Чудо, яке не мало права статися
П’ятниця, 14 вересня. Минуло заледве два місяці з моєї подорожі до Польщі. Я спокійно закінчував обід в осяяному сонцем саду біля плебанії. Близько 15-ї години задзвонив у кишені мій телефон. По той бік лунав голос сестри Розалії, відповідальної за душпастирство хворих у шпиталі Альбера Шенев’є у Кретеї. Вона просила, щоб я терміново прибув до вмираючого. Я увійшов до кімнати хворого близько 15.30. До чистої, білої, холоднуватої кімнати, які можна бачити в усіх лікарнях. На ліжку посередині лежав непритомний чоловік у вегетативному стані, в термінальній фазі. Я привітався з його дружиною,...