Роздуми

Розарій — три історії

27 Жовтня 2018, 12:52 2770

Розарій — це історія життя Ісуса з Назарета. Не про всі моменти Його життя. Про чутливі точки.

 

Історія перша

Розарій — це історія, що починається від Мами. Мама — перша, найбільша і найважливіша.

Благовіщення — це розповідь про Неї. Про Її замішання, роздуми, запитання і згоду — на дитину, яка почнеться від Святого Духа, без участі чоловіка. Невідомо що більше дивує. Те, що від Святого Духа, чи те, що без чоловіка.

Це також про батька. Вочевидь про Отця Небесного, але також і про опікуна, Йосифа. Про його страх і намір відпустити дружину, щоб «не виставити її на неславу». (Невідомо, чи це турбота про жінку, чи страх за себе і бажання втекти.) І хотів «потай її відпустити». Мета ніби благородна, але вигнати потайки? Ніколи не можу зупинитися, щоб не побачити в цій поведінці чогось «не айс». Допіру ангел Господній уві сні йому «показався», щоби той «взяв дружину свою до себе».

Далі відвідини — розмова двох вагітних жінок. Тільки вагітні жінки знають, про що вони розмовляють. Ми зовні знаємо лише, що вони розмовляють про те, чи люблять кисле, гостре, чи їх нудить і чи вони гладшають. Ми не маємо внутрішнього бачення їхніх розмов. То розмови інтимні, тихі, гучні, веселі, сумні, співочі… аж діти підскакують. Інколи з’являються злість, безпорадність.

Народження. Можна багато прочитати про Різдво Ісуса. Одне певне: що умови, в яких Він народився, не мали нічого спільного з тим, про що ми думаємо, кажучи «народити по-людськи». А те, що діялося після пологів, — то суцільне страждання. Щоправда, ангели співали, тварини слухали, пастухи прийшли, мудреці дари принесли, але щойно вони відійшли, як параноїк-тиран сказився, звелів їх вислідити і вбити дитину. Втеча, безпритульність, непевність, чекання. Травматичне дитинство було в Господа Ісуса! Жертвування в храмі — такий момент, коли до батьків доходить (або й не доходить), батьки приймають (або й не приймають) до свідомості, поволі згоджуються (або й не згоджуються), що дитина не є їхньою власністю. Вона має свій шлях, своє життя, своє завдання.

Віднайдення у Храмі — це подана в скороченні історія дозрівання Ісуса. Він завжди повертався зі своїми батьками, а цього разу залишився в Єрусалимі. Нічого батькам про це не сказав, а вони цього не помітили. Не помітили, що Він дорослішає, дозріває, починає ходити своїми дорогами. Три дні Його шукали, а як знайшли, то докоряли: «Чому ти нам це зробив? Ось батько твій і я боліючи шукали тебе». Можна в цьому просто почути: «Я через тебе ночей не сплю, а в тата вже майже інфаркт…» Ну, що ж — це називається емоційний шантаж. А син? А син їм… гм, як би це назвати? — розклав по поличках? «Чого ж ви мене шукали?» І пояснює батькам: «Хіба ви не знаєте, що я маю бути при справах мого Отця?» А вони не розуміли. Ну бо хіба яйце мудріше за курку?

 

 

Тут ми зазвичай переходили до Скорботних таємниць. Однак Йоан Павло ІІ встановив іншу частину Розарію, яка зветься Таємницями Світла. Це фантастично прекрасно, що він цю частину встановив. Бо досі ми поводилися так, немовби Господь Ісус народився, а потім зразу помер. Тим часом же Господь між народинами та смертю ще й жив! Причому досить інтенсивно жив. Повнотою життя.

Цікаво, що нема таємниці «Спокушання Ісуса в пустелі». Це могла би бути вельми цікава таємниця Розарію… Ну що ж, нема то й нема. Що не означає, ніби про спокушання в пустелі не можна пороздумувати. Тим більше що ми тут маємо справі з цікавим фактом: фактом спокушання.

Спокуси я би назвав «спокусами молодості»: спокуса легких грошей (пожадливість очей), спокуса легкої любові (пожадливість тіла), спокуса легкої свободи (житейська гординя). Чи ж тільки замолоду ми зазнаємо таких спокус? Та ні! Цих спокус ми зазнаємо ціле життя. В молоді роки вони тільки вдаряють в нас, із характерною для них силою, вперше так міцно. І хоч би що тут говорити про різноманітні блага — матеріальні, інтелектуальні, емоційні тощо, і що любов та свобода неймовірно прекрасні, — однак не раз, і не тільки замолоду, вони можуть ставати простором розчарувань, гіркоти і не обов’язково правильних рішень. І вони ніколи не легкі.

Є чудо в Кані Галілейській. Мати, яка виштовхує свого сина в дорослість. Так якби казала до нього: давай, уже пора, час рушати, починай бути дорослим. Син немовби виказує свою неохоту: «Що мені й тобі, жінко?» Дорослість приваблює — але й викликає опір. Добре, що мати підтримує сина у перших кроках цієї дороги. Не одна мати сина стримує, прагнучи зберегти його біля себе. А ця мати випихає його в доросле життя. Тим більше що він і батька вже не має. Ми не знаємо, що стало з Йосифом. Добре було би, якби батько виряджав сина в доросле життя; але як нема тата, то це мусить зробити мати.

Батько — але цього разу Отець Небесний — є при хрещенні в Йордані. «Ти мій син улюблений, у тобі моє уподобання» — чутно. Це так, якби Бог сказав: «Сину, я тебе люблю, я тобою пишаюся». Такі слова батька на початку життєвого шляху сина (дочки) — це скарб безцінний.

