У Католицькій Церкві є три типи духовного керівництва: духовне батьківство, керівництво й товаришування.
Представниками духовного батьківства найчастіше були великі святі та Отці Пустелі. Започаткувалося таке батьківство у І столітті, а найкраще його пояснює св. Павло у посланні до коринтян: «Бо хоч би ви мали тисячі учителів у Христі, та батьків не багато; бо я вас породив через Євангеліє в Христі Ісусі». Це свого роду духовне зродження, коли хтось приводить людей до Бога. Маючи глибокий досвід Бога, людина може поділитися ним з іншими.
У Середньовіччі уже була більш поширеною практика духовного керівництва, а зараз популярним є духовне товаришування (супровід).
Чи може духівник наказувати, забороняти або спонукати?
У жодному з трьох типів духовного керівництва не йдеться про керування людьми з боку духівника чи вирішування справ за них. Духівник — особа, яка товаришує на шляху духовного зростання; це провідник по важких етапах шляху. Він нам товаришує, допомагає пройти, але не йде замість нас і не вказує, що робити.
Чи обов’язково мати духівника?
Не всі святі мали духівників. Таке товаришування не є обов’язковим для всіх християн, але воно може бути допоміжним. Ми покликані слухати Святого Духа, а духівники можуть нам у цьому допомогти.
Як вибрати духівника та хто ним може бути — читайте у попередній статті CREDO.
У повному випуску молодіжної програми з о. Олександром Оріховським ОР ви можете більше дізнатися про духовний розвиток, важливість спільнот, духовного керівника та загрози поверховості віри: