Що таке на сьогодні Євангеліє, тобто ДОБРА новина? Про це ми розмовляємо з о.Ярославом Кравцем, домініканцем.
Нещодавно, 9-12 вересня 2024 року, в Києві відбувся капітул Східного вікаріату Ордену Проповідників, або ж домініканців. У підсумку засідань і обговорень очолювати Східний вікаріат залишили о.Ярослава Кравця ОР, переобравши його на наступний термін.
Про сучасність, попередню каденцію і очікування від нового терміну, а також про те, як читати Євангеліє в наших проблемних сучасних умовах — запитання до брата з Ордену Проповідників.
— Які у нас є добрі новини на сьогодні — зокрема, у домініканців Вікаріату Михаїла Архангела?
— Я переконаний, що для нас усіх — особливо під час війни — Євангеліє керує життям вельми конкретно. Те, що воно Добра Новина, визначає наше життя.
Декілька днів тому закінчився капітул нашого вікаріату — зустріч усіх братів, які служать в Україні. Був Провінціал із Варшави. Ми дуже багато часу ділилися тим, що відбувається по місцях, де служать брати нашого вікаріату. Справді, коли це слухаєш із вуст братів, то можна усвідомити, як багато відбувається добра через наше служіння.
— Окрім найвідомішого, певно, домініканського служіння — фастівського Центру св.Мартина, яким керує о.Михайло Романів, — які ще є значущі місця служіння домініканців в Україні?
— Насамперед, із таких найвідоміших — і старших за згадане — служінь є Інститут св.Томи Аквінського в Києві, який домініканці заснували майже на самому початку своєї присутності в уже вільній незалежній Україні. Інститут існує понад 30 років, і його значення — парадоксально — не зменшилося. Нам самим здавалося, що з початком відкритої агресії студентів не буде. Бо хто захоче вивчати богослов’я під час війни? Але зараз студентів у нас більше, ніж до війни. Звісно, цьому сприяє зміна форми навчання (додалася онлайн-освіта). Це часи, коли багато хто з України виїхав, тому серед наших студентів зараз є і ті, що в Києві, і також ті, хто в Польщі, Німеччині, Франції, Ірландії, США… Ви згадали в запитанні о.Михайла Романіва. Під час нещодавнього капітулу він нам нагадав про те, що першими волонтерами, які разом із ним творили Дім св.Мартина у Фастові, були саме студенти Інституту св.Томи в Києві.
— Чи вам вдалося досягти цілі, поставлені ще в попередню каденцію? Чи доводиться коригувати цілі, поставлені перед вікаріатом, з огляду на війну?
— Моя попередня каденція, 2020-2024 роки, була складним часом. Я розпочав своє служіння як вікарій у часи ковідної пандемії. Капітул, який мене обрав, зробив це заочно — я тоді був у Варшаві й кордон з Україною був перекритий. А потім почалася війна. Тому мій перший термін служіння вікарієм не був ні простим, ні звичайним, ні навіть нормальним часом.
Те, що ми збиралися робити протягом останніх років, особливо від лютого 2022 року, — це давати якомога кращу відповідь на потреби Церкви і людей у країні, де спалахнула повномасштабна війна. Тут насамперед треба згадати діяльність Центру св.Мартина у Фастові — місце, яке вже давно служить людям з особливими потребами, бідним, нужденним. Воно стало нашим «домініканським центром допомоги»: не лише людям у Фастові чи на Київщині, але на Херсонщині, Харківщині, в багатьох місцях. Це служіння несуть передусім миряни, волонтери, співпрацівники Ордену.
А крім служіння милосердя — це також, звісно, служіння проповідей, душпастирство у парафіях, храмах, де є домініканці. Таке служіння теж важливе, бо немало людей розгублені, хтось у розпачі, хтось у якихось стражданнях; тому звичайна присутність священника, духівника теж дуже важлива. Про це забувати не можна. З кожним роком ми дедалі більше бачимо, що дуже важливою місією є проголошення Божого Слова в інтернеті, за посередництвом соцмереж. Це виклик, на який ми стараємося відповідати, і прагнемо постійно розвивати нашу діяльність у цій царині.
В Інституті ми стараємося відповісти на цю нинішню ситуацію через навчання, через богословську рефлексію. Пам’ятаю, о.Петро Балог, директор Інституту, казав мені, що деякі люди, ще на початку війни, у 2022‑му році, приходили на навчання і казали: ми хочемо якогось розуміння, богословського розуміння, Божого розуміння того, що відбувається. Ось такі три головні напрями нашого служіння: милосердя, інтелектуальна діяльність, душпастирство. Повсюди, де присутні домініканці: Фастів, Київ, Львів, Хмельницький, Чортків, Харків. Попри всі труднощі, ввірена домініканцям парафія у Харкові продовжує діяти, там двоє наших отців: о.Андрій Камінський і о.Станіслав Літинський.