Потім Ісус проповідує Царство і закликає навертатися. Його слова мають успіх. Він збирає цілі натовпи і вони Його слухають: Нагірна проповідь, помноження хлібів для п’яти тисяч чоловіків, не рахуючи жінок та дітей. Ним захоплюються — «очі всіх звернені були на нього», Його цінують — «промовляє з силою, а не так як книжники і фарисеї». Він загадковий, а тому ще більше привабливий — «звідкіля це в нього?» Він громадить учнів. Багато учнів. Тих, що «дальші», — сімдесят двох. І тих, що «ближчі», Дванадцятеро. І ще має тих, що найближчі, «довірені». Троє: Петро, Яків та Йоан. Він звершує чуда. Те, що проголошує, і те, яким Він сам, — це цілісність. Слово стало тілом. Він має послух і міць.

 

 

Преображення це перелам. Зійшовши з гори, Він щоразу менше робить чудес, щоразу менше говорить. Дозріває до «нової відкритості».

Євхаристія — це нова відкритість. Ісус уже знає, що треба дати себе.

Скорботна частина розпочинається в Оливному саду. Це момент, коли вже було відомо, що буде тяжко. Труднощі нагромаджуються в шаленому темпі. Це момент, коли вирішується, чи Ісус далі прямуватиме шляхом Сина і далі буде «так», чи піде шляхом бунтівника і буде «ні». Чи Він надалі благословлятиме, чи спротивиться. Чи надалі йтиме як вільний, чи стане жертвою — «жертвою долі».

Бичування — це життєві труднощі та біль, пережиті в тілі.

Коронування терням — це приниження, труднощі й біль, пережиті в душі.

Хресна дорога — це фінішна пряма. Все заново: прийняття відповідальності, падіння і вставання, люди вздовж дороги — кінця не видно.

Розп’яття — геєна смерті. Знову геєна. «Боже мій, Боже мій, нащо мене Ти покинув? Далекі слова мого зойку від спасіння мого!… Мій Боже, взиваю я вдень, та Ти не озвешся, і кличу вночі, і спокою немає мені». Й нарешті: «В руки твої, Боже, віддаю духа мого».

Воскресіння. Ісус Христос, «бувши в Божій подобі, не вважав за захват бути Богові рівним, але Він умалив самого себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини; і подобою ставши, як людина, Він упокорив себе, бувши слухняний аж до смерті, і то смерті хресної… Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я».

 

 

Історія друга

Розарій — це історія про моє життя, про життя кожного з нас. Кожний має тата й маму, і власну історію з ними. В одних батьки ще живі, в інших уже померли. Але ми й надалі залишаємося дітьми своїх батьків. Коли наші мами були нами вагітні, теж так було. Ми щораз більше знаємо, що це має вплив і величезне значення. Ми десь колись народилися, в конкретні миті, в конкретних умовах. Ми належали нашим батькам і відділялися від них. Дозрівали. «Вбивалися в пір’я». Мали свої досягнення й поразки. Ті, що у зв’язках, мають свої історії в них. Дехто має своїх дітей і свої історії з ними, а діти — з нами. Цього багато. Настають кризові моменти. Криза середнього віку — хтось її вже пройшов, а інші ще й не знають, що це таке. Жінки переживають її інакше, ніж чоловіки. Поновлювання рішень, або поновні рішення як частина цього процесу. Настає момент, коли не залишається нічого іншого як тільки те, що треба себе віддати. А те, що я далі піду як вільний, чи щоразу більше розглядатиму себе як жертву і ставатиму жертвою: людей, обставин, історій, подій, космосу чи так званої Божої волі — жертвою долі, — це одне з найважливіших питань у житті. Питання, яке (хоч би я й хотів інакше) залежить тільки й виключно від мене, причому більше, ніж усі інші питання, разом узяті. Труднощі зі сторони тіла прийдуть — вони вже приходять (причому це не залежить від віку). Труднощі, зношені в душі, — теж. Фінішна пряма. Хто знає, що саме знаходиться на ній? Хто думає, ніби вона ще далеко попереду? Може, я все життя йду фінішною прямою? Смерть. Яка? Коли? Воскресіння — є надія, що любов сильніша за смерть…

Перша і друга історії переплітаються. Я молюсь Розарій і думаю про життя Ісуса. І за мить — про своє життя. Добре, що вони переплітаються. Життя це єдність.

 

 

Історія третя

Розарій це історія про Бога, який став людиною. «Для нас і нашого спасіння» — визнаємо в Символі віри. Інколи я собі думаю, що Господь Бог був цікавий до людського життя. Його цікавили «барви, смаки, звуки, запахи, [Він хотів] пізнати все, що є уділом людини» (Чеслав Мілош, «Хоч би де я був»), і тому став людиною. Іншим разом я, однак, думаю, що Бог став людиною, бо людська доля видається незносною, понад людські сили… що тут аж Бога потрібно, щоби з цією долею якось собі порадити. Порадити, тобто понести її гідно. Я потребую Бога, щоби гідно нести свою людську долю.

Хіба мені самого себе буде замало? Багато що вказує на те, що — саме так, самого себе мені не вистачить.

Переклад CREDO за: Томаш Ґолонка ОР, Dominikanie

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

ПІДТРИМАЙТЕ CREDO
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ми з вдячністю приймемо Вашу допомогу. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, роботу веб-майстра та гонорари фахівців. Переказ через ПриватБанк: Пожертвування можна переказати за такими банківськими реквізитами:

5168 7427 0591 5506

Благодійний внесок ПРИЗНАЧЕННЯ ПЛАТЕЖУ: Добровільна пожертва на здійснення діяльності часопису CREDO.

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Щиро дякуємо читачам за жертовність усім, хто нас підтримує!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.
Підпишіться на розсилку
Кожного дня ми надсилатимемо вам листи з найважливішими та найцікавішими новинами.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: