За перші три місяці свого урядування новий Глава УГКЦ дав понад десяток інтерв’ю, присвячених різним питанням як внутрішнього життя УГКЦ, так і зовнішніх викликів. 100 днів – це період перших підсумків, перших висновків для будь-якого очільника, зокрема й Церкви. З цієї нагоди журналісти РІСУ і часопису «Патріярхат» зустрілися з Патріархом Святославом (Шевчуком), щоб дізнатися про підсумок цього періоду, про бачення новим Главою ідентичності УГКЦ, почути про значення для цієї Церкви Патріархату, дізнатися, якими Глава УГКЦ бачить подальші стосунки з владою та іншими Церквами тощо.
— Цими днями минає 100 днів з часу Вашої інтронізації як Глави Української Греко-Католицької Церкви (27 березня 2011 року). У світських керівників — Президента, глави уряду, спікера — є традиція підбивати перші підсумки. Якими були перші 100 днів Глави УГКЦ?
— Цих перших 100 днів були дуже насиченими. Відбулися два важливих Синоди – Митрополичий Синод владик Києво-Галицької митрополії УГКЦ та постійний Синод, що відбувся в Римі, на яких я вперше головував як Глава Церкви. Це засідання постійного Синоду, який фактично допомагає Главі Церкви у міжсинодальний період, було присвячене підготовці до Патріаршого Синоду, який відбудеться цієї осені в Бразилії. Отож, цих перших сто днів дали нагоду здійснити кілька дуже цікавих адміністративних, синодальних кроків.
Крім того, за цей час я здійснив душпастирські поїздки до Аргентини та Італії. Зустрівся з головою Єпископської конференції Італії кардиналом Анжело Баньяско та Вікарієм Рима кардиналом Валіні. Від дня інтронізації є постійний контакт із Святішим Отцем Бенедиктом XVI та з Апостольською Столицею. Фактично вже було таких три поїздки, три зустрічі.
За сто днів устиг освятити новий храм у Вінницькій області та заснувати новий монастир: буквально вчора ми заклали наріжний камінь під будівництво монастиря сестер Пресвятої Родини тут, у Києві, поблизу Патріаршого собору УГКЦ.
Мені особисто було дуже цікаво відкрити для себе український медійний простір
Важливою складовою моєї душпастирської діяльності стало постійне спілкування з журналістами. Дякую Богові, що є зацікавлення нашою Церквою, є цікавість. Мені особисто було дуже цікаво відкрити для себе український медійний простір, а отже мати можливість промовити до дуже багатьох людей, які не мають можливості прямого спілкування зі мною. Завдяки ЗМІ я зміг до них наблизитися.
Написав кілька пастирських послань: до молоді, до священиків, також у відповідь на запитання, які ставить українське суспільство. Наприклад, заклик до молитви у День пам’яті 22 червня 2011 року. Також мені приємно розпочати системну працю з молоддю: у Києві відбулася цікава зустріч на базі Києво-Могилянської академії, а у Львові мав нагоду зустрітися з відповідальними за молодіжне душпастирство з усіх єпархій. І багато-багато інших справ.
— Культурологи кажуть, важчого питання, ніж питання ідентичності, не існує. У Греко-Католицькій Церкві можна почути різні означення, наприклад, що ми є католиками східного обряду, чи східні католики, чи православні в єдності з Римом тощо. На Вашу думку, яке формулювання щодо нас найбільше нам підходить?
– До речі, я зараз читаю книгу Івана Дзюби «Нагнітання мороку». Там дуже цікаві роздуми над питанням ідентичності, яка є складна, дуже багатогранна та динамічна. Говорячи про нашу ідентичність, хочу наголосити на двох моментах.
Наша ідентичність — це свідчення Церкви часів неподіленого християнства.
По-перше, нашою ідентичністю є ідентичність київського християнства часів Володимирового хрещення, коли щойно народжена Церква на землях Київської Русі була водночас дочірньою Церквою Константинопольського Патріархату, а з іншого боку, перебувала в сопричасті з Апостольським Престолом. Наша ідентичність — це свідчення Церкви часів неподіленого християнства. Хоча після всіх драматичних подій ця ідентичність нашої Церкви протягом історії наражалася на різні небезпеки, а часами навіть заперечувалася.
Сьогодні, в третьому тисячолітті, ми також намагаємося жити тією ідентичністю. Тобто, з одного боку, щораз глибше для себе відкривати і пізнавати коріння Церкви, яка народилася у хрещенні святого Володимира, є помісною Церквою, Церквою східної традиції зі своїм не тільки обрядом, а й зі своєю духовністю, канонічною і богословською спадщиною. Але з іншого боку, це Церква, яка плекає сопричастя з Римським Апостольським Престолом.
По-друге, ідентичність – це щось дуже багатопланове, постійно розвивається, трансформується. Наша ідентичність в теперішньому історичному періоді переживає період розвитку і трансформації. Тобто, з одного боку, ми хочемо бути Церквою відкритою. Відкритою не тільки до всіх, хто живе в сьогоднішній Україні, а й до різних націй, народностей, навіть різних релігій. Але з іншого боку, ми хочемо також бути відкритими до міжцерковного і міжнародного діалогу, бо розуміємо, що київське християнство з самого свого початку якраз і стреміло до того, щоб бути потужним центром християнства того ж рівня, що й Рим, і Константинополь, чи пізніше Москва.
Отож, гадаю, сьогодні наш розвиток ставить певні виклики так само для міжцерковного спілкування. На мою думку, сам Господь Бог кличе нас, щоб ми показали важливість Володимирового хрещення для вселенського християнства, а також його актуальність.
— На багатьох церковних та громадських заходах Ви одягаєте білий клобук. Його не одягав Патріарх Любомир, але одягав Патріарх Йосиф (Сліпий). Що означає білий клобук для Глави УГКЦ?
— Я чекав цього запитання, бо читав певні дискусії в соціальних мережах. Відповідь доволі проста. Я сам мав труднощі з одяганням білого клобука, бо не зовсім розумів його традиційність чи нетрадиційність для УГКЦ. Наприклад, грецькі патріархи не носять білих клобуків. Після виборчого Синоду ми мали неформальну зустріч з нашими митрополитами. І всі митрополити одноголосно висловилися за те, що я повинен одягати білий клобук, щоб продовжувати напрям, який розпочав Патріарх Йосиф (Сліпий). Я проконсультувався з Літургійною комісією УГКЦ. І владика Гліб (Лончина), який є її головою, однозначно висловився, що я не просто можу, а й повинен одягати білий клобук, бо це підкреслює нашу слов’янську ідентичність та київську східну традицію.
Можливо, ви зауважили, що під час наших перших поїздок до Ватикану я його не одягав, бо де-факто я його не мав. Чесно кажучи, не дуже поспішав. Коли вперше після Синоду ми зібралися з нашими владиками 7 травня в Дрогобичі для святкування ювілею владики Юліана (Вороновського), тоді в присутності всіх владик патріарший економ владика Володимир (Війтишин) вийняв білий клобук і надягнув мені на голову. Таким чином я зрозумів, що це – воля Церкви.
— Які ініціативи Ваших попередників щодо розбудови патріархального устрою будуть продовжені, а які особисто Ви хочете започаткувати? І які Ваші перші кроки вже були, а які ще будуть? Що важливо на цьому шляху розпочати і продовжити?
– Мої перші кроки були зроблені ще багато років тому, перед тим, як я був обраний Главою УГКЦ. У 2004-2005 роках Патріарх Любомир покликав мене бути його особистим секретарем і керівником Патріаршої курії у Львові. Так тоді називалася ця посада. Моїм прямим завданням як керівника курії було її розбудувати, щоб курія стала єдиним центром нашої Церкви, який повинен служити для поєднання в одне ціле всіх наших єпархій, розкиданих по всьому світі. Патріарша курія – це дуже вагомий крок у розбудові Патріархату. Я вже не раз казав, що владика Любомир не вимагав Патріархату, а його будував. Тоді я був покликаний співпрацювати з ним у цій справі.
На сьогодні наші патріарші структури перебувають в стані розбудови. За тих 10 років розвитку нашої Церкви під проводом Патріарха Любомира вся УГКЦ, всі наші владики зрозуміли, що такий центр є необхідний. Мало того, вони почали його підтримувати, і тепер цей центр починає щораз краще і більше служити для наших владик в усьому світі. Я це відчув, будучи єпископом в Аргентині. І відчув, яким важливим для підтримання такого зв’язку з матірною Церквою в Україні є структури саме Патріаршої курії.
Отож, я далі будуватиму Патріархат. А це передбачає такі конкретні кроки: розбудова Патріаршої курії, покращення її ефективності, приготування кадрів, які могли б ефективно служити в тих наших структурах, покращення ефективності нашого служіння для наших єпархій і так само для кожного нашого вірного. Ми знаємо, що сьогодні внаслідок еміграційних процесів українці розкидані по всьому світі. Ми тоді знатимемо, що маємо Патріархат, коли кожен греко-католик, де б він не був на земній кулі, відчує, що він має батька в Україні, яким є Глава нашої Церкви. Моє будівництво Патріархату буде рухатись насамперед у душпастирському та євангелізаційному ключі, щоб Церква могла мобільно, ефективно діяти як одне єдине ціле і надавати душпастирську опіку нашим вірним, де б вони не були.
— Коли Ви вперше їхали до Рима, багатьох цікавило, чи будете Ви ставити питання Патріархату в розмові зі Святішим Отцем. Цього разу це не відбулося. Чи є якийсь план, коли про це будуть говорити? Не вимагати Патріархату, але говорити, що ми вже його чекаємо. Як Святіший Отець ставиться до цього?
— Розмови про Патріархат ведуться в робочому порядку постійно. З того не робиться медійної сенсації, бо це просто життя нашої Церкви. Ми діємо як Патріарша Церква і ми розвиваємося як Патріарша Церква. Одним із дуже важливих кроків такого, можливо, буденного, але вже практичного нашого спілкування і розвитку є, наприклад, факт нещодавно проголошеного Катехизму нашої Церкви. Очевидно, що це найвищий акт віроучительства Церкви, коли вона подає вірним Катехизм, який є збірником віри, а також морально-аскетичного навчання Церкви. І очевидно, що ми це робили в порозумінні і навіть з допомогою Апостольської Столиці.
— Часто можна почути від наших священиків і вірних: а навіщо? Хіба нам не достатньо бути Верховно-Архиєпископською Церквою? Чи ми вже використали повністю потенціал, закладений в цю форму організації?
— Існує кілька вимірів цього питання. Патріархат можна розуміти як певний почесний титул. Таких почесних Патріархів у Католицькій Церкві є багато, наприклад, Патріарх Венеції, Латинський Патріарх Єрусалима тощо. Цей почесний титул не має фундаменту помісної Церкви. В нашому випадку навпаки, ми маємо фундамент помісної Церкви, а не маємо титулу. Я вважаю, що такий титул рано чи пізно прийде, хоча сьогодні не до кінця зрозумілий механізм надання титулу Патріарха як у православному світі, так і в католицькому.
Погоджуюся, що прямуючи до патріаршої гідності, ми повинні максимально використовувати ті можливості, які нам надає статус Верховно-Архиєпископської Церкви. В принципі, різниця між Патріаршою і Верховно-Архиєпископською Церквою дуже невелика, і, можливо, якраз на даному етапі нам потрібно щораз повніше використовувати той потенціал, який уже маємо.
Але з іншого боку, не є секретом, що титул «Верховно-Архиєпископська Церква» є половинчастим кроком. І до кінця цей титул не є зрозумілий. От якщо, наприклад, відслідкувати, як мене називають у медіа, то дуже часто слово «Верховний» не вживається, говорять про Архиєпископа Києво-Галицького, бо нема розуміння. По-друге, такого титулу не існує у Східних Церквах слов’янської традиції. Він є у грецькій Церкві, яка має іншу канонічну структуру, тому там він має інше смислове навантаження: є один Архиєпископ Афін, якому допомагають дуже багато митрополитів. У слов’янському канонічному лексиконі ці терміни мають цілковито інше навантаження, і тому, хто такий Верховний Архиєпископ, для слов’янського світу є не зовсім зрозуміло.
Патріархат – це структура, яка допоможе певною мірою вберегти нашу Церкву від розчинення у величезному морі католицького світу.
Ми все ж таки повинні пройти цей шлях до кінця, а відтак здобути назву Патріаршої Церкви, тоді для всіх буде зрозуміло, якою є наша ідентичність. Патріарх Йосиф говорив, що ми повинні змагати до Патріаршої Церкви, щоб наші громади, парафії, єпархії в еміграції не асимілювалися. Отож, Патріархат – це структура, яка допоможе певною мірою вберегти нашу Церкву від розчинення у величезному морі католицького світу. Всі наші єпископи на поселеннях входять до складу локальних латинських єпископських конференцій. І якщо ми не будемо мати свого внутрішнього форуму, тоді ми не зможемо існувати як єдина помісна Церква.
До речі, поки УГКЦ не отримала титул Верховного Архиєпископства, вона не мала права проводити своїх Синодів. А сьогодні для нас Синод – це один із вагомих складових ідентичності Церкви. Ми є Синодальною Церквою. Титул Верховно-Архиєпископської Церкви дав нам цю можливість. Бачимо, що це нам дуже допомагає в нашому будівництві.
