як змінилося Ваше сприйняття свого покликання за час служіння в Харкові?
— Воно заглибилося. Коли є така мала спільнота і водночас праця з людьми, то завжди шукаєш Бога в тих людях і стараєшся розуміти, чим можеш бути корисною. Я працюю також у благодійному фонді «Карітас»; туди приходить дуже багато людей. І я бачу, як багато є людей, що страждають, і мені хочеться бути з цим народом. Я відчуваю, що це моє покликання і що Бог хоче, щоб я там була. І там Бог точно є зі мною.
— Сестро від Вас віє спокоєм, і це надзвичайно приємно спостерігати, знаючи, звідки Ви приїхали. Поділіться, будь ласка, як Ви даєте собі раду в моменти найбільшого болю чи в себе самої, чи коли бачите його в інших.
— Мій ранок розпочинається з того, що я прошу Бога благословення на цей день і прошу благословення для тих людей, які прийдуть до мене на розмову. І кожного разу, коли хтось новий приходить чи я з кимось зустрічаюся, чи це просто спонтанна розмова з кимось, — то в душі я молюся за цю людину і прошу Бога, щоб дав мені потрібні слова, щоби зцілив її серце. Це для мене найважливіше. Бо я розумію, що іноді якісь слова можуть бути занадто холодними для тієї людини; але Господь знає шлях до кожного серця, і Він відкриває. Разом з тим і я наповнююся Богом, і те, чим я наповнена, даю іншим людям. Тоді й інша людина це відчуває. Але це не моя заслуга, це Господь так діє через кожного. Так само, як і на мене Бог діє через інших простих людей.
— Чи Ви можете пригадати якийсь момент або тих людей, які по‑особливому вплинули на Вас або приємно Вас вразили, коли Ви розумієте, що це Бог торкається Вас?
— Для мене таким виразним знаком було, коли я лежала в лікарні після обстрілу. Там був молодий лікар, ще на інтернатурі. Я відчувала велику турботу до себе, бо це було досить серйозне поранення. І думала, що це якийсь Божий посланець для мене. Попри те, що він був лише інтерном, — завжди запитував, допомагав і дуже ретельно ставився до мого лікування. Для мене це було знаком, що Господь посилає тих людей, Господь показує свою руку, що я не залишена, що Він не залишає своє чадо. А також, коли я спілкуюся з людьми і коли людина йде з розмови зі спокоєм, — це для мене також знак, що тут є Господь присутній в нашому спілкуванні.
— Сестро, на жаль пройшло вже майже три роки війни. Говорять про те, що багато людей в Україні відчувають втому, виснаження. Яку атмосферу Ви відчуваєте серед людей, з якими працюєте?
— Люди хочуть бути свобідні, це точно. Люди виснажені — але, разом з тим, є велика зміна: вони переосмислили своє життя. До нас прийшло багато нових парафіян, і з ними треба починати з нуля: пояснювати, хто такий Бог, що означає знак святого хреста тощо. І коли спілкуємося з цими людьми — вони говорять про те, що змінили свої погляди на життя: все другорядне відійшло, стосунки між людьми змінилися, сім’ї по‑іншому почали мислити. Харків змінюється просто на очах. І це істина, яку важко побачити: її треба відчути духом. Люди справді змінюються, вони хочуть бути вже «своїм» народом, мати свою ідентичність, українську ідентичність. Змінилися також їхні погляди і на західну Україну, бо вони мали можливість переїжджати і побачили, як усе є насправді, і позбулися тих уявлень, які їм насаджували.
— Що, на Вашу думку, зараз є найосновнішим для богопосвячених осіб, із духовного погляду?
— Триматися Господа і бути з Богом. Це молитва, внутрішня молитва.
— Вам вдається утримувати рівновагу між працею і молитвою? Бо постійно треба дуже багато працювати…
— Це все дуже переплітається. Якщо є робота — звісно, що також іноді є потреба усамітнення, відновлення: і духовного, і психологічного. Але молитва, праця чи відпочинок — це все переплітається в богопосвяченому житті. Іноді праця, посвячена Богові, — це також як молитва.