Коли блогерка і фотомодель Емілі Меєрс була вагітна п’ятою дитиною, вона дізналася, що її коханий хворіє на рак. Їм залишилося кілька місяців разом… Як вони використали цей час?

Емілі Меєрс — 25-річна молодичка, майже дівчина, з гарним рудим волоссям. Блогерка, яку можна переказати одним словом: жіночість. Пише підручники з візажу та стилізації зачісок. Фотомодель, має свій акаунт в Інстаграмі, записує відео на Перископі, співпрацює з фірмами одягу та ювелірними марками, активно займається фітнесом і пише сповнені Духом тексти на своєму блозі, прикрашені чудовими рецептами. І все це — з п’ятьма малими дітьми, яких вона народила за п’ять років подружжя!

І хоч ця чудова жінка живе в Айдахо, США, хоч нас ділять тисячі кілометрів, та я від неї отримала надзвичайно цінний урок на тему подружжя.

А все почалося 2014 року, коли Емілі та її чоловік Мартін оголосили своїй інтернет-родині (так називали фанів), що чекають на п’яту дитину. Ще щасливіші, ніж завжди. І завжди повні надії.

Так само й інакше

Емілі, як більшість вагітних, зазнала ранкових нудот. Як більшість вагітних, мусила наново впорядкувати ритм повсякденного життя. Як більшість вагітних, мала чимало частину хатніх клопотів на своїй голові, бо ж чоловік працював. Як більшість вагітних, її радувало ідеальне вкладання всього необхідного для пологового будинку. І як одна з небагатьох жінок, на дев’ятому місяці вагітності вона дізналася, що чоловік хворий на рак.

Емілі й Мартін майже одразу розпочали терапію. І хоча результати біопсії, немов хвиля цунамі, вдарили в їхнє сімейне життя, та вони не впали у безнадію. Їхнє кохання виявилося хвилерізом, сильнішим за смерть.

Мартін казав, що його життя й життя Емілі — з одного матеріалу. Що їхня щоденність повна важливих, смішних і не дуже смішних речей. І що сенсом усього є те, що два ці життя сплелися. Що вони можуть щось будувати спільно, а радість від буття разом рахують тоннами.

Боротьба за нормальність

Саме тому вони не сприйняли діагнозу як смертного вироку. Тому їм вистачило енергії, ентузіазму й відстороненості, щоби поміж однією та іншою крапельницею організувати фотосесію, піти до перукаря, купити вечірній одяг і разом прогулятися містом, роблячи святом останні дні вагітності.

«Це було першим від дня діагнозу, що ми зробили так, ніби все нормально. Ми відчули, що все знову може бути в порядку, що ми знову можемо бути насправді щасливі, й ми були щасливі того дня!» — написала Емілі.

Вони боролися не тільки за життя, але й за те, щоб проживати його таким, як воно є. Аби нагромаджувати якомога більше хороших спогадів, ніжних жестів, ласкавих слів. Буденність точилася згідно зі своїм непередбачуваним ритмом: операції, хімія, терапії, — а ще збірка грошей, і надалі ті самі сімейні ритуали, такі як спільна вечеря чи ігри з дітьми. Оточені турботою родини, сусідів та спільноти, вони могли розраховувати на те, що їм допоможуть доглядати їхній «дитсадок», покосять газон, а під дверима залишать теплий обід; ну а насамперед — на молитву цієї реальної та віртуальної компанії.

Буде добре

Настав день, до якого неможливо приготуватися. Такі відомості завжди приходять невчасно. Три слова: пухлина злоякісна, з метастазами.

«Тоді лікар глибоко вдихнула і сказала, ніби вибачаючись: “Ми говоримо про кілька тижнів. Можливо”. Я навіть не можу пояснити, яке то відчуття. Я тільки була певна, що тримаю його теплу долоню і маю в думках наших п’ятьох малих дітей, і знала, що хоч би що станеться з Мартіном — ми всі будемо разом. Що наша сім’я — назавжди, і що буде добре, попри все», — ділилася з інтернавтами Емілі.

Її чоловік, ще донедавна такий статурний культурист, уже за мить став гаснути на очах. То задля нього Емілі була удвічі сильнішою. Заради нього вона відкрила в собі поклади віри, аби надалі захоплено реалізувати своє покликання бути дружиною. В своєму блозі написала, що для підтримання подружнього вогню їм допомагають побачення. І все для того, аби разом згадати те, що в них є найкращого. Таке побачення в річницю шлюбу вона організувала своєму коханому в лікарняному паркінгу. Відчинила вікна, увімкнула їхню музику, аби в повільному танці вони могли тішитися одне одним.

Їхня подружня любов була зіткана з деталей. Вони перевірили на собі, яку велику міць має те, щоб триматися за руки, прощати, і звичайна, щоденна радість від того, що кохана людина поруч. Це урок, який я беру собі в серце, аби, як Емілі, любити любов’ю, сильнішою за смерть.

16 червня цього року Мартін відійшов до Господа. Емілі попрощалася з ним такими словами: «Одного дня ми знову будемо разом. Але ті, хто уповає на Господа, набираються сил, піднімаються вгору, як орли, біжать, а не мліють, ідуть, і не втомлюються (Іс 40, 31). До того часу, аж ми знову зустрінемося, я сумую за тобою, мій коханий».

Наталія Бялобжеска, Aleteia