«Господь нас до чогось готує. Не проспімо цієї кризи! Кожна криза може бути трагічною, вона може бути дуже важкою; але у ній працює Господь».
Так зазначає в інтерв’ю для Vatican News митрополит Філадельфійський УГКЦ Борис Ґудзяк, розповідаючи про служіння УГКЦ у США.
Владика Борис взяв участь у пленарній асамблеї Дикастерію в справах комунікації, що проходила в Римі 28-31 жовтня 2024 року. Членом цього ватиканського відомства він став у грудні 2021 року.
— Владико, цього року УГКЦ відзначає 140‑річчя своєї присутності у США. Церква, безумовно, відіграла важливу роль у житті українців у цій країні. На які з аспектів цього багаторічного служіння Ви би хотіли звернути особливу увагу?
— Останніми тижнями я старався перед Господом і людьми осмислити, якою є ця наша історія — 140 років від першої Божественної Літургії, відслуженої в місті Шенендоа [штат Пенсильванія] в грудні 1884 року. Найважливіша нитка, яка продовжується понині, — що люди, які виїжджають зі своєї домівки, роблять це не з добра. Це або економічна нужда, соціальна несправедливість, або якісь проблеми — можливо, в сім’ї; дуже часто — через війну, насильство, геноциди. Наша громада в Америці налічує вже п’ять хвиль мігрантів. Перша хвиля було ще до Першої світової війни, друга — між світовими війнами, третя — після Другої світової війни, четверта — після розпаду Радянського Союзу та відновлення незалежності України, а п’ята — тепер, після великого вторгнення. І всі люди — як, наприклад, мої батьки, вони були з третьої хвилі, тобто представники політичної еміграції, яка втікала від комунізму, від радянського поневолення, у їхньому випадку, Західної України, — всі вони виїжджали і виїжджають із певною травмою. Вони залишають свою домівку, родичів, друзів, свою культуру. Вони мусять вивчати іншу мову. Починають у чужому суспільстві з нуля. Люди цим зранені, їм не вистачає багато з того, що вони мали, або з того, що вони повинні мати. І Церква для цих розбитих людей, чиє життя має дуже багато тріщин, дає певні параметри, рамки, щоб це життя просто не розлетілося.
Тут варто згадати історію родини Височанських, із тих ранніх іммігрантів. Батьки мали дев’ятеро дітей, дружина була вагітна десятою дитиною — Іваном Височанським. Батько в останній день своєї шахтарської праці іде на роботу, а на другий день має почати своє служіння як дяк у церкві в Оліфенті. І він загинув у шахті, бо його там засипало. Жінка залишається з дев’ятьма дітьми, народжує десяту дитину. Хтось би сказав: «Як вона могла собі дати раду?» А вона виховала своїх дітей. Четверо з них стали священниками, одна дитина навіть якийсь час була в монастирі. Ця мати десятьох дітей вистояла — бо вона мала Церкву, мала духовне життя.
— Допомагаючи емігрантам, Церква допомагає також і Батьківщині, яку вони були змушені покинути. Бо, опинившись за кордоном і ставши на ноги, вони стають даром для України з погляду духовної, моральної і матеріальної підтримки.
— Той факт, що Америка допомагає Україні в питаннях захисту, економічних проблем і гуманітарних викликів; той факт, що перед багатьма будинками в Америці та на різних американських інституціях майорить синьо-жовтий прапор, пов’язаний з тим, що українські американці вже півтора століття свідчать про свою тотожність. Українці мають назагал дуже добру славу як працьовиті, законослухняні люди, конструктивні члени американського суспільства, які зробили свій внесок у розбудову того, що є позитивне в Америці. В інших країнах цей процес набагато повільніший, бо українців там не було — не було цього свідчення.
Сьогодні, якщо подивитися на глобальне українство, то без перебільшення можна сказати, що найпотужнішою мережею єдності українців є Церква, причому Українська Греко-Католицька Церква. Православна Церква також відіграла певну роль; тепер появляються також і протестантські Церкви. Але українство найбільш розвинене там, де була наша Церква, де наші структури.
Не всі українці чи навіть греко-католики знають, що в 1900 році в нас було три єпархії: Львівська, Перемишльська і Станіславська, а сьогодні в Україні є шістнадцять єпархій та екзархатів, а поза Україною — двадцять єпархій і екзархатів. І це також через проактивну дію Ватикану, який допомагав українцям структуризуватися, який перед римо-католиками — чи то в Австралії, чи в Бразилії, у Франції, в Італії, в Північній Америці наголошував, що треба визнавати тотожність греко-католиків, їхнє церковне життя і визнавати це структурою. Структури забезпечують певні традиції, вони утверджують певні цінності; й Церква, що має передусім духовний вимір, має також структурний вимір, який сьогодні виявляється дуже потрібним для фізичного, морального, духовного і національного захисту нашої Батьківщини.
— Пізнавати історію УГКЦ дуже важливо, щоб належно оцінити її внесок у життя суспільства.
