Священиків Української греко-католицької церкви переслідували, шантажували, навіть розстрілювали дітей священнослужителів, пише 5 канал.
Рік 1925-й. За загадкових обставин помирає Патріарх Московський Тихон. Нового Патріарха не обирають. РПЦ перетворюється на відрізану від світу митрополію. Через чотири роки, у 1929-му, СРСР оголосив війну будь-яким формам релігій. Масово знищуються церкви. Зокрема, у 1931 році в Москві вибухом зруйновано одну з найбільших церков – храм Христа Спасителя.
Нарешті під час великого терору 1937-го радянська влада повністю обезголовлює Російську православну церкву. Попри це більшість громадян СРСР продовжують вважати себе релігійними.
У 1943 році Сталін вирішив відновити РПЦ. Вирішив, що це буде корисно під час війни. Пізно вночі 4 вересня у Кремль привезли залишки церковної верхівки — місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія, митрополита Ленінградського Алексія і митрополита Київського Миколая. Йосип Джугашвілі легко погодився на всі прохання духовенства, адже відтепер РПЦ ставала частиною державного механізму.
На нічній зустрічі з Джугашвілі єпископи боязко заговорили про скликання собору РПЦ задля виборів нового патріарха. Сталін погодився і запитав, скільки їм потрібно на це часу. Місяць – відповіли священики. Це довго, відрубав Сталін. Треба організувати все більшовицькими темпами, за кілька днів. Собор відбувся уже через три дні. Патріархом Московським обрано Сергія. Він одразу починає співати осанну радянській владі й Сталіну. У 1944 році Червона Армія займає території Західної України. Одне зі спільних завдань РПЦ та радянської влади – знищити там Українську греко-католицьку церкву.
Боротьба з УГКЦ почалася ще під час першого приходу радянської влади у 1939-му.
Перед початком Другої світової НКВД пробує схилити до співпраці окремих представників греко-католицького кліру. Намагаючись завербувати впливових священиків, органи держбезпеки серед іншого вдавались до шантажування їхніх родин. Так у 1940 році заарештовано сина авторитетного священика, відомого богослова, популярного проповідника та настоятеля Преображенської церкви у Львові, Гавриїла Костельника та сина отця Миколи Грицеляка. Обох сімнадцятирічних юнаків розстріляли у червні 41-го.
Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету:
Цей наступ був дуже брутальний, дуже цинічний і такий дуже агресивний. Було відразу конфісковано маєтності, закрито монастирі, ув’язнено кількох священиків. Готувалося, як ми знаємо, ув’язнення ієрархії, тільки не вистачило часу. І тоді влада діяла дуже рішуче, категорично в категоріях атеїстичної пропаганди і т.д.
Утім, атеїстична ідеологія не відкидала співпраці сталінського режиму з Російською православною церквою, більшість ієрархів якої були агентами НКВС. У жовтні 1940 року в Кременці, поблизу Почаївської лаври, було проголошено православний єпископат. У Львові влада теж призначила православного єпископа, який, однак, не зміг приступити до своїх обов’язків через напад Німеччини на Радянський Союз.
Рік 1944-й. Радянські війська повертаються в західноукраїнські землі. Першого листопада того ж року помирає Андрій Шептицький. Митрополичий престол займає владика Йосип Сліпий. 17-го грудня 1944 року він висилає до Москви та Києва делегацію на чолі з архімандритом Климентієм Шептицьким, яка мала забезпечити УГКЦ можливість легального існування.
Однак у березні 45-го Сталін затвердив таємну інструкцію, перший розділ якої називався “Заходи щодо відриву греко-католицької церкви в СРСР від Ватикану і подальшого її приєднання до російської православної церкви”. В інструкції пропонувалось організувати православну єпархію у місті Львові, надавши її главі титул єпископа Львівського і Тернопільського.
