Трохи я затрималася з висловленням своєї думки на уже обговорену ким не лінь тему. Проте, думаю, що мої враження мають сенс.
Насправді пропозиція ввести «швидку реєстрацію», коли заяву про бажання одружитися можна подавати за хвилини до державної реєстрації була настільки швидкою та терміновою в практичній реалізації, що я особисто не встигла її переварити.
На початку, коли я почула, що «швидкорозпис» запровадили передовсім для воїнів АТО, щоб могли швидше женитися, я подумала: «ОК, а чому ні». Потім, коли сказали, що це буде практикою для всієї країни, я відмахнулась: «Мені байдуже, я і так в центрі бачу вінчання, а більшість моїх друзів, що є практикуючими християнами, отримують папірець в РАГСі більше для формальності, щоб показати священику перед вінчанням, що з державою питання владнали».
Але коли шок від неочікуваного рішення наших владних мужів відійшов, я приходжу до думки, що «швидкорозпис» для нас не на часі, ні до чого і не має ніякої користі.
А тепер пояснюю чому.
Найперше – аргумент щодо воїнів АТО надто каламутний. Бо кожен, хто близько працює з іншими людьми, підтвердить, що психічний та психологічний стан воїнів АТО в нинішніх умовах бажає бути кращим. Ситуація, в яку потрапляють воїни, дуже непроста для психіки і важко стверджувати, що в такому емоційному стані ці люди здатні насправді приймати серйозні та виважені рішення, які вплинуть на усе життя. Винятки можливі, але для загальної практики мене особисто вчили, не приймати важливих відповідальних рішень, коли тобі дуже добре або дуже погано. Бо емоції стихнуть, розум вгамується, і людина, яка відійшла від крові і небезпеки війни може абсолютно інакше подивитися на світ Божий, і може виявитись, що та дівчинонька, з якою неочікувано для всіх одружився військовий, зовсім не та людина, з якою він бажає прожити мирне, збалансоване життя. Хочу навіть нагадати про передумови уневажнення шлюбу, правила для яких існують в католицькій церкві – коли один з наречених був в неадекватному психічному стані, шлюб можуть визнати недійсним. Адже ніби так?
Тепер практично. Ок. З головою у військового чудова гармонія, він виріс в ідеальній умові, має міцну опорність нервової системи, пройшов до війни якісну підготовку. Вирішив одружитися. Але якщо жінка його кохає, то чи не почекає вона, доки він приїде додому? Адже і так поки він на війні, вона має, якщо кохає, служити йому вірністю? А якщо вирішили одружитися, то як я помітила у історіях знайомих, військовослужбовці заздалегідь знають про майбутню демобілізацію. Тому нічого не заважає у той час, коли він знає, що через кілька тижнів-місяць поїде додому, подати заяву до органів юстиції. Може бути створена процедура – типу його листа з підтвердженням командування, що він готовий довірити майбутній дружині піти без нього до РАГСу та написати заяву.
Що стосується другого аспекту – європейської практики. То залежить, яка Європа. Бо якщо та Європа, що Польща, то там католицька країна, а католики цінують церковне вінчання, тому їм підготовки, запропонованої Папою Римським не оминути (а це від пів року до року). Якщо про решту країн Європи, то до чого нам брати приклад з Голландії, де вільно розвиваються всякого роду збочення, або Європейські чи псевдоєвропейські, швидше ментальні проблеми, де створення родини стає все більше другорядним, народження дітей все більш автономним, штучне запліднення все більш вживаним, а показник народження все нижчим.
Ну і про РАГС. Може дійсно, яке до того католику діло? Але, знаєте, трохи певно діло є. бо РАГС – це певна буква закону. Коли Ісус казав: «Віддайте Кесарю кесареве, а Богу боже». Тобто Ісус не відкидав закон. Коли ми в країні, як Україна, живемо у світі віруючих і невіруючих людей, то укладення шлюбу перед державою є декларація перед різними представниками нашого оточення. Тобто те оточення, яке не захопило наше вінчання, бо воно є атеїстичним, отримує підтвердження, що ось ці Павло та Марічка шлюбують одне одному вірністю, а значить, вони тепер одне і ніхто не може в цей союз втрутитись, чи його розбити. Під час декларації в РАГСІ є також письмова згода – а це вже закон. Ось чому я навіть переконуюсь, що є сенс в отій урочистій старомодній музичці, тітках з курдуплями на голові, рушниками та вальсом Мендельсона в трохи совковому залі для заручин. Може, хай би воно було трохи сучасніше. Але тим не менш – це є момент, коли в присутності свідків двоє заручаються вірністю одне до одного. Ну і щоб зробити такий відповідальний крок, треба бути морально готовими. І ментально, і емоційно, трохи подумати та сказати «так» більш-менш зваживши своє рішення. Бо навіть банальний концерт в центрі міста не проводиться за день, а про нього попереджають чи планують принаймні за кілька тижнів. А чим шлюб менш поважний?
Отака моя історія. Можна з цим погоджуватись, можна ні. Але в нашій біганині і плині часу можна забути про головне та важливе. Вибачайте за низьку оперативність – треба було трохи часу, щоб подумати.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