— Ви були одним із тих єпископів, які дуже активно брали участь у будуванні стратегії УГКЦ. Тепер працює третя команда. І коли почнеться впровадження цієї стратегії? З якого кроку воно почнеться? І якщо би Ви знали наперед, що Вам доведеться бути Главою УГКЦ, який керуватиме впровадженням цієї стратегії, як би почався цей шлях?
– По-перше, розпрацювання цієї стратегії відбувається за дорученням Синоду єпископів УГКЦ. І вона може бути впроваджена в життя лише тоді, коли Синод її сприйме і благословить. Тож поки що ця стратегія розпрацьовується як певна пропозиція. Ми сподіваємося, що зможемо її представити на найближчому Синоді, який відбудеться в Бразилії.
Я був обраний до другої команди, яка мала завдання сформулювати бачення Синодом нашої Церкви у 2020 році. І я працював у цій команді, розуміючи, що безпосередньо не Глава Церкви, а я разом із всіма єпископами УГКЦ по всьому світі впроваджуватиму цю стратегію в життя. Я — конкретний правлячий єпископ, в даному разі в Латинській Америці. І тому, очевидно, я розумів, що ставлю завдання не тільки перед Синодом, Главою Церкви, а й перед самим собою. Через таку призму брав участь у цій роботі. Зокрема, з мого настирливого прохання було впроваджено ідею інкультурації, бо розумів, якою важливою є ця місія нашої Церкви в діаспорі, на поселеннях. Наприклад, інкультурувати східну християнську традицію в латиноамериканську культуру – це дуже особливий виклик. Тож розбудовується ця стратегія, яку Синод, сподіваюся, сприйме, а тоді кожен правлячий єпископ візьме на себе відповідальність втілювати її в життя у його єпархії.
— В одному з інтерв’ю Ви сказали, що хочете за прикладом Митрополита Шептицького відвідати чи не кожну парафію. Чи існує хоча б приблизний план таких візитацій? І де буде ставитися більший акцент: Схід України, Центр, Галичина чи закордонні митрополії?
– Є певна логіка, але чіткого плану ще немає. Спочатку я хотів би відвідати всі наші єпархії. Відтак я хочу відвідати всі наші монастирі, а потім парафії. Коли мова йде про план, то той план посилає сам Господь Бог.
Мені хотілося почати мої відвідини з Півдня України. Тому я спланував перший такий програмний візит до Одесько-Кримського екзархату, який має відбутися в першій декаді грудня. Але так сталося, що у зв’язку з різними подіями я вже відвідав Львівську архиєпархію, Стрийську єпархію, на свято Петра і Павла відвідав Сокальсько-Жовківську єпархію. У середині серпня відвідаю Перемишльську єпархію, в 20-х числах серпня – Самбірсько-Дрогобицьку єпархію, наприкінці серпня поїду в Аргентину, яка буде святкувати 50 років від першого приїзду першого єпископа, і представлю їм нового Апостольського адміністратора. На початку серпня я буду в Англії, де представлю новоіменованого екзарха, вкінці вересня відвідаю в США Чиказьку єпархію, яка святкує 50-ліття свого заснування, в листопаді – Філадельфійську єпархію, а потім – Стемфордську. Ось такий дуже інтенсивний план найближчих візитацій, але він побудований на важливих подіях – ювілеях і запрошеннях, які мені надходять. Я намагаюся на них вчасно відповідати.
— Чи плануєте якісь структурні й кадрові зміни?
— Я поки що намагаюся вивчати структури та зустрітися з усіма працівниками, які в тих структурах працюють. І очевидно, що буду працювати над покращенням їхньої ефективності. Якщо для того, щоб вони були ефективними, потрібно буде міняти структури і осіб, то очевидно, що будемо це робити, але в спокійному еволюційному ключі.
— В УГКЦ на сьогодні існують різні спільноти, які спершу набули поширення в Римо-Католицькій Церкві. У нас започатковані такі євангелізаційні програми як, скажімо, Альфа-курси, які поширюються вже і у Православній Церкві. У нас існують харизматичні спільноти, але вони є такими маленькими вкрапленнями в деяких єпархіях. В нас з’являється неокатехуменальний рух. Яке Ваше ставлення і як Ви бачите, як наша Церква може інкультурувати ці рухи? Чи ми мусимо засновувати свої? Хоча «заснувати» це мабуть не таке слово, бо їх неможливо зверху насадити. Яке ваше бачення, які спільноти в нас можуть існувати?
Церква – це спільнота, це не структура чи геополітичний проект. Церква – спільнота віруючих людей
— Двадцятилітній період розвитку нашої Церкви після легалізації показав, що ми щораз глибше усвідомлюємо: Церква – це спільнота, це не структура чи геополітичний проект. Церква – спільнота віруючих людей. Ми кажемо, що це спільнота причасників, які причащаються єдиним Тілом і єдиною Кров’ю Ісуса Христа. Але ця спільнота має свою структуру, це не є якась аморфна одиниця. І ця спільнота має свою динаміку. Вона є великою, але має і менші спільноти. Скажімо, парафіяльні, потім, наприклад, спільноти богопосвяченого життя – монастирі. Так само є різні спільноти, які гуртують людей без якихось дуже конкретних, можливо, потреб, завдань чи навіть вікових категорій. Ми кажемо про молодіжні спільноти, спільноти молодих подружніх пар тощо.
Коли мова йде про рухи, то очевидно, що їх не можна заснувати якимось командним, адміністративним способом. Це ознаки віяння Духа Святого, Церкви, яка живе і розвивається. Це ознаки її життя. Є дуже багато спільнот, які зародилися в нас. Є багато спільнот, які прийшли з інших Церков, але в нас набули дуже цікавого розвитку й дуже цікавої ідентичності. Наприклад, рух Матері в молитві. Хоча він прийшов з Англії, але набрав дуже українського, східнохристиянського обличчя молитви наших матерів у контексті УГКЦ. Так само до нас сьогодні приходять інші рухи, які зародилися в Католицькій Церкві або в протестантизмі, коли ми говоримо про харизматичний рух.
Усі вони дуже цікаві, корисні й потрібні, але вони будуть до кінця реалізовані й зможуть послужити Церкві, якщо та чи інша спільнота буде інтегрована в ширшу спільноту Церкви. Якщо спільнота не буде відокремлюватися, творити якусь елітну групу, що привласнюватиме собі ексклюзив, наприклад, на дію Духа Святого або якісь інші речі, а допомагатиме людям входити в глибину таїнства Церкви. Тоді ці спільноти й рухи будуть дуже корисними і матимуть гарне майбутнє. Наше завдання полягає в тому, щоб уміло й правильно інтегрувати в спільноту ті нові рухи, які приходять у нашу Церкву.
— Чи буде реформа семінарії і чи можна буде чоловікам одруженим і після тридцяти років реалізовувати своє покликання?
— Ми не говоримо про реформу семінарії, тому що семінарія має чітко визначену мету, яку не можна зреформувати. Ми говоримо про вдосконалення семінарійної структури і шукаємо щораз кращих способів досягнути мети, яку мають семінарії.
Коли мова йде про так звані пізні покликання або тих, хто сьогодні одружений і не може на загальних підставах вступити до семінарії, то ми думаємо над тим, щоб для таких осіб заснувати окрему програму підготовки до священства. Але не бачимо потреби міняти навчально-виховний процес, який сьогодні є в наших семінаріях.
— В УГКЦ є багато проблем із виділенням земельних ділянок під побудови храмів у Східній та Південній Україні. Як Ви оцінюєте цю ситуацію і як збираєтеся діяти в цій ситуації?
– Я сприймаю цю ситуацію доволі спокійно. Потрібно не ідеологізувати її, а просто чітко й ефективно працювати. Можливо, на тих теренах нашу Церкву не до кінця знають, і коли приходить прохання про виділення земельної ділянки, то негативне рішення приймається через незнання або нерозуміння, хто такі греко-католики, і чого вони взагалі приходять, і що робитимуть.
Потрібно найперше дати можливість себе пізнати тим адміністративним структурам, де вже є наші громади і де ми просимо про виділення ділянок під будівництво храмів. Очевидно, що це турбує не лише нашу Церкву, а й усі Церкви, адже це питання однакового ставлення до всіх конфесій, які є в Україні, про що не раз уже заявляв Патріарх Любомир, а також Всеукраїнська Рада Церков та релігійних організацій.
Тут потрібно працювати дуже спокійно, методично й фахово, відповідно до чинного законодавства. Всі Церкви та релігійні організації повинні співпрацювати, щоб законодавство вдосконалювалося, щоб воно сприяло, а не заважало, тому що остаточна наша мета – це послужити народові України й зробити його більш християнським.
— Від питання Сходу до питання Заходу. Після перенесення осідку Патріарха до Києва Львів відчуває, що він втратив статус міста, де живе Глава УГКЦ. Як уникнути такої провінціалізації в контексті УГКЦ?
— Колись отець-доктор Іван Музичка говорив, що український Рим став провінцією, коли Глава УГКЦ переїхав до Львова. Можете собі уявити, Рим – провінція. Можливо, подібне відчуття є тепер у Львові, оскільки центр Церкви надає іншого тону, чи, може, іншої якості церковному життю. Я намагаюсь бути в постійному контакті з владикою Ігорем (Возьняком), Архиєпископом Львівським, а також часто буваю у Львові. Крім того, у Львові працює частина структур Патріаршої курії. Ми не можемо всю курію перенести до Києва, і в цьому немає потреби. Ми будемо намагатися ще більше активізовувати наше громадське і релігійне життя у Львові, щоби Львів все ж таки залишався важливим духовним, релігійним центром нашої Церкви.
— Як розвиватиметься наша співпраця із Мукачівською єпархією? Які це можуть бути форми розвитку подальшого нашого співжиття в межах одної держави? Скажімо, на Закарпатті нещодавно було засновано спілку, яка прагне якимось чином популяризувати ідею того, що в межах Української держави повинна існувати одна Греко-Католицька Церква. Вони не намагаються діяти агресивно, але займаються просвітницькою діяльністю. Ми знаємо також, що Мукачівська єпархія має свої цікаві традиції, якими вони можуть збагатити УГКЦ, а УГКЦ може чимось збагатити їх. Але ці відносини поки що такі, що людям дивно спостерігати їх. Як Ви бачите цю ситуацію зараз і на майбутнє?
– Я б хотів це питання перевести з ідеологічного ключа в суто церковну площину. На сьогодні ми намагаємося плекати дуже конструктивні контакти з владикою Міланом, правлячим архиєреєм Мукачівської єпархії, а відтак долучатися на всіх рівнях до співпраці з єпархією. Зі свого боку, владика Мілан є учасником усіх Синодів єпископів Києво-Галицької митрополії і активно обговорює питання душпастирського характеру разом із нами, мало того – він бере участь у їхньому втіленні. Десь в такий спосіб синхронізується життя наших єпархій.
Зі свого боку, ми намагаємося брати участь у житті Мукачівської єпархії. От недавно святкували ювілей приїзду блаженного Папи Івана Павла ІІ в Україну. І хоча я не зміг поїхати на Закарпаття у той день, коли відбувалося святкування 10-ліття беатифікації блаженного священномученика Теодора (Ромжі), єпископа Мукачівського, тому що в нас були дуже важливі заходи у Львові, але від нашого імені там брав участь Архиєпископ Львівський, який є другою найбільш поважною особою в нашій Церкві на теренах України.
Отож, ми намагаємося плекати цей зв’язок між УГКЦ та Мукачівською єпархією і його розвивати. Очевидно, що сам розвиток нашої Церкви з часом приведе до поглиблення нашої єдності. Завжди за єдністю де-факто приходить єдність де-юре. І це для нас найважливіше. Я думаю, що в тому напрямку нам потрібно й надалі рухатися.
— Цього місяця Патріарх Кирил знову буде в Україні. Чи є якісь кроки, щоб уможливити Вашу зустріч з ним? І чи Ви братимете участь у святкуваннях річниці Хрещення Русі?
– Очевидно, що ми будемо святкувати, але у свій спосіб. Ми не маємо жодного запрошення святкувати разом із Православною Церквою. Нема жодного запрошення для якогось контакту чи зустрічі з Патріархом Кирилом, хоч я неодноразово заявляв про готовність до такої зустрічі, навіть очікування на неї. Попри це, своєю присутністю ми не хочемо нікому надокучати.
— Коли Ви говорите про стратегічне партнерство з гілками Українського Православ’я, що саме Ви маєте на увазі? І яка Ваша візія Церков київської традиції в майбутньому? Які можливі кроки реалізації цієї візії?
– Гадаю, щоб говорити про стратегічну співпрацю, ми мусимо поставити собі такі цілі й завдання, які можна реально здійснити. Якщо ми пропишемо собі мету – об’єднання наших Церков до 2020 року – це буде дуже нереалістично. Навпаки, це, мабуть, зашкодило б нашому стратегічному партнерству.
Ми мусимо шукати форми такого партнерства. Пригадую, нещодавно відбувся науковий семінар про Київську Церкву за участі істориків, які розглядали її з різних ракурсів. І дослідження такого типу зацікавило всіх. Адже воно дуже вдало і об’єктивно представило думки всіх Церков, які себе вважають спадкоємцями київської традиції.
