До Львова з коротким візитом перед початком 62 Пленарного засідання Конференції римо-католицьких єпископів України прибув єпископ-помічник Харківсько-Запорізької дієцезії Ян Собіло.
Владика взяв участь у відкритті Центру психологічної допомоги, створеного на базі Загального душпастирства Львівської архідієцезії, а також — традиційно — зустрівся з вірянами своєї дієцезії, які знайшли тимчасовий прихисток у Львові.
У розмові з CREDO єпископ Ян розповів про актуальну ситуацію в Харківсько-Запорізькій дієцезії, яка найбільше потерпає від воєнний дій та частково перебуває під окупацією ворога.
— Як виглядає зараз ситуація в Запоріжжі? Як тримаються люди, що фактичну живуть в епіцентрі воєнних дій, як переживають те, що відбувається на міжнародній політичній арені, де сильні світу цього вирішують долю України?
—Я побачив, як сильно ця висока політика стала для нас важливою в цей час. Ми розуміємо, що від сильних світу цього залежить наша доля, — і водночас бачимо, які вони слабкі. Уся ця ситуація на політичній арені показує, що варто сподіватися лише на Бога, а Він уже сам обере собі знаряддя.
Ми вимушено почали цікавитися політикою, бо від неї зараз залежить, «бути чи не бути» — Харкову, Запоріжжю… Але бачу, що люди ще й багато моляться. Не лише читають новини і переймаються, що там сказав Трамп і що зробив путін. Бог діє через людей, і ми про це молимося. Молимося, щоби політики, на чолі з Трампом і європейськими лідерами, поставилися до нашої ситуації серйозно і зрозуміли, що з агресором не можна вести перемовини на рівних. Ніхто не дискутує з бандитом, який убиває, ґвалтує, нищить міста, викрадає дітей. Його треба зупиняти силою. З тим, хто бомбардує мирне населення, не можна працювати цивілізованими методами. І нас дуже непокоїть оте бажання домовлятися з агресором за наш рахунок.
Але є речі, які заспокоюють. От наприклад, їду вчора з Запоріжжя до Львова і дивлюся — їдуть конвої. Їде підтримка, і відразу якось веселіше на серці. Відразу відчуття, що ситуація не така трагічна; що є надія; що світ нас не залишить. Це теж знак, що Бог нас не залишає ніколи, і Бог надихає серця людей — тих відповідальних і сильних світу цього теж, — щоб вони були готові допомагати.
Ніколи раніше не думав, що радітиму танкам. Але коли живеш у країні, в якій триває війна, то ці танки — надія на порятунок. Це реальна допомога для нашої країни, для конкретних людей, і для Європи. Отже, люди у високих кабінетах починають розуміти, приймають мудрі рішення.
— Ви щодня відчуваєте на собі віну в її найгірших проявах: ракети, шахеди, бомби. Мало не щодня якась місцевість зникає з лиця землі. Але Харків живе, Запоріжжя живе. Як?
— Я колись часто чув фразу, що до всього можна звикнути. Не думав, що і до війни також. Коли все почалося — ми думали, що це не може бути довго. За тиждень-два ми виженемо рускіх і все налагодиться. Якось я спитав у Римі одну містичку і стигматичку, коли закінчиться війна, і тоді вона сказала, що десь через роки три, може, трохи більше. Я був шокований, бо не уявляв, як ми це витримаємо стільки часу! Але ось уже три роки ми живемо під звуки сирен, систематичні прильоти ракет, дрони — і люди звикли. І ще є ті, які залишаються з дітьми. Будують школи в укриттях, під землею, бо деякі діти у нас там, у Запоріжжі, не бачили школи ще з часів коронавірусу. Тому якось намагаються створити безпечні умови, щоб діти бодай час від часу зустрічалися з ровесниками, зі вчителями. Словом, люди звикли і намагаються функціонувати зберігаючи видимість якоїсь форми стабільності.
Взагалі, людина може витримати дуже багато; особливо мене у цьому переконують історії воїнів, які побували в полоні, зазнали катувань, знущань. Таке навіть слухати страшно — а вони живуть, функціонують, намагаються повернутися до звичного для себе життя.
Але для цього потрібна допомога, щоб залікувати рани, завдані психіці, щоби зцілити душу. Якось я був у США, у Вашингтоні, на Марші за життя, і потім конгресмени католики запросили нас на зустріч у Капітолій. Це було вже після початку АТО, масштаби ще були не ті, ми думали трохи по‑іншому. І тому, коли один із конгресменів запитав мене, як я вважаю, що треба буде зробити перш за все, коли закінчиться війна, я відповів — відновити інфраструктуру міст. А він мені сказав, що спершу треба зайнятися відновленням психіки ветеранів, їхніми травмами і реабілітацією.
І це велике завдання Церкви — допомагати людям повертатися з війни. Я бачив не одного воїна, який перемінився після паломництва до Меджугор’я. Їх покидає ненависть і бажання помсти. А це вже крок до зцілення інших травм. Перед нами — багато викликів і багато роботи; але ми вже, як країна і як народ, даємо велике свідчення стійкості, відваги і бажання жити.