З нагоди 102 річниці народження св. Йоана Павла ІІ о. Томаш Подлевскі та Ізабела Грицюк провели в Римі спеціальне інтерв’ю з професором Джорджем Вайґелем, відомим біографом святого папи.
У цій розмові йшлося, серед іншого, про сучасне папство, роль мирян у Церкві, синодальність, а також про війну в Україні.
Пропонуємо уривки з цього інтерв’ю.
Папа — не пан, а слуга Традиції Церкви
Томаш Подлевскі: Протягом останніх 30 років Ви провели багато розмов із трьома папами. Можна навіть сказати, що Бог пов’язав Ваше життя з папством. Які виклики, на Вашу думку, стоять сьогодні перед папством? Які риси повинна мати людина, яка очолює Церкву в наші часи?
— Сам Христос дав визначення папству, сказавши до Петра, щоби той «зміцнював своїх братів» (Лк 22, 32). Це означає, що папа повинен бути солідною і переконливою точкою відліку для віруючих і для здорової доктрини. Коли того вимагають обставини, він також повинен бути живим свідком моральності у світі. На мою думку, головний виклик для папи нашого часу це насамперед прозоре пояснення доктрини, реформа Ватикану і захист переслідуваних християн в усьому світі. Його життя має бути так виразно зосереджене на Христі, щоб інші могли знайти Христа через нього.
— Чи є щось, що, на Вашу думку, вимагало би зміни у ставленні вірних до папи?
— Хоч як дивно — я вважаю, що католики повинні перестати «нав’язливо» думати про папу. Церква стала надміру «папоцентрична». Напевно це почасти проблема, пов’язана з медіями; але я так думаю, що самі католики цьому сприяють. Вірні вважають, ніби все, що папа каже, це офіційне вчення. А це не так. І неправда те, що папа це єдиний центр ініціативи в Церкві.
— Я б затримався трохи на темі «папоцентризму». Чи, на Вашу думку, це явище вже можна було побачити в часи Йоана Павла ІІ? І які конкретні причини цього явища Ви б назвали?
— Католицька Церква завжди була великим і складним організмом, але сам Йоан Павло ІІ був такою великою особистістю, що як пресі, так і численним католикам стало дуже легко прийняти думку, що папа це Церква і що папа це основа всіх змін у Церкві. Але ж в усій Церкві, по всьому світу, діється безліч речей, які мають украй мало спільного з тим, що в цей час відбувається в Римі.
Друга проблема полягає в тому, що люди починають мати «пунктика» на ватиканських новинах, із яких — не треба боятися це сказати — дуже багато несуттєві для Церкви. Люди, які живуть по місцях, де Церква сьогодні дуже жива й активно виконує діло нової євангелізації, зазвичай не морочать собі голови тим, що власне сталося у Ватикані, кого куди призначили в Римі, що до кого сказав папа, і чого він не сказав. Ці люди займаються тим, що вони роблять як Церква: буттям учнями-місіонерами.
Є ще й третя проблема: якесь нове переконання, що в Церкві все може змінитися щоразу, коли змінюється папа. Чимало католиків вважають, що папа — це ніби прем’єр: змінюється партія — змінюються параметри, служіння і погляди. Таке мислення це просто помилка. Папа це слуга традиції Церкви, а не її пан. Під кінець праці над Догматичною конституцією про Церкву «Lumen gentium» — один із двох найважливіших документів останнього Собору — папа Павло VI попросив умістити в ній слова: «Папа римський відповідає тільки перед Богом». Соборна теологічна комісія, до складу якої входило кілька дуже консервативних теологів, відкинула цю пропозицію, стверджуючи, що це просто напросто неправда. Папа відповідає за депозит віри, за усталене вчення Церкви, за природний моральний закон, за Декалог, за сакраментальну систему та інші речі, яких зараз просто несила перелічити. Однак надалі можна мати враження, ніби, на переконання численних католиків, папа це якийсь абсолютний диктатор, який може навчати і робити, що йому до вподоби. Це — неправда.
Якщо люди правильно катехизовані, якщо їх правильно навчили віри, вони не повинні шукати думки папи в кожній справі.
— Як Ви оцінюєте ставлення Йоана Павла ІІ до американського збройного втручання в Іраку і як порівнюєте це з позицією Франциска під час війни в Україні?
— Йоан Павло ІІ мав цілковиту рацію, промуючи дипломатичне розв’язання загрози, яку Саддам Хусейн становив для Близького Сходу і для світового порядку. Я завжди так думав і так само думаю зараз. Якщо йдеться про Ватикан і війну в Україні, то я думаю, що з боку Апостольського Престолу було забагато стриманості в тому, щоб називати речі своїми іменами. Мушу також сказати, що кожен, хто вважає, ніби Путін напав на Україну з приводу НАТО, просто помиляється. За три дні до нападу Путін сам цілком чітко сказав, якими є його мотиви. Вони не мали нічого спільного з НАТО.
Обов’язок кожного
Ізабела Грицюк: — Синод про синодальність, який нині триває, заново зосереджує нас зокрема на принциповому питанні ролі мирян у Церкві. Як Ви бачите це питання?
— Миряни в Церкві нової євангелізації, яку проголошував Йоан Павло ІІ, мусять зрозуміти, що, як охрещені, ми всі маємо місійне покликання. Бути справжнім християнином і католиком означає ділитися з іншими даром, який ми отримали, тобто дружбою з Христом — втіленим Божим Словом. Коли ми були охрещені — отримали покликання «зробити учнями народи». Кожен має робити це, вочевидь, по-своєму, але ділитися Христом з іншими це обов’язок кожного з нас. Сучасні «місійні терени» це вже не екзотичні місця, де ніколи не проголошувалося Євангеліє. «Місійна територія» насамперед довкола нас, а також у країнах на вигляд католицьких, де слід Євангелія в культурі та суспільстві зникає.
Томаш Подлевскі: А на що варто звернути увагу у стосунках мирян зі священниками?
— Священники повинні бути відкриті на мирян не тільки як їхні пастирі, але також як люди серед людей. Здорові і щасливі священики походять зі здорових і щасливих людських середовищ, і цей процес не завершується після свячень. Здорові середовища нам потрібні завжди. Священники мають бути також відкритими на добрі поради і обґрунтовану критику. Однак я тут не маю на думці простого тикання священникам в очі їхніми помилками. Щоразу, коли мого друга ставлять єпископом, я йому нагадую: «Ти не маєш жінки, але повинен мати якусь довірену людину, хто скаже тобі щиро, коли ти втнеш якусь дурницю». Але це стосується всіх рівнів свячень. Також я вважаю, що перш ніж юнака приймуть до семінарії, він повинен проявити здібності у провадженні людей до Христа і в здорових стосунках із ними. Найважливіше, однак, щоби як священники, так і миряни молилися самі та одні за одних про вірність своїм таким відмінним покликанням.
фінансово.
Щиро дякуємо!
