Коли спостерігаємо за душпастирською працею у Вселенській Церкві, то нікому не потрібно доводити, що після ІІ Ватиканського Собору з’явилося багато змін у пасторальній сфері.

Після закінчення Собору минуло вже понад п’ятдесят років, і не можна не помітити великого подуву Духа, який оживляє свою Церкву і робить так, що в ній народжуються нові церковні дійсності, призначені допомагати людині знайти шлях до Бога. Сьогодні для Церкви цей супровідний подув Божого Духа особливо потрібний, бо ми живемо в часи, які в багатьох аспектах нагадують часи первісної Церкви, коли вона діяла посеред язичницьких народів і в таких умовах виконувала свою місію, надану Христом.

Схожість ця проявляється передусім у такому типовому для наших часів явищі, як відходження від християнських коренів, у десакралізації життя, дехристиянізації та кризі віри у народів, які колись були християнськими. Таке «оязичування» і відхід від християнства цілих народів показує, що відновлення Церкви не може відбуватися тільки в конкретному аспекті, як це було, наприклад, у різних чернечих орденів, чия харизма мала бути відповіддю на конкретні потреби Церкви. Проблема, породжена ситуацією в сучасному світі, повинна зачепити ціле християнське життя, всі його виміри, як на це вказав св. Йоан Павло ІІ, закликаючи до нової євангелізації, тобто до проголошення Євангелія від основ, від початків. З цієї причини також залучення до душпастирської арени повинно торкнутися того, що суттєве, тобто привести людину до зрілої віри, до її нового відродження. Якщо натомість говоримо про відродження людини і про зрілу віру, не можна оминути або трактувати ініціативу таїнства святого хрещення як щось, зрозуміле само собою.

Хрещення є джерелом відновлення християнського життя

У розмові з Никодимом Ісус сказав: «Коли хтось не вродиться з води та Духа, не спроможний увійти в Царство Боже» (Йн 3, 5), «Треба вам повторно народитися з висоти» (Йн 3, 7). Господь об’явив йому таємницю нового народження, але для Никодима це було незрозумілим. Як таке може статися? Хіба можливе нове народження? Чи може стара людина стати новим створінням? Над цим питанням замислюються також душпастирі. В який спосіб провадити душпастирську працю, аби вона допомагала людині ставати новим створінням, а не тільки дуже релігійними «людьми закону», подібними до Никодима, тобто людьми, що виконують певні обряди, а серцем далекі від Бога (пор. Іс 29, 12). Як вести людей до такої зрілості, де не буде розмежування між вірою і життям? Це питання поставало у Церкві впродовж усієї її історії. Варто подивитись, яку відповідь дає Церква перших століть і, що для нас важливо, яку відповідь дає Церква ІІ Ватиканського Собору.

Катехуменат Церкви перших століть

Церкві перших століть була знана така душпастирська практика, яка користувалася певним інструментом, певним інститутом, що готував до нового народження, до зрілої віри. Був це тривалий, багаторічний катехуменат, який слід розуміти як шлях до Хрещення. Натомість саме Хрещення було гарантом того, що нова людина, яка виходить із хрестильної води, житиме згідно з Євангелієм, буде образом Ісуса Христа. Хрестильна вода для перших християн справді була місцем смерті старої людини, бо там ця стара людина була похована в смерті Ісуса Христа і народжувалась людина нова, переодягнена в білий одяг воскресіння, обдарована дарами Святого Духа. Хрещення не було якимось магічним обрядом, в якому перехід до нового життя здійснювався за одну мить. Йому передував довгий шлях навернення і посвячення у християнське життя. Хрещення було завершенням тривалого процесу навернення, печаткою, дарованою тому, про кого засвідчено, що має віру, що його життя приносить плоди. Можна надати конкретний опис цього душпастирства разом з усіма етапами катехуменату, але через брак місця перенесімось у наші часи й погляньмо, на що звернув особливу увагу ІІ Ватиканський Собор і які практичні висновки можна зробити з соборної науки стосовно впровадження у віру та зрілості християнського життя.