Чим глибше і повніше ми будемо відкривати для себе глибину, коріння київського християнства, тим більше ми будемо наближатися одні до одних
Можливо, було б цікаво (і я до цього заохочуватиму всіх) просто вивчати спадщину київського християнства. На мою думку, чим глибше і повніше ми будемо відкривати для себе глибину, коріння київського християнства, тим більше ми будемо наближатися одні до одних. Ми тоді розумітимемо, що в нас є набагато більше спільного, ніж того, що нас розділяє, як говорив блаженний Папа Іван ХХІІІ. Така стратегія буде певною мірою зближенням у дії, яке нікого не відштовхне, оскільки воно всім допомагатиме віднайти власну ідентичність.
Щодо наступного питання, то вважаю, що нам варто ще раз осмислити і активніше впроваджувати стратегію, накреслену Патріархом Любомиром у його програмній проповіді «Один божий люд у краї на Київських горах». Я вже не раз цитував це слово, воно мене заторкнуло і як богослова, і як науковця. Коли владика Любомир лише готувався до перенесення осідку до Києва, він у тій промові й проповіді накреслив певний шлях, який ми маємо пройти. І це те завдання, яке ставить перед собою наша Церква. Це шлях від конфесійного протистояння до першості в любові, від церковного ексклюзивізму до сопричастя. Чогось іншого сьогодні я не буду шукати. Мені б дуже хотілося, щоб ми здійснили те, що тоді Патріарх Любомир задекларував.
Міжконфесійні молитви на День міста Львова (травень, 2011)
— Чи є в УГКЦ масштабні, можливо, міжконфесійні проекти з протестантами? Як Ви плануєте продовжувати і налагоджувати співпрацю з протестантськими Церквами?
– Я не знаю, наскільки це можна назвати масштабним, але в нас співпраця полягає у таких двох ключових моментах. Ми активно співпрацюємо з протестантами в контексті Всеукраїнської Ради Церков і бачимо, що, зокрема, коли мова йде про різні соціальні або суспільно-політичні позиції, які християни в Україні займають чи повинні займати, то ми фактично з протестантами виявляємо однодумність.
Дуже цікаво, що протестанти, можливо, через те, що не мають певних ідеологічних схем, які б над ними тяжіли, є справді українськими патріотами і дуже гарно захищають українську державність і українську ідентичність. Я б сказав, що у їхній особі ми маємо дуже потужного і серйозного союзника. Наприклад, 22 червня на спільній панахиді, яку молилися у Львові за жертви війни, один із протестантських пасторів повторив тезу з нашого заклику до молитви про те, що і сталінський, і гітлерівський режим були людиноненависницькими режимами й ідеологіями. Мені було дуже цікаво почути з уст протестантського лідера таке саме розуміння цих історичних феноменів.
Наступний такий проект – це співпраця в контексті Українського Біблійного товариства. Мова йде про популяризацію Святого Письма, про його вивчення, організацію тих чи інших конференцій за участю представників різних конфесій, які читають і роздумують над Божим словом. Приготування щораз досконаліших перекладів Святого Письма українською мовою. У всьому, що ми робимо в контексті біблійного апостоляту, щоб заохотити наших вірних читати й любити Святе Письмо, ми з протестантами є однодумцями і дуже гарно співпрацюємо.
— Колись Блаженніший Любомир сказав, що він не проти, якщо в парку навпроти собору Святого Юра у Львові побудують мечеть. А у той самий час Російська Православна Церква дуже голосно заявляє у різних середовищах про ісламську загрозу. Чи відчуває УГКЦ ісламську загрозу для християнства в Україні?
Нам треба боротись не проти ісламу, а боротись за сильне християнство
– Питання ісламської загрози – це не стільки зовнішнє питання, скільки внутрішнє. Якщо ми є поганими християнами, то нам буде загрожувати ісламська мечеть, навіть поза межами України. Якщо ми є сильними християнами, то розуміємо, хто ми є і живемо своєю вірою не в теорії, але в практиці. Нам не страшною буде ця мечеть навіть тоді, коли вона буде побудована через дорогу від нашого храму. Нам треба боротись не проти ісламу, а боротись за сильне християнство. До речі це висловив не тільки я, а також владика Іларіон (Алфєєв).
Очевидно, це питання можна розглядати з різних позицій: політичних, суспільних чи питань міжнародного тероризму (як дуже часто хочуть використати питання ісламу, думаю, дуже неправомірно в цьому ключі). Але, коли ми говоримо про церковне бачення цього питання, то я вважаю, нам потрібно бути собою і тоді все стане на своє місце. Тоді ми не будемо боятися наших сусідів, які є іншої релігії або іншої віри.
— Які у Вас пріоритети в стосунках з державною владою?
