Чого Івась не навчиться, того й Іван не буде вміти
Уявіть собі, що ви виходите на вулицю і запитуєте перехожих: «Куди би ви хотіли потрапити після смерті?». Б’юсь об заклад, що опитані (за умови що вони вірять у потойбічне життя), скажуть про бажання потрапити до раю. Дуже сумніваюсь, що знайшлися би люди, які би захотіли провести свою вічність у місці нескінченної муки та суму – пеклі.
Після смерті є лише дві можливості: рай або пекло. Щоб не потрапити до пекла – потрібно потрапити до Раю. Але як це зробити?
Продовжмо своє умовне опитування. Якщо до перехожих звернутися із питанням: «Ви святі?» або «Ви хотіли би стати святим?», – гадаю, мало би хто відповів «так». Саме тут і криється проблема. Спасіння сприймається відірваним від святості: як щось окреме і само по собі. Але це не так. Спасіння неможливо отримати без святості. Одне йде лише у комплекті із іншим.
Життя після смерті – це лише продовження земного життя. Курс, який ми беремо тут, продовжуємо там. На тому світі ми залишаємося такими самими, якими були тут: із тим самим ставленням до життя, віри, людей, Бога. Мої особисті відносини з Богом «тут» переходять у мої особисті відносини з Богом «там».
Вибрати спасіння – це вибрати святість. А вибрати святість – це вибрати дисципліну, життя в благодаті, відкидання спокус. Бути «не таким як всі», пливти проти течії. Зміцнювати свої особисті відносини із Богом у свідомій вірі.
Поки ми живі, ми маємо можливість вибору між Богом та Його відсутністю – пеклом. Цей вибір робимо щодня, вибираючи між грішністю та святістю, послухом та непослухом Бога.
Спасіння не приходить завтра. Завтра – це взагалі найважчий день тижня. Тому що саме «завтра» треба зробити все, що на нього переклалося із «вчора». Якщо не хочу відкласти спасіння назавжди, то не треба відкладати святість на завтра.
CREDO № 1 (125), 2012
фінансово.
Щиро дякуємо!