— Зараз ми маємо черговий виклик, як нам надалі розвиватися, коли нові покоління не мають того традиційного прив’язання до інституцій — зокрема, й до Церкви. І це завдання всіх нас, християн: знаходити мову, категорії, поставу, яка уцерковлює молодих людей. Не йдеться про те, щоб, так би мовити, «покласти комусь в кишеню греко-католицький чи християнський паспорт»; ідеться радше про те, щоби привести людей до зустрічі з їхнім Спасителем, до зустрічі з Тим, через чиє Слово ми існуємо, з Тим, Який допомагає нам розуміти, хто ми є і яке наше призначення. Ця праця в моєму єпископському служінні ще далеко не завершена, вона на початках. І цей виклик стоїть не лише перед українськими єпископами, священниками, членами нашої Церкви, але перед усіма християнами. Про це ми говорили також і на пленарній зустрічі Дикастерію у справах комунікації.
— У брошурі «Філадельфійська архієпархія Української Католицької Церкви. Огляд року 2023-2024» я натрапила на цікаву статтю: аналіз того, чому люди покидають Церкву. Здається, це один із кроків у напрямку того, щоби зрозуміти причини і спрямовувати певні дії, щоб протистояти цьому.
— Це цікава, прониклива стаття отця Руслана Бурового «Змалілі Колізеї: що робити зі зменшенням кількості людей в наших церквах?» Вона вийшла українською та англійською мовами. Я дуже вдячний Україні, що вона нам посилає таких молодих священників, як отець Руслан. Ми потребуємо людей, які мислять критично і творчо, у світлі Євангелія. Бо якщо ми не будемо думати — то алгоритми світу, які формуються в суто бізнесових категоріях користолюбства, витіснять, «засиплять» нас.
Не потрібно боятися, не треба ставати в якусь захисну позу. Ця стаття є прикладом того, як ми можемо дивитися у вічі реальності й шукати способи, щоби свідчити про людську гідність, про справедливість, про Божу любов. Світ сьогодні має стільки проблем! 21% американців, серед яких також і українці, мають проблеми з психічним здоров’ям: депресії, страхи, залежності від алкоголю, наркотиків, порнографії, азартних ігор, комп’ютера, праці. І сьогодні ми покликані одні одним допомагати ставати свобідними. Тобто: остаточно нас звільняє тільки Господь — але нам важливо зрозуміти цю культуру, її скарби, можливості, які вона дає, а також небезпеки і пута, які можуть нас, несвідомих, зв’язати і принизити. Тому богословська освіта, духовна освіта, культурологія, соціологія — всі ці науки дуже важливі. І треба це переказувати.
Не всі відразу це чують, бо навіть Христа не всі слухали. Якщо Бога живого людина не слухає — то чого мене мають слухати як єпископа? Але я переконався, що добро не пропадає. Тридцять років тому, коли починалася праця над Українським католицьким університетом, мало хто вірив у цей проєкт: казали, що це несерйозна справа і що нічого з того не буде. Але оскільки багато людей в імені Господнім зібралося, щоби щось добре зробити для суспільства, для Церкви, для України, — ми сьогодні маємо інституцію, яка дає приклад для вищої освіти, для культури, для бізнесу, для різних організацій.
Я вірю, що ми повинні в такий якісний спосіб діяти в нашому церковному житті і ставити собі високу планку. І я вірю, що «Made in Ukraine» (виготовлено в Україні), «Made by Ukranians» (виготовлено українцями) — має бути пророчим у XXI столітті. Бо світ ще ніколи не був таким українським, як він є сьогодні. Господь нас до чогось готує. Не проспімо цієї кризи! Кожна криза має бути використана, бо вона є нагодою. Вона може бути трагічною, вона може бути дуже важкою; але у ній працює Господь.
— Під час повномасштабної війни за кордон виїхало багато українців. Ваша сім’я пережила подібну історію. Що можна робити, щоб допомогти їм не втратити свою ідентичність?
— Треба мати свою гідність і знати, що вона є Богом дана, що бути українцем, бути греко-католиком, бути членом нашої Церкви – це не є чимось другорядним. Мої батьки мали таке переконання і нам його передавали. Але вони могли це робити також тому, що були інституції, які підтримували це буття. Сьогодні ми повинні далі плекати ці інституції, але ми потребуємо нового розвитку.
Інституція, яка, мені здається, є надзвичайно важливою, це комунікація. Тепер у Ватикані відбувалася пленарна зустріч Дикастерію у справах комунікації Святого Престолу. У сфері комунікації працює майже 600 людей. Є передачі Радіо Ватикану приблизно 50 мовами. Ватиканська газета «LʼOsservatore Romano» виходить сімома мовами. Це колосальна праця, щоденна, кропітка. Моя пропозиція була така: на майбутнє треба, щоб католики платформізували все добре, католицьке, різні позитивні свідчення, Добру Новину. Тобто щоб була платформа, на якій це все можна легко знайти і на якій можна ділитися цим за алгоритмами, які відповідають нашій тотожності, не контрольовані алгоритмами, що розроблені тими, хто має свої, цілком інші цілі.
Нам, українцям греко-католикам, слід також творити такі платформи. Це будуть нові інституції на XXI століття. Це непросте завдання, воно вимагає певних ресурсів; але передусім воно вимагає гарячих сердець і високої компетенції, глибокого духовного, культурного і соціологічного осмислення — і, очевидно, технологічної компетентності. Google, який панує над пошуками в цілому світі, був створений кількома людьми. Сьогодні ми повинні вірити: Господь хоче, щоб ми могли знаходити знаряддя для того, щоб цю Добру Новину, яка є Божою правдою, поширювати якнайбільш ефективно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
