У 2014 році в Дубаї була створена перша громада УГКЦ і першим священником, який тут душпастирював був о. Юрій Юрчик. Священик три роки служив в Об’єднаних Арабських Еміратах і повернувся, аби душпастирювати на Луганщині.
У розмові о. Юрій розповів про три роки капеланства в мусульманській країні та поділився своїми планами на майбутнє на Сході України.
— Отче Юріє, як відомо, Ви поки-що є священиком-першопроходцем з УГКЦ в Об’єднаних Арабських Еміратах (ОАЕ). Що спонукало Вас їхати в цю країну священнодіяти?
— Я був першим священиком із України в ОАЕ. Тут слід додати, що до подій Революції гідності української громади, як такої, в ОАЕ не було. Після подій на Майдані наші співвітчизники стали гуртуватися там і згодом в них виникла думка про заснування Української Церкви в ОАЕ.Події в Донецьку спонукали мене виїхати з міста, а потім склалася така ситуація, що мене запросили самі ж українці в ОАЕ, аби організувати Українську Церкву. Я їм порадив звернутися до місцевого католицького єпископа, а я, натомість, запитав поради у владики Степана. Згодом Глава і Отець УГКЦ Блаженніший Святослав поблагословив мене на служіння там. Тож протягом трьох років я був капеланом в українській громаді в ОАЕ. До того ж, там не було священика для поляків і, взагалі, не було отців зі Східної Європи, тому я здійснював капеланське служіння також і для польської, і словацької громад.
— Тобто Ви були священиком-біритуалістом?
— Так, я служив, як біритуаліст в двох обрядах. Цікаво, на той момент, коли я прибув в ОАЕ громада українців загалом не була організованою. Тож потрібно було все починати з нуля. Але українці об’єднувалися на ідеї допомоги Україні під час війни; вони почали запрошувати воїнів на реабілітацію, збирали допомогу. Таким чином наша громада в ОАЕ біля Церкви згуртувалася. Потім виникла ідея нам там легалізуватися. На це пішло три роки. Хоча я вже там не душпастирюю, але підтримую контакти з багатьма, за них вболіваю. Я інколи жартую, що якби мене зараз запитали, де я себе відчуваю, як вдома, то я би відповів, що, по-домашньому, я відчуваю себе в Дубаї.
За ці три роки нам вдалося відкрити там нашу громаду в католицькому костелі. Також ми відкрили українську школу. Мені нещодавно прийшов електронний лист, в якому йшлося про те, що нам дозволили відкриття в ОАЕ UkrainianSocialClub. Про це я мріяв від початку.
— Отче, Ваша історія життя і священства є доволі цікавою. Давно не є таємницею, що Ви колись належали до УПЦ КЦ.
— Моя передісторія така: я служив, як священик і згодом, як Архиєпископ Донецький і Маріупольський, в УПЦ КП з осідком в Донецьку. У березні 2009-го року владика Степан прийняв мене і ще кількох священиків до лона УГКЦ. Спочатку я душпастирював в Донецьку, потім в ОАЕ і країнах Південної Аравії. До моїх обов’язків входило й служіння в республіці Ємен і султанаті Оман. У Ємені триває війна, а в Оман мені таки вдалося дістатися, бо там також є українці. Зараз мій контракт завершився і я повернувся в Україну. Тепер я є настоятелем парафії УГКЦ у м. Сєвєродонєцк і директором БФ «Карітас Сєвєродонєцк».
— Чи могли залишитися там?
— Звичайно я міг ще залишитися там, але я свою першочергову місію виконав – заклав фундамент української громади для Української Церкви там. Тобто, я був, десантником, який туди поїхав і довершив свою місію. Подальший розвиток нашої громади в ОАЕ знаходиться в руках проводу Церкви. Відчуваю, що Церква кличе мене повернутися на Донбас, адже тут теж існує потреба в душпастирях.
— А хто опікується тепер українцями в ОАЕ?
— Після свого повернення я розмовляв із владикою Йосифом (Міляном), головою ПМВ УГКЦ. Наскільки мені відомо, зараз розглядаються кілька кандидатур священиків, які туди поїдуть. Там потрібен священик, який вільно володіє англійською, який був би неодруженим, бо потрібно буде жити в монастирі монахів-капуцинів, які опікуються Апостольським вікаріатом Південної Аравії. Також там необхідно служити не тільки українцям, а й іншим громадам. За час свого перебування там, я зустрічав різних українців. Дехто просто працює в готелях чи, скажімо, дівчата працюють стюардесами на різних арабських авіалініях, є й бізнесмени, працівники у сфері IT-технологій, медики. Українська громада в ОАЕ налічує близько 15 тисяч осіб, переважно молодь. Бо ОАЕ – це добрий старт, для тих, хто себе шукає.
— Як відомо ОАЕ – мусульманська країна. Як у Вас складалися стосунки із місцевою владою?
— Це мусульманська країна, яка дуже толерантна до інших. Країну побудували іноземці. Коли англійці пішли наприкінці 1960-х з країн Середземномор’я і Перської затоки, то там знайшли нафту і газ. У ті часи ця країна потребувала робочої сили із-закордону. Тож туди приїздили люди з країн Азії, американці і англійці. Так воно і є тепер. Місцеве населення, мусульмани, толерують традиції приїжджих. Доречі, там немає мігрантів, а є ті, які приїжджають. Мої друзі з Індії, живуть там вже сорок років, але вони ніколи не стануть громадянами ОАЕ і всерівно будуть змушені повернутися додому. Там немає механізму прийняття громадянства, набуття постійного побуту. Тобто люди там працюють за робочою візою, яку постійно продовжують.
— З якими викликами Ви зустрічалися там під час свого душпастирства і як їх долали?
— Викликів є багато, починаючи від побуту, способу життя, їжі, комунікації до різного сприйняття речей, до яких ми звикли. Наприклад, ми звикли до розуміння власного простору людини, а там цього немає. До цього потрібно звикати і нормально це сприймати. Це також й спілкування іноземною мовою, часто я розмовляв лише англійською. Також потрібно усвідомлювати, що це не парафія, до якої ми звикли в Україні, а це діаспора. Душпастирство там – це ще й служіння всій Католицькій Церкві, бо ти не є капеланом тільки для своїх, а й для всіх тих, які тебе потребують там. Складно жити за двома календарями (юліанським і григоріанським), у двох церковних обрядах. Бувало й таке, одного дня було потрібно служити Літургію в двох обрядах, різними мовами. Однак, душпастирство в такому середовищі тримає в тонусі. Побутує така думка, що якщо вже священик душпастирює в Дубаї, то він – на курорті. Я не сприймаю ОАЕ, як місце для відпочинку, а це місце для тяжкої праці.
— Чим займаєтеся тепер?
— У Сєвєродонецьку на Луганщині мені вдалося заснувати парафію УГКЦ і БФ «Карітас». Коли я повертався, то в мене виникла ідея заснування пасторально-соціальної місії. Тож таким чином, я прагнув створити парафію на Сході і йти до людей через благодійність, через соціальну працю. Прошу про молитву і підтримку, аби все це вдалося.
Руслана Ткаченко, прес-служба Донецького екзархату УГКЦ
фінансово.
Щиро дякуємо!
