«Ми залишаємо безкарними погані речі, а потім самі сповнені гіркоти й ненависті. Я волію бути люблячою і доброю, і водночас говорити прямо», — каже Брен Браун. Вона додає: життя стає кращим, коли припустити, що люди роблять те, що роблять, найкраще, як тільки можуть.
— Одним із найбільш шокуючих висновків у моїй роботі було те, що люди з найвищим рівнем співчуття, з якими я розмовляла протягом 13 років під час досліджень, це водночас люди, які чудово встановлюють межі. Я надам визначення: межі — це просто відповідь на запитання «що добре? що недобре?» Ми не встановлюємо межі, дозволяємо іншим людям робити недобрі речі, залишаємо безкарними погане, а потім сповнені гіркоти й ненависті. Я волію бути люблячою і доброю, і водночас говорити прямо про те, що недобре. Я навчилася цього завдяки своїм дослідженням, бо робила навпаки.
Я припускала перші 35 років мого життя, що люди спеціально поводилися нестерпно тільки для того, щоби мене позлити. Я так думала! Чи то був хтось із моїх співробітників, чи хтось із моєї родини, хто мене постійно критикував і оцінював. І я завжди думала: чому вони так поводяться, чому роблять такий вибір, адже вони можуть бути кращими. І коли я почула від свого терапевта: «А що як люди поводяться найкраще, як тільки здатні?»… Мій чоловік дав на це питання найкращу відповідь: «Я ніколи не знаю, чи люди роблять найкраще, як тільки можуть, чи ні. Але коли припускаю, що все ж таки роблять найкраще, як можуть, — моє життя стає кращим». Отже, тепер я вже не така приємна, як раніше, але в мені точно більше любові.
— Чи це якась техніка, яку Ви застосовуєте, чи спосіб життя і догляду за землею, на якій родиться життя в повноті серця?
— Це такий різновид благородства, в якому закладається найкраще щодо інших. Це майже як якийсь незвичайний егоїстичний акт. Бо це змінює насамперед ваше життя.
— Спершу люби себе?
— Так. Отже, моє питання величезне. Які мають бути ті межі, що дозволять мені залишатися послідовною і водночас найбільш великодушно ставитися до себе? Ось тільки ця великодушність не може діяти без меж, а ми маємо великі труднощі з їхнім будуванням. Бо більше переймаємося тим, що подумають інші, або не хочемо когось розчарувати, хочемо, щоби нас усі любили, а ставити межі нелегко. Але, на мою думку, це ключ до любові до себе й до інших. Ніщо не втримається, якщо не встановити меж.
Я вважаю, що співчуття й емпатія це дві різні речі. Тут я спираюся на дані моїх досліджень. Співчуття — це глибоке переконання, що всі ми між собою нерозривно пов’язані чимось, закоріненим у любові й доброті.
Емпатія…Це комплекс умінь, завдяки яким такий стан може народитися. Емпатії ми можемо навчитися. Це щось, чого ми вже змалку вчимо своїх дітей. Йдеться про те, яким чином передати глибоку любов іншим, аби показати їм, що вони не самі. З’являється дедалі більше цікавої інформації щодо емпатії — наприклад, що це щось добре. Відбувається дискусія. А якщо я, виказучи тобі емпатію, приймаю в тобі темні сторони, і мене це приводить до вигорання? Але в емпатії не йдеться про те, щоби брати щось на себе за когось; це відчувати разом із кимось. Це торкатися такого місця в мені самій, яке дозволить мені зрозуміти, з чим ти змагаєшся. І завдяки цьому, дивлячись на тебе, я можу сказати: «Розумію, я теж така. Ти не самотній».
Я думаю про емпатію як про щось безкінечне. Я думаю, що емпатія повертає нам десятикратно те, що ми вклали. Вона невичерпна. І якщо ти виконав свою внутрішню працю, якщо встановив свої межі, — можеш плисти в безкінечність і ніколи не втомлюватися. Це не має кінця. І повертається до нас.
За матеріалами: Deon
фінансово.
Щиро дякуємо!