Реалізація плану знищення УГКЦ потребувала союзників всередині самої Церкви. Треба було знайти авторитетних священиків та єпископів, які б заявили про добровільне повернення в лоно церкви-матері, якою вважала себе РПЦ
Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету:
Бачите, сьогодні ми вже більше знаємо про ці події, знаємо про процес підготовки до ліквідації до цієї церкви, саме через такий спосіб збирання підписів, про готовність перейти, про скликання Собору трьох галицьких єпархій для прийняття колегіального рішення. Знайшлися священики, які готові були як би співпрацювати з владою в цьому. Очолив цю групу отець Гавриїл Костельник. Досить популярний і відомий в середовищі ГКЦ священик. Двох інших священиків було залучено з двох інших єпархій.
У квітні 45-го під гільйотину НКВС потрапила майже вся вища ієрархія УГКЦ. Після ув’язнення митрополита Йосипа Сліпого, усіх єпископів та частини духовенства московські спецслужби взялись за пряму ліквідацію опальної церкви. Для цього було створено ініціативну групу з числа завербованих священиків, яка мала навертати особливо впертих до співпраці з новим режимом. Незважаючи на офіційні протести греко-католиків влада вирішила провести “возз’єднання” УГКЦ з Російською православною церквою в річницю трьохсотп’ятдесятиліття Берестейської унії. Для цього було підібрано день, коли православні батюшки читають анафему всім розкольникам. У березні 46-го колишні священики-уніати мали проклясти гетьмана Івана Мазепу.
Станом на березень 46-го греко-католицька церква мала 4488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословську академію, 5 духовних семінарій, близько 3000 священиків, 1610 монахів та монахинь, 540 богословів, 35 видавництв. Все це рішенням псевдособору підлягало ліквідації. Єдиною проблемою в підготовці великодержавного фарсу стала нестача єпископів. Але НКВС за місяць до Собору “порішало” і цю проблему. Представники “ініціативної групи” здійснили чин приєднання до православної церкви, а два неодружені священики, отці Михайло Мельник та Антоній Пельвецький, стали єпископами РПЦ.
Напередодні Собору львівська газета “Вільна Україна” опублікувала звинувачення прокуратури ув’язненим греко-католицьким єпископам. Це стало попередженням для духовенства, яке поки що лишалося на волі. Собор тривав від 8 до 10 березня 1946 року під пильним наглядом НКВС, який організував “надзвичайні заходи безпеки”. Частину духовенства “соколи Сталіна” транспортували до Львова, навіть не повідомляючи, куди їх везуть.
Олег Турій, віце-ректор Українського католицького університету:
Натомість що стосується самого Собору, то людей просто привозили інколи навіть вони не знали куди вони їдуть. Їх хапали, не дозволяли брати речей, садили у вантажівку чи на поїзд, привозили до Львова, супроводжували до готелю і тільки там і тоді вони дізнавалися, що вони мають брати участь у Соборі. І з рештою їм нічого іншого не залишається як підносити руку, коли це треба буде робити. Спеціально було запрошено телевізійників, документалістів, які знімали відразу ж документальний фільм і сам цей ефект присутності і фіксування всього на плівку, він також, я думаю, був додатковим чинником залякування. Якщо подивитися цей фільм, він є у копії, якщо подивитися на обличчя цих людей, вони перелякані, вони піднімають руку і дивляться по сторонах, тобто враження дуже гнітюче від цього всього.
На Львівський собор зігнали 214 священиків, деканів, представників кліру трьох греко-католицьких єпархій та 19 мирян, котрі майже одноголосно проголосували за всі його постанови. 22% греко-католицького духовенства за даними того ж таки собору так і не згодилися перейти у православну церкву. Насправді їх було значно більше. Згодом, частина з них влилась у структури підпільної Греко-Католицької Церкви.
Незнання історії не звільняє від відповідальності.
Повну версію програми “Машина часу” дивіться тут:
фінансово.
Щиро дякуємо!