Відповідь ІІ Ватиканського Собору

Найбільшим натхненням для відновлення сучасної Церкви були чотири соборні Конституції — великий синтез усієї Церкви, а також синтез християнського життя. Це Sacrosanctum concilium, Dei Verbum, Lumen gentium, Gaudium et Spes. У конкретній формі вони представляють таємницю смерті й воскресіння Ісуса і запрошують черпати з цього джерела духовне відновлення людини та всього Народу Божого, і щоби в цьому джерелі знаходити силу для виконання місії, яку Христос доручив Церкві. Ці конституції водночас представляють основні елементи в житті Церкви: Слово Боже, Літургія і спільнота Народу Божого. Ці три характерні дійсності були присутні від самого початку існування Церкви, коли учні збиралися для слухання Божого Слова, ламаючи Хліб у домівках і являючи собою одну спільноту (пор. Діян 2, 42). Без цих чудесних дарів, даних Церкві Ісусом Христом, важко говорити про духовний розвиток людини і про розвиток самої Церкви.

Через 30 років після Собору Папа Йоан Павло ІІ в Апостольському листі Tertio millenio adveniente запитував: «Чи може іспит совісті оминути прийняття науки Собору, того великого дару Духа, пожертвуваного Церкві на схилі другого тисячоліття? Якою мірою Слово Боже стало душею теології та натхненням цілого християнського життя, як того прагне конституція Dei Verbum? Чи літургія трактована як “джерело і вершина” життя Церкви, згідно зі вченням Конституції Sacrosanctum concilium? Чи у Вселенській Церкві та в інших Церквах зміцнюється наука про Причастя, яка була сформована в Конституції Lumen Gentium, що створює місце для харизм, послуг, різних форм участі Народу Божого, але не підлягає демократизації і соціологізації, які не відображують католицького бачення Церкви і справжнього духа Vaticanum ІІ». Наведений фрагмент листа Святішого Отця є певним синтезом того, що важливе у пособорному відновленні Церкви. Ці три елементи, фундаментальні у житті Церкви: Слово Боже, Літургія, Спільнота Народу Божого — насправді присутні в душпастирстві, але питання Папи звучить: «якою мірою?”

Як це може відбутись?

Душпастирі часто задаються запитанням: як повинно функціонувати душпастирство, як це має відбутись (пор. Йн 3, 4), аби Хрещення було зрілим, аби людина була другим Христом і не було би розходження між визнаною вірою та життям? Можна впевнено сказати, що це мрія душпастирів; однак їх часто супроводжує безпорадність і відчуття неможливості втілити ці прагнення на практиці. Інколи можна помітити у священників навіть розпач, коли, попри величезні зусилля і різноманітні задуми, призначені для відродження віри у людей, які їм довірились, немає видимих плодів. Через це може виникнути спокуса звинуватити в усьому впертих парафіян, які не хочуть навертатись, а до того вважають їх злими. Це дуже небезпечна спокуса моралізму і волюнтаризму, яка часто наявна не тільки в проповідях, але і в процесі виховання у семінаріях та монастирях. Такі незрозумілі речі, коли немає відповіді на запитання: «як це може відбутись?» — усе це призводить до вирішення замінних, другорядних проблем; організації різних суспільних і політичних акцій, у спробах змішати справжню місію Церкви з тим, що безумовно має своє місце в житті Церкви, але повинно залишатися на другому плані як плід навернення і живої віри.

Святіший Отець, роблячи іспит совісті в Tertio millenio adveniente, пише, що життя Церкви і вся її духовність виходить із «триноги», якою є: Слово Боже, Літургія та Спільнота. Саме тут народжується зріла віра, яку треба чітко відрізнити від безплідного фанатизму. Якщо цієї «триноги» немає, то буде сізіфова праця, повна посвячень, дій, а інколи тимчасових успіхів, але насправді, у перспективі, не приведе до зміни ментальності парафіян і до глобального їх навернення.

Прагненням Христа є спасіння людини, приведення її до тієї глибокої зміни, яка в духовності називається наверненням, зустріччю з живим Богом, із воскреслим Господом — і цьому має служити праця душпастирів. Добро самої людини стоїть на першому місці, не можна присвячувати її власним задумам. Церква володіє такими прекрасними інструментами, що ведуть до цього і які Дух Святий  дає нам для добра людей. В іншому разі це буде маніпуляцією — зрозуміло, що несвідомою, але вона повадить до незадоволення багатьох вірних, які не отримують того, чим по своїй суті володіє Церква і чим може напувати спраглих. Можливо, що це дуже міцні слова, але вони показують певну драму: з одного боку, величезне зусилля душпастирів і титанічну працю, а з другого — розпач, бо не видно очікуваних плодів. У цій статті я хочу показати, що поруч із багатьма рухами й харизмами, які Святий Дух стимулював у Церкві після Собору, є Неокатехуменальна Дорога, що дає відповідь на запитання, поставлене Ісусові Никодимом: «Як це можливо?»

Неокатехуменальна Дорога

Ініціаторами  Неокатехуменальної Дороги є Кіко Аргуельо і Кармен Ернандес, які під час ІІ Ватиканського Собору, а також після його закінчення були свідками незвичайної дії Святого Духа у спільноті в Паломерас Алтас, у бараках передмістя Мадрида. Досвідчили вони силу дії Божого Слова, відновленої Літургії та життя у спільноті, наслідком чого стала радикальна зміна людей, які раніше залишалися за межею суспільства, перебуваючи в гріхах, що й самі визнавали. Ініціатори цієї Дороги на початку не усвідомлювали того, що це Бог використовує їх, аби відкрити катехуменат, подібний до того, який існував у Церкві перших віків. Тільки з часом, і то завдяки теологам-фахівцям, вони усвідомили цей факт. Ця нова харизма була названа неокатехуменатом, оскільки вона стосується людей вже охрещених. Цей досвід був перенесений до деяких парафій Мадрида, а потім до Рима, звідки поширився на всі континенти. У Польщі вперше вступні катехизи Неокатехуменальної Дороги були проголошені в Любліні у храмі отців-єзуїтів по вул. Крулевській, 1975 р. В Україні перша спільнота народилася в Житомирі у кафедральному соборі, 1991 року.

Неокатехуменальна Дорога спирається на вже згадувану «триногу»: Слово Боже, Літургія, Спільнота. Розпочинається з проголошення в парафії вступних катехиз, які поділені на три частини і в яких поступово, вже під час катехиз, показується дорога християнського життя, що спирається на цю «триногу». Після катехиз утворюється спільнота, що слухає Боже Слово, святкує Євхаристію і закликає створювати спільноти не за людськими правилами, а по Духу. Потрібно багато часу, аби таємнича благодать Хрещення, отримана в дитинстві, згідно з такою педагогікою розвивалася б і приносила плоди, заплановані Богом.

Характерні риси Неокатехуменальної Дороги

Подивімося тепер на декілька характерних рис цієї дороги, аби переконатись, як вона відповідає на запрошення Собору.

Основним досвідом для тих, хто розпочинає дорогу дозрівання до віри, є КЕНОЗИС — усвідомлення особистої гріховної дійсності, розпізнання в собі грішної людини. В духовній літературі і в містичних листах описується три етапи духовного життя: очищення, просвітлення і з’єднання. Часто люди забувають про цей перший вимір, намагаючись будувати своє життя на ілюзії, думаючи, ніби ми вже на вищому етапі духовного життя. Тому на Неокатехуменальній Дорозі велике значення приділяється тому етапу, який називається дорогою покори, дорогою сходження, дорогою приниження і бачення самого себе. Кожен прагне бачити себе кращим, ніж є насправді, тому цей етап болючий через відкривання правди про себе. Однак правда звільняє, і в цьому допомагає Слово Боже, а також спільнота — дзеркало, що показує мої власні гріхи. Це також постійна нагода вчитися прощати, бо, відкриваючи власні гріхи, ми стаємо милосерднішими до інших. Цьому досвіду допомагає передусім слухання Слова про Слугу Ягве, котрий прийшов не для того, щоб йому служили, але щоб самому служити і не звеличувався, щоб бути рівним Богу, але принизив самого себе і став людиною, а ставши людиною, прийняв постать Слуги (пор. Флп 2, 6‑7). Найбільшою демонстрацією цього є Хрест Ісуса, що його світ відкидає, вважаючи глупотою і згіршенням, але для християнина він стає хрестом прославленим. У неокатехуменальному вченні дуже міцно наголошується на прийнятті власної історії як такої, у якій зустрічаємо Бога в подіях власного життя. Хоч би якою була наша історія, вона краща від ілюзій та мрій, які залишаються утопією. Слово Боже показує історію Вибраного Народу, який у конкретних подіях розпізнав Бога, хоча часто ця історія була повна помилок і гріхів, і кожен може розпізнати себе в цій історії. Наше власне життя зі всіма проблемами, які існують в ньому, становить найкраще місцем зустрічі з Богом, місце особливої любові, в якій ми переживаємо спасіння в Ісусі.

Іншим важливим елементом, який формує ставлення до навернення, є відречення від ідолів цього світу через Триєдиного Бога. Це відречення не настає одразу, тому що спочатку обов’язковою річчю є усвідомлення і бачення в собі залежності від цих ідолів, а на це потрібен час. Поступово катехумен відкриває, звідки він насправді черпає життя, що виходить воно не з грошей, думки оточення, престижу в суспільстві, успіхів та багатьох інших ідолів, яких варто назвати по іменах і так, як це зробив Ісус Навин зі своїм народом, вступаючи у Землю Обіцяну, відректись ідолів та обрати Ісуса Христа своїм Єдиним Господом і Спасителем.

З образом Господа і Спасителя, а також образом Слуги поєднаний образ Доброго Пастиря, який залишає 99 овець, щоб шукати одну загублену. Неокатехуменальну Дорогу називають душпастирством загубленої вівці. Ця назва виводиться з простого досвіду: дуже багато віддалених від Церкви попадають у спільноти, бо Ісус Христос через братів шукає ту вівцю, яка власними зусиллями не може знайти доброго пасовиська.

Характерною рисою Неокатехуменальної Дороги є місійність. Після свого воскресіння Ісус сказав учням: «Ідіть на весь світ і проголошуйте Євангеліє всьому створінню» (Мк 16, 15). Євангелізація виходить із самого єства неокатехуменату, бо ми ділимось тим добром, яке самі отримали безкоштовно. Тим даром є Добра Новина, що приноситься людям, які є в Церкві, але особливо тим, котрі вже відійшли від Церкви або ніколи в ній не були. На Неокатехуменальній Дорозі є сильний євангелізаційний запал, дуже багато катехистів, які проголошують катехизи не тільки у своїх парафіях, але в інших дієцезіях та країнах, залишаючи свій дім. Є багато мандрівних катехистів, серед яких багато сімей, що проголошують Євангеліє разом із дітьми.  

До суті неокатехуменату належить також невід’ємність від парафії та ієрархія Церкви. Без згоди єпископа ми не можемо почати євангелізацію в його дієцезії, як і без згоди настоятеля — в парафії. Через це пізнаємо ту просту, а водночас глибоку істину, що в Церкві живе Ісус Христос, що Він тотожний із Церквою. Через це народжується вдячність за той дар Матері, яка носить нас у своєму лоні й годує Словом і Таїнствами, аби ми могли народитись до нового життя. Звідси глибокий досвід, що без послуху Церкві, тобто Святішому Отцю, єпископам, настоятелям неможлива жодна духовна дія, неможливе навернення. Одночасно ієрархія Церкви повинна мати пошану до харизми Дороги, чиї статути затверджені Апостольським Престолом. Наприклад, настоятель парафії не може нав’язувати свого бачення спільноти.

Плоди Дороги

Насамкінець залишається подивитись на плоди, які народжуються з цієї предивної педагогії, духовності Хрещення, доступного всім, кого Бог запросив, щоб ішли дорогою зрілої віри. З упевненістю можна сказати, що таким плодом є особисте навернення, яке передусім проявляється у зміні ментальності людини, в її покорі та прийнятті волі Бога як єдиного добра. Іншими відчутними плодами є відродження родини, дуже часто розбитої (деколи вже після розлучення), відкритість на життя, тобто приймати стільки дітей, скільки Бог передбачив для конкретної родини, численні покликання до священства, а серед дівчат — до чернечого життя.

Плодом Неокатехуменальної Дороги є також сім’ї в місії та від 15 років «missio ad gentes», тобто «місія до поган». Ці сім’ї отримали місійний хрест від Святішого Отця і залишили свої родинні домівки, аби на дехриянізованих теренах наново відроджувати вчення живої Церкви, подавати свідчення віри власним життям, а також проголошувати Євангеліє.

Така місія складається з декількох багатодітних сімей із пресвітером, який має до допомоги соція, і сестер, які допомагають сім’ям. Через спілкування з людьми і проповідь на площах Доброї Новини вони дають початок майбутньої парафії. Це викликало необхідність готувати священиків, які би могли залишити свої дієцезії, аби євангелізувати з цими сім’ями.

Тому наступним плодом є понад 100 нових духовних семінарій «Redemptoris Mater», у яких хлопців, покликаних Христом до священства, готують до місійного служіння. Варто сказати, що формація в семінарії спирається на Неокатехуменальну Дорогу. У багатьох дієцезіях семінаристи дієцезіальних і чернечих семінарій буреть участь у катехизах різних парафій, а також у житті спільноти, що є приводом не тільки пізнати цю Дорогу в Церкві, але також особистої формації до священства.

Святіший Отець Йоан Павло ІІ у своєму листі до єпископів на з’їзді Єпископів Європи, яка відбулась 13-15 квітня 1993 р., писав: «Неокатехуменальна Дорога, на якій дозрівають мандрівні катехісти і сім’ї в місіях, може дати відповідь на виклик секуляризації, поширення сект і недостатність покликань. Роздуми над Словом Божим та участь у Євхаристії робить можливим поступове ініціювання в світлі таємниці, створюючи живі клітинки Церкви, відновлюючи життєздатність парафії через зрілих християн, спроможних давати правдиві свідчення, завдяки вірі радикального покликання. Ця дорога показує особливу спроможність до того, щоби діяти на здехристиянізованих теренах до необхідної “reinplantatio Ecclesiae”, ведучи людину у її моральному відношенні до послуху об’явленій правді та відбудові суспільного полотна, знищеного незнанням Бога і Його любові. Вже в деяких районах утворюються осередки місійних сімей, які можуть бути світлом Христа і прикладом життя” (Йоан Павло ІІ, Відень 12.04.1993 р.).

Закінчення

Оскільки світ зазнає величезних змін, а в самій Церкві відбуваються глибокі преображення — «Церква мас» еволюціонує в напрямку «Церкви Решти», то не вистачає вже часткового відновлення Церкви, але обов’язковою є глибока переміна в дусі ІІ Ватиканського Собору, практичним застосуванням якого є Неокатехуменальна Дорога. Неокатехуменат, який веде до відкриття Хрещення і християнської зрілості, показує це застосування в житті парафії. Показує, що є можливим душпастирство, яке глибоко перемінює людину, дає відповідь на її сьогоднішні духовні кризи, на її відхід від Бога. Нарешті, ця дорога показує, як сильно Бог турбується про свою Церкву, вділяє Їй багато прекрасних дарів, даючи відповідь на її потреби. Святіший Отець на аудієнції  24 січня 1997 р. сказав: «Історія Дороги охоплена контекстом того розквіту церковних рухів і груп, які становлять один із найпрекрасніших плодів духовної віднови, започаткованих ІІ Ватиканським Собором. Той розквіт був і постійно є великим даром Духа Святого і яскравим знаком надії на порозі Третього Тисячоліття».

Резюме

У статті на тему Неокатехуменальної Дороги я намагаюся порушити питання щодо того, яким чином вести сучасну людину до зрілої віри. Йдеться передусім про питання, чи Таємниця Хрещення, яка є фундаментом християнського життя, достатньо в нас розвинута, аби приносити плоди, передбачені Богом? Чи Церква в своїй історії володіла методами, що були глибокою ініціацією у віру? В Церкві перших століть існував інститут катехуменату, який мав роль привести людину до навернення, до глибокої внутрішньої переміни. Під час ІІ Ватиканського Собору Бог пробудив поміж іншими дарами у Церкві Неокатехуменальну Дорогу, яка має стосунок до християнського катехуменату перших віків, але пропонується також для охрещених. Вона також є відповіддю на головні думки Собору, представлені в чотирьох головних Конституціях, які підкреслюють роль Слова Божого, Літургії та Спільноти Церкви як елементів, що провадять до християнської зрілості. На цей аспект звернув увагу Йоан Павло ІІ в апостольському листі Tertio millenio adveniente, в якому запитує, якою мірою ми користуємося багатствами Собору в нашому душпастирстві. Неокатехуменальна Дорога намагається дати відповідь на цю проблему. В особливий спосіб запрошуються душпастирі до роздумів на цю тему, щоби без стереотипів подивитись на факти і плоди Неокатехуменальної Дороги за більше як сорокарічний період  її існування, а також поставити собі запитання, чи не відкрити у моїй парафії цю Дороги, яка багатьох, також віддалених від Церкви, може привести до віри.