Як повідомлялося, у Львові відбулося освячення приміщень і офіційне відкриття Центру духовної, психосоціальної та психотерапевтичної підтримки ім.о.Генріха (Павла) Мосінга.
У цьому заході взяли участь представники різних благодійних організацій, які допомагали та всіляко сприяли появі такого простору, що служитиме місцем надання психологічної допомоги й реабілітації ветеранам, їхнім сім’ям та всім, кого зачепила війна. Серед гостей був також директор команди «Допомога Церкві на Сході» при Секретаріаті єпископату Польщі о.Лешек Крижа TChr, під чиїм керівництвом уже реалізовано численні гуманітарні проєкти для України.
У коментарі для CREDO о.Крижа поділився, чим для нього особисто є поїздки в Україну під час повномасштабного вторгнення та у чому він насамперед вбачає свою місію, як очевидець війни в Україні:

— Зізнаюся, що я перебуваю в Україні під час цієї повномасштабної війни вже двадцять восьмий раз. Тож легко порахувати, що це виходить майже раз на місяць. І, чесно кажучи, кожна поїздка для мене — це безсумнівна наука.
По-перше, це наука про те, що таке війна. Я знав про війну з розповідей мого батька, моїх дядьків, які жили під час Другої світової. Я знав війну з фільмів, із літератури — і раптом стикаюся з дуже реальною, конкретною війною. Не теоретичною, не космічною, не цифровою, а реальною, де є вибухи, де гинуть люди, де треба втікати, де ревуть сирени. І кожна така поїздка в Україну — це для мене наука про те, що війна — не щось абстрактне; вона може торкнутися кожного, і це дуже, дуже конкретно.
По-друге, кожна поїздка в Україну, зокрема й ця остання, — це також наука людської довіри. Але люди живуть і намагаються нормально функціонувати — посеред сирен, вибухів і цілковитої невизначеності, що буде завтра і чи це завтра взагалі буде. Іноді я буваю в Харкові, в Херсоні, і всю ніч чую вибухи. І ми замислюємося, чи будинок, який бачили вчора, сьогодні ще стоятиме на тому ж місці? Чи ті люди, з якими ми вчора спілкувалися, сьогодні ще будуть живі? Це дуже важкі ситуації, і я намагаюся потім у Польщі говорити про реальну війну. Не про теоретичну, не про ту, яку можна побачити у фільмах, а про дуже реальну, конкретну. І думаю, що це також моє завдання — нагадувати людям, що ця війна має свої реалії.
Сьогодні разом із архієпископом Мечиславом та єпископом Яном (Собіло) ми були на кладовищі, на Полі почесних поховань. Це справляє величезне враження — ліс прапорів на свіжих могилах, де здебільшого молоді хлопці… Подібно й у Харкові на військовому кладовищі: величезний ліс прапорів, які вказують, що тут поховані жертви новітньої війни. Це змушує людину зовсім інакше дивитися на війну в Україні і на всю цю ситуацію.
— Це, мабуть, психологічно складно — їздити в Україну в такий час?
— Нещодавно я давав інтерв’ю на одному з телеканалів і мене запитали: «Чому Ви, отче, їздите в Україну? Хіба не було би простіше запакувати всю цю допомогу, яку ви зібрали, і відправити її? Адже ‘Нова пошта’ працює так добре, що усе дійде на місце за декілька днів». Я відповідаю, що, справді, так було би простіше. Але тоді я не був би вірогідним свідком. А я свідок того, що тут відбувається, як усе виглядає; і я також впевнений, що наша присутність (адже я їжджу не сам) є важливим знаком для цих людей. Особливо там, у важких регіонах. Це знак того, що вони не самотні, що про них хтось пам’ятає, що їх хтось відвідує — хоч не обов’язково привозить якісь чудесні речі, а просто є.

Хтось сказав дуже гарно: «Присутність — це найперший рівень любові». І я думаю, що в цьому є правда. Присутність дуже цінна. Нам не потрібно говорити високих слів, не потрібно декларувати: «Все буде добре, нічого не станеться». Ні. Треба просто бути. Бачити вашу біду, бачити цю важку ситуацію. І настільки, наскільки можу, намагатися допомогти. Тож кожна така поїздка — це для мене наука. І ця, нинішня, також.
— Сьогодні Ви взяли участь у відкритті Центру психологічної допомоги, до створення якого причетна також організація, яку Ви очолюєте. Як Ви вважаєте, наскільки це актуальна форма допомоги у теперішній час?
— Я радію, що зміг — не я, а люди, завдяки яким я можу допомагати, — що ми могли взяти участь у створенні такого центру. Я говорив про це там, у залі, що цей центр звернений до людини. Святий Йоан Павло ІІ завжди нагадував нам, що найважливішим шляхом Церкви є людина. Не маса, не натовп, а конкретна людина. Одна-єдина. Людина зі своїми плюсами, мінусами, зі своїм болем, своїми підйомами і падіннями. Це шлях Церкви. І центр, який сьогодні відкрили, вписується в цю думку. Бо він призначений для людини, яка приходить зі своїми труднощами, проблемами, переживаннями, травмами; і там, разом із тими, хто служить у Центрі, шукатиме порятунку. Як на мене — це прекрасно.

— Говорити про Україну на Заході, навіть у Польщі, стає дедалі важче. Люди втомилися слухати про війну. Але ми втомилися жити на цій війні і хоронити друзів, родичів… Як нам знову достукатися до світу?
— Так, це важко. Я часто повторюю в усіх розмовах та інтерв’ю: ми маємо право відчувати втому від цієї війни. Ми навіть маємо право втомитися, допомагаючи… Я це прекрасно розумію. Тим більше, що зараз швидкість надходження інформації до нас — колосальна. Те, що сьогодні є великою сенсацією, — завтра вже належить минулому. З’являються нові гарячі точки, нові події тощо. Але ми не можемо, і я про це постійно нагадую, стати байдужими до того, що відбувається в Україні. Ми не можемо сказати, що ця тема нас більше не цікавить. І наскільки у нас ще вистачає сил, наскільки ми можемо, — ми повинні пам’ятати про це, і на міру наших можливостей перетворювати цю пам’ять на реальну допомогу.
Тож я їжджу в Україну також і для того, щоби потім говорити в Польщі: «Ми там іще потрібні, наша допомога потрібна.» І, звісно, постійно прошу про дві речі: про доброзичливий погляд і молитовну підтримку. А людям, які хочуть допомагати, я кажу, щоб робили це розумно. Використовували ті організації, які вже мають налагоджені маршрути, протоптані стежки, які знають, як куди дістатися. Тоді можна бути впевненим, що допомога потрапить туди, куди потрібно.