«Усі живуть надією, що війна скоро закінчиться. Звісно, ніхто не знає, коли, але закінчиться. Головне, що вони не самі».
Переважає думка, що все повернеться до норми. Якщо ми будемо з ними, допомагатимемо їм, — буде робота, світло, опалення, — то вони витримають ці важкі умови. Тому не забуваймо про Україну. Важливо, що допомога, яка зараз надається, є структурною та цілеспрямованою; вона потрапляє туди, куди має дійти, — каже о. Лешек Крижа, директор Команди допомоги Церкві на Сході при Конференції єпископату Польщі.
У розмові з Кшиштофом Томасіком (КАІ) він зазначає, що в Україні перед наближенням зими найбільше потрібні електрогенератори, пічки-буржуйки та ДСП для забудови віконних отворів. Тому необхідно збільшити матеріальну допомогу: не тільки привозити речі, а й переказувати готівку.
— У другу неділю Адвенту, 11 грудня, ми відзначатимемо День молитви за Церкву на Сході. Молитимемося насамперед, звісно, за Україну. Але не тільки. Ви нещодавно побували в Придністров’ї.
— Звісно, Україна — на першому місці; але ми не забуваємо про Церкву в інших країнах Сходу. Мені вперше вдалося потрапити до Придністров’я (цього разу з командою програми Wschód TV Polonia) — не визнаного міжнародною спільнотою утворення, якому лише 30 років. Це частина Молдови, де дислокуються російські війська. Для мене найцікавішим було те, як там живе Церква, яка налічує шість парафій. Ними опікуються священники-серцяни та черниці. Цікаво, що ця невелика спільнота — динамічна і добре функціонує. Ми дуже емоційно пережили міжрелігійну молитву з нагоди ексгумації жертв сталінізму в столиці Придністров’я Тирасполі. Кількість убитих нараховує десятки тисяч. Серед них є і поляки, тому запросили римо-католицьких священиків із Польщі. Залишилися руїни форту часів Першої Польської Республіки. У ньому була в’язниця, де проводили масові страти. Кілька тисяч убитих було скинуто в ями. Десятки років цим ніхто не займався. Зараз розпочали ексгумацію та на підставі ДНК взялися ідентифікувати загиблих. Влада хоче повернути пам’ять про них. Це було офіційне, державне поховання з усіма почестями на цвинтарі, поряд із відкритими могилами. Католики, православні, євангелісти, мусульмани, євреї — всі молилися разом. Нас зустріли дуже тепло.
— З чим ви приїхали до них?
— Ми приїхали з конкретною матеріальною допомогою. Більшість людей живуть скромно, зокрема, старі люди […] На жаль, багато хто з них рідко виходить із дому. Єдиною підтримкою є родина і те, що може дати місцева парафія. Попри бідність, ці люди дуже відкриті й гостинні.
— Наскільки там відчутна війна в Україні?
— Ніхто там не хоче, щоб війна в Україні торкнулася Придністров’я. Єдині ознаки війни там — це блокпости і те, що закрито кордон з Україною. Біля кордону видно окопи, а люди, що мешкають поблизу, час від часу чують вибухи дронів і ракет. На кожній Святій Месі й під час кожного богослужіння люди моляться за мир в Україні.
— Наступною метою вашої подорожі була Україна. Де саме ви побували?
— Наступним пунктом нашої поїздки був Харків. По дорозі туди ми затрималися в Луцьку. Там у нас відбулася зустріч із єпископом Віталієм Скомаровським і ми залишили трохи матеріальної допомоги, оскільки це місто прийняло велику кількість внутрішніх переселенців. До катедральної парафії по допомогу приходять близько 300 сімей.
Далі ми поїхали до Харкова через Київ, зі страхом, попри те, що о. Войцех Стасевич із «Карітас-Спес Харків» і єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук запевнили нас: там спокійно і нам нема чого боятися. На кожному блокпосту до нас ставилися дуже ввічливо і привітно. Іноді запитували, чи маємо електрогенератор, бо він став би їм у пригоді. Всюди нам дякували за допомогу від Польщі.
У Харкові ми поселилися на території курії. Нашою метою було ознайомитися із ситуацією в місті й передати конкретну допомогу. Розвантажившись, поїхали в один із житлових масивів. У центрі Харкова війни майже не помітно, магазини й офіси — відчинені, працює транспорт; лише де-не-де було видно зруйновані снарядами будинки, а в багатьох, зокрема, в адміністрації, — вибиті вікна, які закрили щитами ДСП. Але є також райони ніби з іншого, жахливого світу, які нагадують Варшаву після Варшавського повстання. Саме туди ми й поїхали відвідати людей і роздати продуктові пакунки. Ми бачили кілька зруйнованих 16‑поверхівок. В одній з них мешканці горішніх поверхів живуть у підвалі — цілими сім’ями, всього 96 осіб. Щоб забезпечити собі мінімум приватності, вони зробили штори. За шторами — матраци й трохи повсякденних речей. Солідарність між цими людьми зворушує і надихає. Вони підтримують одне одного в біді. Ми передали їм харчі, а також трохи грошей, щоб вони могли купити на місці найважливіше для зими, зокрема, пічки-буржуйки і ДСП, щоб затулити вікна. Дали їм кілька пічок, наступні вони купуватимуть на місці. Їхні радість і вдячність були великими. Отець Лукаш Бовіо зі згромадження Місіонерів Божої Матері Утішительки теж переказав на ці цілі кошти, отримані від жертводавців з Італії та Канади. Ще ми закупимо ДСП, які прикрутять до віконних отворів, це також трохи захистить від холоду взимку.
