З архієпископом Філіппо Янноне, префектом Дикастерію законодавчих текстів, розмовляє Андреа Торньєллі, програмний директор Vatican News.
Боротьба зі зловживаннями — це постійна турбота Церкви, особливо останніми роками. Цю тему порушували і в залі засідань Синоду; вона залишається предметом уваги засобів інформації.
— Чи можете сказати, на якому етапі ми перебуваємо з погляду чинного законодавства? Чи поточні норми — ефективні?
— Канонічне законодавство щодо переслідування і покарання злочинів насильства над неповнолітніми та уразливими дорослими в останні роки змінено з урахуванням накопиченого досвіду, різних пропозицій, які надходили від місцевих Церков та людей, на різних рівнях залучених у боротьбу з цим явищем, а насамперед — зустрічі очільників єпископських Конференцій з усього світу з главами Римської курії, яка за бажанням Папи Франциска відбулась у Ватикані в лютому 2019 року.
Було переглянуто канонічне карне право, проголошено нове motu proprio «Vos estis lux mundi», яке на вселенському рівні встановлює «процедури, спрямовані на запобігання та протидію цим злочинам, що зраджують довіру вірних»; переглянуто норми, якими керується Дикастерій віровчення при судовому розгляді злочинів, віднесених до її компетенції. В усіх нормативних текстах у центрі уваги поставлено благо осіб, чию гідність порушено, а також бажання провести справедливий судовий процес відповідно до фундаментальних принципів правової системи. Серед іншого, встановлено обов’язок для священників і богопосвячених повідомляти церковну владу, якщо їм стане відомо про можливі зловживання.
Щодо ефективності норм, то тут важко дати загальне судження, оскільки потрібно знати всі дані з цього питання. Виходячи з особистого досвіду, я би сказав, що так.
— Чи священник, позбавлений духовного сану, є екскомунікованим?
— Ні! Канонічна традиція знає два види покарань, які застосовуються до всіх вірних, священнослужителів і мирян: кари лікувального характеру — і кари покутного характеру. З покутних покарань, що застосовуються до священнослужителя (диякона, священника і єпископа), найсерйознішим — і навіть безстроковим — є позбавлення духовного сану. Воно застосовується, як неважко здогадатися, за наявності особливо тяжких злочинів. Простіше кажучи, священник, позбавлений духовного сану, не відлучений від Церкви, але більше не може священнодіяти — хоча, на загальних умовах з усіма іншими вірними, може приймати таїнства.
— Чи можете пояснити, як відбувається можливе зняття відлучення від Церкви? Чи є для цього прискорені процедури? Які сторони беруть у цьому участь?
— Відлучення від Церкви, яке канонічне право зараховує до покарань лікувального характеру, — це покарання, яким охрещений, що скоїв злочин (зокрема: профанація Пресвятої Євхаристії, єресь, схизма, аборт, порушення священником таємниці сповіді) і впертий у цьому (тобто виявляє непослух), позбавляється певних духовних благ до того часу, поки не перестане перебувати в цьому стані й не отримає відпущення гріхів. Духовними благами — або супутніми з ними, — яких може позбавити покарання, є ті, що необхідні для християнського життя: головним чином, таїнства. Відлучення має суто «лікувальну» мету, тобто спрямоване на одужання, на духовне лікування особи, яка його зазнала, щоб вона, розкаявшись, знову отримала блага, яких була позбавлена (salus animarum suprema lex in Ecclesia — спасіння душ є найвищим законом у Церкві).
Тобто щоб отримати відкликання екскомуніки, необхідно довести, що цієї мети досягнуто. Заздалегідь визначеного терміну для цього немає. Необхідною вимогою, отже, є щоб людина щиро розкаялася у скоєному та адекватно відшкодувала заподіяну шкоду — або, принаймні, серйозно пообіцяла її компенсувати. Само собою зрозуміло, що оцінку цієї обставини має зробити влада, від якої залежить пом’якшення покарання, в душпастирському дусі, беручи до уваги добрі наміри особи і соціальний вплив, який може мати таке рішення.
— Чи не могли б Ви пояснити різницю між відлученням від Церкви і так званими «спокутними покараннями»?
— Окрім згаданих покарань «лікувального» характеру, канонічна традиція знає і передбачає ще один вид покарань, так звані спокутні, специфічною метою яких є спокутування злочину. Отже, їхнє зняття пов’язане не лише з каяттям чи затятістю (тобто впертістю) порушника, а головно з особистою жертвою, яку він приносить задля відшкодування й виправлення. Вони тягнуть за собою позбавлення на певний, невизначений або безстроковий період певних прав, якими особа користувалася (наприклад, заборона здійснювати або позбавлення займаної посади чи пастирського уряду), — не перешкоджаючи, однак, доступу до духовних благ, зокрема до таїнств.
— Останніми тижнями у пресі з’явилися різні інтерпретації канонічних процедур, що стосуються зарезервованих злочинів. Чи можете Ви пояснити, що це за процедури і як вони застосовуються?
— Йдеться про злочини, які з огляду на їхню серйозність у питаннях віри чи моралі розглядає виключно Дикастерій віровчення. Процедура, якої дотримується Дикастерій, може бути двох типів: так звана «адміністративна» або судова. У разі адміністративного процесу, після завершення провадження позасудовим карним декретом, засуджений має можливість оскаржити вирок, подавши апеляцію до Апеляційної колегії, спеціально створеної при тому ж Дикастерії. Рішення цієї колегії є остаточним. У разі судового розгляду карної справи, натомість, після завершення різних інстанцій, вирок набуває законної сили (res iudicata), після чого підлягає виконанню.
В обох випадках засуджений може вимагати restitutio in integrum (тобто відновлення свого початкового стану), завжди в Дикастерії віровчення. Також можна просити про перегляд у формі помилування; в цьому разі процедуру зазвичай здійснює Верховний трибунал Апостольської сигнатури; але вона може бути доручена й іншим органам.
З огляду на конфіденційний характер такої комунікації, саме Державний секретаріат відповідає за координацію різних інстанцій та надсилання будь-яких рішень для виконання ухвалених положень.
фінансово.
Щиро дякуємо!
