У кожній католицькій парафії в Україні можна знайти старших братів і молодших-блудних.
Перші — були в церкві від народження, малюками пішли до сповіді, відшліфували штанами всі закутки свого храму краще, ніж шкільну парту; а другі — десь бродили, навернулися добре якщо в старшому, а не в пенсійному віці, і щасливі, що хоч так.
Коли йдеться про справи євангелізації, публічні виступи, якісь гарячі проповіді світських, то на сцену просувають «блудних». Бо їм є що сказати: яскрава запальна історія, як він пив-курив-валявся, страждав як собака, або був пихатий як свиня, всім шкодив. А одного дня навернувся. І тепер він змінив свій курс, старається слухати Бога, Бог являє йому чудеса, дає харизми, він щасливий. Колишні наркомани й алкоголіки відкривають реабілітаційні центри; колишні злодії роблять щедрі жести щодо інших. І це, ясна річ, прекрасно. Бо кожна зміна у житті, та ще й такі феєричні прояви Божої благодаті, — це добре. Людей із такими історіями багато поміж святих Церкви, які, за прикладом Томи, «повірили, коли побачили».
Однак варто сказати, що бути таким банальним і нудним відвідувачем храму з дитинства, байдужим до якихось великих гріхів, бо ще змалку вивчив, що таке добре і зле, та і непробивним якимсь, неяскравим — це краще.
А тепер по пунктах.
Людина, яка з дитинства до пізньої старості живе в незмінній системі цінностей, — урівноважена. Вона знає, що робить її щасливою та навіщо вона живе. Вона спокійно і без надриву робить добрі справи, і це є її звичайним способом життя. Не якимсь чудом, зусиллям, — а реальністю, яка становить її світ.
«Старший брат» вчасно отримав науку, потрібну йому, щоб бути добрим малюком, добрим школярем та онуком своєї бабці у віці 5-15 років; він чув і пізнав на власній шкурі, що таке моральне та психічне зростання; і в його літописі це час, коли він випростався, як олень, і став дорослим християнином, який обирає свій життєвий шлях згідно з істиною Божою.
Хлопець чи дівчина, які виросли у християнському католицькому вченні, знають різницю поміж тим, як живуть і навчають церковна спільнота і світ. На рівні не так розуму, як чуття вони вміють розпізнати мудрого і дурного вчителя у своєму житті. Бо їх того вчили з дитинства. Тому і в дорослому житті їм легше розпізнавати, як вчиняти.
Дитина, яка росла і формувалась у церковній спільноті, мала досвід приймати багатьох. Поки вона зросла від 0 до 30 років — побачила багатьох із тих, хто прийшов «як собака» чи «як свиня» і доторкнувся до чудес. Вона раділа разом із ними. Хоча у самої все так спокійно і банально. Просто все завжди прибрано. Але це людина широкої душі, бо так багатьох мала змогу прийняти і полюбити, як своїх. Це така особлива благодать — бути з мандрівниками в одному домі й ставати братами.
«Старший брат» добре знає вчення Церкви, місцеві традиції, спосіб життя. Він бачив багатьох священників і монахинь та відкритий на власне місійне, монаше чи священицьке покликання: для нього це не дивина, а природна справа. Навіть якщо так станеться, що він відійде, забуде дорогу до церкви, то завжди знатиме, як і навіщо повертатись. І де є Бог, а де людські правила, релігійність — бо він вже має досвід.
Звісно, можна сказати, що грішать і ті, що «старші», й ті, які навернулися пізніше. Але час виховує і дає витривалість. А найважливіше — людина через таїнства, молитву, заступництво інших отримує благодать, яка нікуди не зникне. Ба більше: ця благодать передається наступним поколінням її дітей, друзів, людей, яким служить. І вже плоди її дитячо-підліткової молитви спонукають її до того, щоб відкривати Бога по-новому в дорослому житті.
Нехай це слово буде заохоченням для тих, хто має дітей і веде їх щонеділі на літургію. Для тих, хто навернувся старшим, — до витривалості; а для тих дорослих, хто протирав лавки храму ще малюком, — до радості і вдячності за родину, яка його навчила прямувати до святості й бути путньою людиною.
Христос Воскрес!
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.