Єпископ Гончарук: «Якщо ми піднімемо руки — нас просто знищать»

«В Бозі людина віднайде себе, і тоді ця людина буде сильна, буде сильне серце, а сильний світ будують сильні серця», — каже в інтервʼю для Vatican News єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук.

Перебуваючи цими днями в Італії та безпосередньо в Римі й Ватикані, єпископ фронтової дієцезії поділився думками про досвід віри, яку випробовує і гартує жорстока дійсність. Він розповів, як харків’яни переживають цей важкий період, коли щоденні обстріли знову змушують їх залишати свої домівки.

Харків зараз перебуває у дуже важкій ситуації. Щодня ми бачимо новини про обстріли, про ракетні атаки, про загиблих людей і поранених. Внаслідок атаки росіян на супермаркет «Епіцентр» у суботу о 16:00, в час і день, коли там зазвичай найбільш людно, 19 людей загинули і 54 отримали поранення. У ніч на 31 травня російська ракета влучила в 5‑поверховий житловий будинок, загинуло щонайменше 5 людей, 23 отримали поранення. Серед поранених є працівник «швидкої допомоги», оскільки росіяни вкотре застосували «тактику подвійного удару»: вдарили вдруге, коли на місці події вже працювали лікарі, рятувальники і поліція.

У місті, яке до російського повномасштабного вторгнення мало два мільйони мешканців, залишилось удвічі менше, але 500 тисяч з них — це біженці, які втекли до Харкова з місць, ближчих до лінії фронту. Як виглядає життя в Харкові? Чи виїжджають мешканці? Як вдається плекати віру посеред цієї жахливої ситуації?

Біль тих, хто знову змушений покидати домівку

«Ситуація стає критичною і дуже важкою, — сказав єпископ Павло слухачам Ватиканського радіо, — бо на початку вторгнення люди довго не роздумували, виїжджати, чи ні: вони просто виїжджали, тому що бачили, яка є небезпека. Звісно, тоді була набагато більша небезпека, ніж зараз, бо російські війська вже стояли на об’їзній дорозі Харкова. Тоді було розуміння, що за кілька годин Харків може потрапити в оточення, і люди виїжджали. Потім, коли українські війська відтіснили росіян далеко від Харкова, за кордон і далі на схід, люди почали повертатися, життя почало відновлюватися. Почали працювати магазини, ресторани, кафе, піцерії; працювали перукарні, салони. І тепер, коли знову є загроза, то сама думка про те, щоби виїжджати, нагадує той важкий досвід. Тому що, насправді, найважче — це не виїхати, а бути далеко від дому, жити без якоїсь перспективи, без розуміння, що далі; бути залежним від когось, бути в когось на квартирі. Ця невизначеність дуже втомлювала людей. Також ті, які були за кордоном, побачили іншу дійсність, до якої нелегко звикнути; і коли повернулися, то казали: “Ні, хай вже що буде, то буде, але ми будемо тут, бо, попри все, вдома легше”. Але коли знову є небезпека, то люди переживають величезне внутрішнє тертя. Коли я спілкувався з людьми, в них на очах з’являлися сльози, вони кажуть: “Отче, ми не хочемо виїжджати; але розуміємо, що мусимо виїхати”».

Єпископ Гончарук додав, що особливо важко сім’ям — бо треба думати про школу для дітей; також і жінки, чиї чоловіки воюють недалеко від Харкова, не хочуть виїжджати. «Це знову розрив сім’ї, — підкреслює він. — Мені здається, що це один із тих найболючіших моментів, які несе ця війна».

Владика розповів про руйнацію, якої завдають російські обстріли: «Якщо прилітає авіабомба, яка важить півтори тонни, то після неї залишається кратер завглибшки 8 метрів і діаметром від 30 і далі, залежно від того, чи це була територія забудови, чи просто земля або пісок. Тому в Харкові дуже страшні руїни, і руйнування зараз досить часті».

«Ми хочемо жити у вільній, незалежній країні»

Попри таку складну ситуацію і велику втому, як підкреслює Харківсько-Запорізький єпископ, ніхто не збирається здаватися.

«Ми розуміємо: якщо ми піднімемо руки, нас просто знищать, — стверджує він. — Тому ми боремось і дякуємо всім тим, хто надалі з Україною, пам’ятають про нас. Звісно, є висловлювання окремих осіб, чи груп, чи політиків, які намагаються схилити нас піддатися. Але ми не хочемо війни. Це однозначно. Ми не хочемо нікого вбивати. Також наші військові говорять про це. Ми не хочемо вбивати, в нас нема прагнення вбивати; ми хочемо захистити. Ми хочемо жити, тому що це наше право — жити. Ми хочемо жити у вільній, незалежній країні, а не як раби. І ми з великою завзятістю, з патріотичною відданістю захищаємо свою Батьківщину. Ми дуже вдячні всім, хто нас у цьому підтримує. Тому що це також свідчить, що люди розуміють, що таке свобода, що таке гідність людини, що таке справедливість і правда. А справжня свобода — тільки у правді».

У Харкові, за словами владики Павла, залишилося не так багато католиків. Чи вирішив він усе-таки залишатися в місті?

«Що стосується наших парафіян, то якщо у них є можливість кудись виїхати, я заохочую їх виїжджати, коли стає дуже небезпечно, — відповідає він. — Священники також поінформовані, що кожен має вирішувати сам, залежно від ситуації. Я залишатимусь у Харкові, доки там перебуватимуть наші люди, бо моя присутність також потрібна, щоб їм допомогти. Наша присутність корисна і для волонтерів, для тих, хто рятує життя. Якщо мені доведеться покинути місто — я поїду з останнім ешелоном».

Досвід віри серед руїн

Триває третій рік великої війни. У місті, яке стало відкритою раною, серед болю і смутку, — віра, яка допомагає вижити, змінюється і зміцнюється.

«Вже на початку війни, — каже єпископ Павло, — я чітко зрозумів: все, що існує, має кінець, і моє життя тут, на землі, також має кінець». Він пояснив, що тільки в любові людина пізнає, хто вона є насправді, віднаходить свою гідність, знаходить себе; а любов має свою силу і сенс виключно в Бозі, у стосунках із Ним, причому в дуже особистих стосунках. «Я знаю, хто я є; тому мені не потрібно шукати якогось титулу, якогось підтвердження ззовні», — зауважує ієрарх. А з іншого боку, каже він, ми бачимо, скільки трагедій приносять безбожні серця — порожні серця, які нічим не можуть наповнитися, заспокоїти себе: вони нещасні, вони хочуть почуватись важливими. Цими серцями керує страх; ними маніпулюють; вони втікають від правди. «Війна відкриває правду, — каже єпископ Павло. — І в цей момент я дякую Богові за дар віри, бо Його присутність, тобто досвід Бога, дає мені сили вистояти, зрозуміти, хто я є, куди прямую і навіщо це роблю, дає мені сили йти далі, не мовчати. І тому навіть тоді, коли часом, під час розмов із людьми, які переживають стільки болю, з’являється відчуття безпорадності, немочі, відчуття, що я нічого не можу зробити, — віра дає мені силу, фундамент. Тому я бажаю кожній людині відчувати Бога, бути з Богом; у Бозі людина віднайде себе. І тоді ця людина буде сильною, буде сильне серце, а сильний світ будують сильні серця. Отож якщо хочемо, щоби світ наш був людяний, то маємо турбуватися про те, щоб наші серця були людяні. А вони будуть людяні лише тоді, коли там буде Божа любов».