— А домініканцям, ордену «знавців доктрини», ставлять запитання щодо того, що не раз лунає з боку Ватикану, викликаючи збурення умів?
— Звісно, коментують — кожен з братів у розмовах із людьми старається пояснювати чи дискутувати про такі моменти. І я певен, що в Інституті на лекціях такі запитання теж звучать.
— Отже, поставлю запитання, подібне до того, як запитують багато хто: як вбачати волю Божу в тому, що нині діється — в Україні, у Ватикані, у світі? Як розпізнавати волю Божу в часи таких «знаків», як війни, катастрофи, землетруси, урагани?
— На запитання «як розпізнавати волю Божу» кажу: чи це час війни, чи миру — особливого значення не має. Я ось недавно зрозумів, що у нас немає «кількох версій Євангелія». Тобто ми не маємо «Євангелія для часу війни» чи «Євангеліє для спокійного відпочинку над океаном». Ми всі читаємо одне Євангеліє. Важлива для мене відповідь полягає в тому, що чи це час війни, чи миру, — ми маємо керуватися Божим Словом, яке нам дав Господь Ісус.
Як колись повторював о.Войцех Гертих, Теолог Папського Дому, — не буває так, що під час війни моральні правила перестають нас зобов’язувати. Що під час війни можна забути про Божі заповіді, про вчення Ісуса. Те, що нам сьогодні важче, — звісно, нам сьогодні важче. Наприклад, слова з Євангелія про любов до ворогів. Зараз для нас цей ворог став дуже конкретним, інколи навіть сама мова чи згадка про культуру наших ворогів уже викликає негативні емоції, робить боляче — особливо людям, які серйозно постраждали від війни. Але водночас: Ісусове Євангеліє — одне.
— Орден постійно пам’ятає про співбратів в Україні та війну в Україні, має визначені молитовні наміри для домініканців усього світу… У зв’язку з цим я хочу запитати: а з інших Провінцій не було охочих прийти служити в Україні, у ці важкі часи?
— Так, нові брати приїхали. Це, зокрема, о.Здислав Шманьда (раніше він уже працював в Україні), о.Марек Мілавіцький — він історик за фахом і працює в Інституті. Поїхав у Польщу о.Якуб Ґонцяж, який трудився у Східному вікаріаті 14 років. Приїхав брат Яцек Кемпінський, іще диякон, він теж у Києві. Ми стараємося розвивати викладацький і науковий склад Інституту.
До надбань з українських покликань за останні чотири роки належить приїзд в Україну о.Ігора Селіщева, який прийняв свячення вже під час війни; з місцевих покликань походить також о.Олександр Оріховський. Зараз маємо одного брата з України, з Харкова, який навчається у Кракові. Також є люди, які серйозно обдумують рішення вступити до нашого Ордену.
— Чи Ви маєте якісь мрії чи плани на наступний термін служіння вікарієм?
— Я би хотів продовжувати і розвивати разом із братами те, що ми вже робимо. Нас, домініканців, в Україні зовсім не так багато: 22 брати на 6 місць служіння, із них два дуже навантажені роботою — Київ і Фастів. Тому поки що ми не думаємо шукати нові місця служіння, але стараємося зосередитися на доброму розвиткові того, що маємо — звісно, шукаючи відповідей на сучасні потреби і способів якнайкраще проголошувати Боже Слово, бути братами-проповідниками.
— А що для Вас конкретно на сьогодні є Євангелієм — Доброю Новиною?
— Є такі фрагменти Євангелія, які сьогодні більше торкаються мого життя і служіння… Кілька днів тому ми читали Послання св.Якова, про те, що віра без діл мертва. Віра — і дія: дві реальності нашого життя, які мають бути об’єднані. Наша віра в Ісуса має приносити конкретні плоди в нашому житті. Звісно, це не стосується «виключно» домініканців, чи священників, чи богопосвячених, — це стосується кожного християнина.
Самої віри, «у чистому вигляді», не видно! Віру видно через дії. Тому особливо цей час війни, те, що ми побачили, — з одного боку, великі страждання, смерть, ворожість, насильство, ницість ворога, а з другого боку, це люди, любов, служіння, милосердя, допомога одне одному… Такі ситуації, подібні до нинішньої в Україні, можна сказати, прискорюють «верифікацію» наших поглядів і нашого буття з Ісусом Христом. Якщо хтось відчуває, що його життя недостатньо плідне, — то це час на навернення. Ми завжди маємо цей час на землі для того, щоби краще, конкретніше любити одне одного, а через ближнього — любити самого Бога.
Фото надав о.Якуб Ґонцяж ОР
фінансово.
Щиро дякуємо!
