Пропонуємо перечитати попередні розділи та замислитися над наступним, ІХ розділом книжки авторства о. д‑ра Ришарда Федерчика «Під опікою святого Йосифа».
- Розділ І: Бог входить у життя святого Йосифа
- Розділ ІІ: Прийняття св. Йосифом обіту целібату
- Розділ ІІІ: Жертва святого Йосифа
- Розділ IV: Вчини себе святим
- Розділ V: Відірвати себе від створінь, щоб підніматись до Бога
- Розділ VI. Ввійти у теперішню мить
- Розділ VII. Йосиф був чоловік праведний
- Розділ VIII. Ніч віри святого Йосифа
Розділ IX. Страх св. Йосифа
«І от, коли він це задумав, ангел Господній з’явився йому уві сні й мовив: Йосифе, сину Давида, не бійсь узяти Марію, твою жінку, бо те, що в ній зачалось, походить від Святого Духа» (Мт 1,20).
«…не бійсь узяти Марію, твою жінку…»
Йосиф боявся.
Коли Марія повернулась вагітною з Айн-Каріма і все вказувало на те, що Її дитя є дитям гріха, Йосиф боявся взяти Її до себе; бо так він би міг виступити проти Божого Закону, а Закон наказував карати перелюб смертю…
А потім, коли Йосиф відкрив, що Вона невинна, що в Ній здійснилась якась предивна таємниця, — він теж боявся взяти Її до себе. Якби він узяв Її до себе, то цим би засвідчив, що Її Дитя це також його Дитя; а так не було. Йосиф не міг учинити супроти правди — адже він був «чоловік праведний», як каже Святе Письмо.
Усе це викликало в ньому страх: Йосиф боявся. Але чи тільки ці перелічені факти з його життя були джерелом страху? Чи Святе Письмо не наводить нас на інші його причини? Здається, можна говорити про ще одне джерело страху Йосифа.
Як було сказано раніше, Бог без слів благовістив Йосифові прихід на землю Божого Сина, не говоривши йому це безпосередньо. Він говорив до нього особою Марії, Її поглядом, Її поставою…
За Божим заміром, Йосиф мав, всупереч фактам, побачити й визнати невинність Марії. Цим спостереженням і цим визнанням Йосиф сказав Богові своє «так».
Він побачив Її невинність передусім саме в Її погляді, в Її поставі; але чи не допомогли йому в цьому Її слова?
Чи можна прийняти, що Марія мовчки дивилась на його внутрішню боротьбу, на його муку? Адже Вона знала, що Їй загрожує, якщо Йосиф визнає Її винною! Вона знала, що загине не лише Вона, — загине також це найсвятіше Дитя, яке ввірив Їй Бог.
Ми не можемо цілковито відкинути думку, що Марія намагалася щось пояснити Йосифові. Ми не можемо відкинути цю можливість тим більше, що у Святому Письмі знаходимо слід, який може свідчити про те, що саме так і було.
«Йосиф, Її чоловік, бувши праведний і не бажавши Її ославити, хотів тайкома Її відпустити» (Мт 1,19).
«…не бажавши Її ославити…» Про яке ославлення може тут йтися? Чи тільки про підозру подружньої зради? Чи Йосиф хотів цим тільки захистити Марію від публічного судового процесу щодо Її невинності?
Здається, що св. Йосиф не тільки цього хотів уникнути. Можна припустити, що Марія сказала всю правду своєму Обручникові; що Вона описала сцену Благовіщення і сказала правду про Дитя, яке носила під серцем: що це — Син Бога. Вона могла це йому сказати, адже знала його палку побожність, велику любов до Неї, готовність і здатність до жертви. Вона могла бути впевнена, що св. Йосиф повірить Її словам. Ми не знаємо, які слова використала Марія, щоб визнати йому цю неймовірну правду; коли Вона це зробила — чи відразу після прибуття з Айн-Каріма, чи за деякий час, коли Йосиф уже сам, без Її пояснень, побачив Її невинність.
Ця друга можливість виглядає більш правдоподібною. Адже та інформація, яку вона передала св. Йосифу, була такою неймовірною, що якби, перш ніж почути, він не побачив в Її погляді, в Її особі Її невинність, то це пояснення могло б виглядати насмішкою.
— Я — мати, але залишилась тобі вірною. Ця Дитина — Син Бога.
Так тоді могли би звучати слова Марії. Хто з людей міг би Їй повірити, міг прийняти як правду те, що Вона говорила? Святий Йосиф повірив: бо раніше сам побачив Її невинність, а Її слова були для нього тільки підтвердженням того, що вже раніше сам відкрив. Він повірив — але також мав усвідомити, що ніхто, крім нього, не в змозі в це повірити; що люди таке пояснення сприймуть як жарт. Він повинен був знати, що таємниця Дитини Марії має залишитись також його таємницею. Якби хтось дізнався, що батьком Дитини є не він, — ніщо би не захистило Марію і Дитя від смерті. Ніхто не повірив би в Її пояснення. Тоді висміяли би пояснення і Марії, і Йосифа, який їм повірив. Тепер же він напевно знав, що Марія невинна, і це усвідомлення принесло йому величезне полегшення.
Однак це усвідомлення було для нього джерелом нового страху, нового страждання. Її Дитина — це Син Бога; а отже, це Бог. Чи він, Йосиф, має право бути чоловіком Матері Божого Сина? Чи він, людина, свідома своєї гріховності, своєї слабкості, має право мешкати під одним дахом із Сином Бога?
Можливо, саме тому Всевишній зажадав целібату, відмови від Сина-Месії, щоб тепер відійти у тінь? Можливо, св. Йосиф запитував себе саме про це. Переказ Святого Писання нам повідомляє, що Йосиф «хотів тайкома Її відпустити». Він боявся прийняти під свій дах Божого Сина і Його Матір. Він боявся — бо почувався злиденним, грішним, малим.
Він боявся, бо розумів, як сильно людина не достойна Бога; як вона недостойна торкатися Його найсвятіших справ.
«…не бажавши Її ославити, хотів тайкома Її відпустити» (Мт 1,19б).
«…не бажавши її ославити…» — тому вирішив зберегти у таємниці незвичайне зачаття Її Дитини, бо розкрити цю таємницю було би в очах людей знеславленням Марії. Він прийняв це рішення і «хотів тайкома Її відпустити», щоб віддалити себе від цих незвичайних Божих таємниць, яких боявся, боявся бути їх учасником, бо почувався не гідним їх.
Святий Йосиф боявся…
Страх.
Нікому з нас це почуття не чуже. Усі ми чогось боїмося. Людина постійно чогось лякається. Ми боїмося сліпих сил природи: землетрусів, повені, різних катаклізмів. Лякаємося всього, що загрожує нашому тілу, нашому здоров’ю; страхаємося смерті, а також усього, що її несе: війни, нападу бандитів, хвороби… Боїмося також усього, що нам загрожує в духовній сфері: диявольських спокус і нашої власної слабкості; лякаємося зустрічі з Богом віч-на-віч і суду, який на нас чекає. Так багато є цих наших різноманітних страхів, приводів до побоювань, до неспокою…
Мій страх — і страх св. Йосифа.
Коли ближче придивитися до цих страхів, можна легко помітити, що вони переважно випливають із турботи про мене самого, з мого самолюбства. Я боюся втратити моє життя, моє здоров’я, моє добре ім’я. Лякаюся спокус, власної слабкості, боюся згрішити.
Я страхаюся Божого суду — щоб Бог мене не відкинув. А якщо навіть часом боюся за інших, за їхнє спасіння, їхнє здоров’я, то і в цьому, здавалося б — шляхетнішому моєму страху, теж приховується егоїзм. Якби вони зазнали того зла, якого я боюся, то я би страждав через це.
І саме цього власного страждання, викликаного їхнім стражданням, я сильно боюсь як зла, яке могло би з ними трапитися. На жаль, любов до себе, те, що я весь прогризений егоїзмом, є головним джерелом мого страху, — також і страху за інших.
Як же інакше все зі св. Йосифом! Із того, що про його страх говорить Євангеліє, випливає, що в ньому не було прив’язаності до себе. Святий Йосиф боявся — але не за себе. Його страх був продиктований передусім турботою про дотримання Божого Закону. Він розумів, що в цьому Законі до нього приходить сам Бог, і якби він порушив Закон, то відкинув би Бога, котрий приходить. Він боявся прийняти вагітну Марію, бо боявся, що так образить Бога в Його Законі. Він не думав про себе. А потім, коли боявся прийняти під свій дах Божого Сина і Його Матір, — також не думав про себе. Він боявся спрофанувати своєю присутністю ті незвичайні Божі таємниці, які здійснилися в Марії.
Щодо себе в ньому була така велика критичність, таке велике почуття своєї недостойності! Його турбота, щоб Марія не була збезчещена, також випливала не з самолюбства.
Страх, який відчував св. Йосиф, надихав його до постійного перекреслювання себе, щоби ставити на перше місце Бога і благо іншої людини. Цей страх штовхав його… а може, був вираженням, наслідком його постійної самопожертви. Може, св. Йосиф боявся за Божий Закон, за цілісність Божих таємниць, які здійснилися в Марії, боявся про Її добре ім’я — тому, що раніше вже перекреслив себе, що раніше вже виробив у собі цю правильну ієрархію цінностей: спочатку — Бог, потім — благо іншої людини, в кінці — я.
Бог постановив визволити Йосифа з його страху.
«…Йосифе, сину Давида, не бійсь…» — так звучало слово Бога (Мт 1,20б).
Не бійся!
Слово Бога — завжди дієве; один раз вимовлене, має дати результат. Бог ніколи не говорить марно.
«Як дощ і сніг сходить з неба і не повертається туди, але напуває землю, щоб вона родила й ростила та давала насіння тому, хто її обсіває, і хліб тому, хто їсть, отак і моє слово, що виходить у мене з уст, не повертається до мене порожнім, але чинить те, що я хочу, довершує те, за чим я його вислав» (Іс 55, 10‑11).
Так сказав Бог про своє слово устами пророка Ісаї. Бог говорить — і це здійснюється.
«Йосифе, сину Давида, не бійся…» — сказав Бог, і Йосиф перестав боятися. Усі страхи відійшли.
Ми так часто лякаємося; так часто страх є нашою мукою. Мабуть, усі ми сумуємо за тим часом, коли перестанемо боятися, коли в нас поселиться тривалий, нічим не порушений спокій. Хотілося б закричати до Бога: Господи, промов наді мною так, як промовив над Йосифом: «Не бійся»; звільни і мене від страху!
Бог постійно говорить до мене:
Не бійся, Я завжди з тобою. Усе, що ти переживаєш як важке, є Моїм даром для тебе. Даром, який має тобі допомогти в безпечному переході земним життям; який має вберегти тебе, щоб ти не загубився в хаосі цього світу. Цей важкий дар має тебе наче змушувати — для твого ж добра — постійно звертатися до Мене.
Я хочу, щоб ти звертався до Моєї всемогутності, коли дивишся безсильно на руїни міст, на залиті поля, коли страждаєш від невиліковної хвороби.
Хочу, щоб ти звертався до Мого Милосердя, коли відчуваєш власну слабкість і силу спокус;
до Моєї доброти — коли стикаєшся зі злом світу;
до Моєї любові — коли тобі вкладуть до рук громничну свічку.
Не бійся, Я завжди з тобою.
Я завжди приходжу до тебе.
Не бійся. –
Господь говорить, говорить постійно.
Якби я почув Його голос, я перестав би боятися, так, як св. Йосиф.
Слово Бога завжди дієве, воно діє також сьогодні. Але я глухий; не чую голосу мого Бога. Його заглушують мої егоїстичні прив’язаності; те, що в думках і прагненнях завжди на першому місті я сам; те, що я боюся передусім за себе. Якщо моє серце не стане подібним до серця св. Йосифа; якщо так, як він, я не ставитиму в своєму житті волю Бога на перше місце; якщо не навчуся боятися передусім про Божі справи, про благо іншої людини, — то назавжди залишуся глухим на голос Бога, й ніколи не визволюся зі страху.
Святий Йосифе! Ти теж не відразу був здатний почути голос Бога; не відразу відірвався від себе. Спочатку ти пройшов тривалий і важкий процес внутрішніх перемін, внутрішньої боротьби, муки.
Цей процес — це також і моя дорога; адже я, так як і ти, намагаюся прямувати до Бога.
Випроси мені благодать витривалості до переможного кінця в цій боротьбі з собою самим. Випроси мені силу відірватися від себе, очистити моє нутро. Щоб я так, як ти, міг колись почути голос Бога, який визволяє від страху:
Сину… дочко… не бійся!
фінансово.
Щиро дякуємо!