– Одним із пріоритетів є встановлення конструктивного діалогу. Питання державної влади є досить непросте, тому що вона дуже часто міняється. Очевидно, що, зважаючи на осіб, які є при владі, цей діалог є різним. Але сьогодні, сподіваюся, ми розпочали конструктивний діалог, зокрема з Президентом України після його зустрічі зі Всеукраїнською Радою Церков 21 квітня. Ми відчули, що це був перший контакт, і він розвиватиметься.
Зі свого боку, ми намагаємося бути такими спільнотами, які виховують соціально активних і свідомих громадян, що не тікають від суспільної відповідальності. Це основні напрямні. Хоча служіння Церкви у суспільстві дуже багатогранне, зокрема в такому, як наше.
— Незабаром нові парламентські вибори, і, звичайно, всі політики хочуть заручитися підтримкою тої чи іншої Церкви. Які у Вас є рецепти, щоб вберегти Церкву від маніпуляцій?
– Жодного нового рецепту я не вигадаю, крім того, що вже створено і перевірено історією. З одного боку, ми намагаємося спілкуватися з усіма, з іншого боку, зберігаємо певну дистанцію від тих чи інших політичних партій, щоби не дати втягнути себе в їхню передвиборчу кампанію. Це для нас принципово важливо, щоб ми могли зберегти політичну свободу, щоб могти говорити правду тоді, коли це буде потрібно чітко і ясно сказати в суспільстві.
А з іншого боку, і про це не раз говорив Патріарх Любомир, ми намагаємося виховувати громадських лідерів і соціально активних громадян, які б розуміли, що в демократичному суспільстві відповідальність за владу лягає і на виборців. І, очевидно, ми намагаємося навчати, які цінності повинні втілювати в життя громадяни України, зокрема, коли мова йде про тих чи інших кандидатів на владні посади.
— На Галичині є свідомі спроби поставити знак рівності між УГКЦ і націоналістичними рухами, зокрема, ВО «Свобода». Агітки «Свободи» нерідко роздаються на греко-католицьких парафіях. «Свобода» використовує сюжети УГКЦ, зокрема інтронізації чи відвідин ними Блпаженнішого Любомира в своїх рекламних роликах. Чи влаштовує керівництво УГКЦ така ситуація?
– Якихось спроб ідентифікувати себе або протиставити немає. Ми просто висловлюємо свою позицію, яка не до кінця збігається з позицією ВО «Свобода». Крім того, я багато разів говорив про те, як я розумію ідею українського націоналізму чи взагалі українську національну ідею, ідею українського патріотизму. Вона не до кінця збігається з тими ідеями, що їх висловлюють лідери «Свободи». Щодо цієї політичної сили ми чинитимемо абсолютно так само, як і щодо інших політичних партій і сил. Ми намагатимемось діалогувати, співпрацювати на благо України, але не хочемо дати себе використати як засіб для якоїсь партійної пропаганди.
— Що для Вас означає бути Патріархом, Главою УГКЦ?
– Можливо, на це питання я Вам повністю відповім через років десять. Сьогодні я тільки починаю осмислювати себе в цьому покликанні, в цьому завданні. Я просто розумію, що є обличчям, представником величезної, потужної Церкви. Я відчуваю, що ті всі знаки уваги чи пошани висловлюють не мені особисто, Святославові Шевчуку. Ні, це Главі Церкви, цьому величезному Тілу, яке я представляю. Тож сьогодні я так можу відповісти на це питання. Побачу, можливо, через років десять моє розуміння і моя свідомість стануть трошки ширшими і глибшими.
– Як Ви плануєте продовжувати свою наукову та викладацьку діяльність? Той план і графік поїздок до кінця року її не передбачає.
– Я все ж таки продовжую наукову діяльність. Тобто намагаюся не випускати з рук книжку. Цікавлюся новими науковими публікаціями. Можливо, як я вже часто говорив, коли впорядкую життя і ті хвилі, які тепер піднялися, я б дуже хотів повернутися до викладацької діяльності. Побачимо, наскільки це буде можливим. Бо тепер всі мною цікавляться, всі хочуть мене всюди запросити. Та цікавість через рік трошки заспокоїться, і тоді я матиму нагоду для наукової діяльності. Тепер мушу дуже багато писати, але не наукових праць, а різних листів, послань, відозв, готувати свої проповіді тощо. В тому ключі намагаюся інтелектуально працювати. Дуже хотів би не втратити своєї ідентичності як науковця, як викладача.
Розмовляли Мар’яна Карапінка та Анатолій Бабинський, РІСУ
фінансово.
Щиро дякуємо!