— Скільки такої допомоги потрібно для Харкова?
— Розповім, наприклад, як ми з о. Войцехом роздавали харчі у зруйнованому житловому районі. За пакунками від Карітасу вишикувалася черга з близько трьох тисяч людей. У продуктовому наборі було дві пачки макаронів, кілька банок м’ясних консервів і трохи солодощів для дітей. Три тисячі чоловік, що стоять у черзі по кілька годин, справляють незвичайне враження. З деякими з них я розмовляв. Це були не безпритульні, а, наприклад, директорка дитячого садка, яка розповіла, що люди чекають не лише на допомогу. Вони самі хотіли б купувати собі необхідні для життя речі, які є в магазинах, але не мають роботи, оскільки робочі місця зруйновані й тому в них немає грошей, щоб купити бодай щось. Директорка зізналася, що почувається незручно і має переступити через свою гордість і гідність, щоби стати в цю чергу; але не має іншого вибору. Вона сподівається, що війна скоро закінчиться і все нормалізується. Звісно, на кожному кроці полякам дякували.
— Чи виїжджали ви за межі Харкова?
— Єпископ Павло возив нас за межі Харкова, приблизно за 20 км від кордону з Росією, в село, розташоване на першій лінії фронту. Там багато будинків зруйновано. До війни там було три тисячі мешканців; більшість утекли, але потроху люди повертаються. Коли ми зупинилися в центрі села, люди почали підходити з різних сторін. Прийшов сільський голова і розповів, що вже близько 500 чоловік повернулося. За допомогою держави і Церкви він намагається створити людям хоч якісь умови для життя, зокрема, ремонтуючи дахи та вікна.
Було зворушливо, коли зі зруйнованої школи, розташованої неподалік, до нас вийшла директорка і розповіла, на що перетворила війна хорошу школу. Вона сказала, що найбільше їй бракує дітей, і вона хоче, щоби школярі якнайшвидше повернулися. Але до нормального життя ще далеко, хоча б через мінування — всюди можна зустріти таблички з попередженням про міни. На жаль, були випадки, коли люди, що ремонтували лінії електропередач, гинули, підірвавшись на мінах. Тому там дуже потрібні сапери.
— Яке виглядає співпраця з іншими гуманітарними організаціями?
— Ми переважно співпрацюємо з місцевим Карітасом, якій діє при кафедральній парафії і співпрацює з іншими інституціями та організаціями. Допомогою, яка надходить до Карітасу, займається о. Войцех із групою волонтерів. Робота йде дуже справно. Після розмов із єпископом Павлом ми дійшли висновку, що потрібно збільшити фінансову допомогу: не лише привозити речі, а й переказувати готівку на покупку конкретних речей — на ті ж пічки чи плити ДСП. Це дає людям роботу і хоч трохи живить українську економіку. Багато чого вже можна купити на місці. Наприклад, виробник пічок наймає людей для їх виробництва і дає їм заробіток, а завдяки цьому вони менше потребують матеріальної допомоги.
На порозі зими дуже потрібні електрогенератори. Наприклад, у Києві — дуже тривалі відключення електроенергії. Такий генератор, зокрема, потрібен для храму св. Миколая , яким опікуються отці-облати. Храм розташований у центрі міста і в його підвальних приміщеннях облаштують пункт обігріву. Люди також зможуть отримати теплу їжу.
— Війна триває десятий місяць і люди вже звикли до такої ситуації. Як Ви оцінюєте суспільні настрої?
— Настрої людей, які живуть у підвалах, не такі вже й погані. Важка ситуація внутрішньо мобілізує людей до витривалості й дає якусь надзвичайну енергію. Є багато людей, які «впіймали ходовий вітер» і допомагають іншим. Вони роблять те, що можуть. Вони солідарні й мобілізовані. Усі живуть надією, що війна скоро скінчиться. Звісно, ніхто не знає — коли. Але скінчиться. Важливо, що вони не самі. Переважає думка, що все нормалізується. Якщо ми будемо з ними, допомагатимемо їм, вони матимуть роботу, буде світло, опалення, — вони зможуть пережити ці важкі умови. Тому не забуваймо про Україну. Важливо, що допомога, яка надається, — структурована й цільова і потрапляє туди, де вона потрібна.
— Чи є побоювання, що взимку в Польщу прибуде нова хвиля біженців?
— Гадаю, через зиму не повинно бути більшої хвилі біженців. Зауважмо, що багато людей, попри наближення зими, повертаються до своїх домівок, навіть зруйнованих. Люди хочуть бути вдома, жити у себе вдома, і це не дивно.
фінансово.
Щиро дякуємо!
