Люди в дорозі

За емігранта замовте слово

Останнім часом по новому цікавлюся еміграцією. Не лише розпитуючи знайомих, як там мамі чи татові ведеться за кордоном, або коли приїде чоловік, або чи остаточно сусідка залишила сусіда, закохавшись в італійця. Ні, таке цікавлення невід’ємне від щоденності вже так давно, що сприймається абсолютно натурально. Цікавлюся ним інакше, глобальніше, ставлячи запитання і бігаючи по відповідь до Вчительського Уряду мами Церкви. А Церква відповідає енцикліками, апостольськими листами, Радою в справах Міграції та Туризму, душпастирствами для емігрантів, порадами, молитвою.

Ще б пак, у світі 200 млн. емігрантів – тих, які відірвалися з корінням з рідної нивки і хочуть наново врости в якусь землю, щоб не засохнути, не втратити себе, щоб приносити нові плоди.

Знаю так багато родин, які живуть з еміграцією в серці і в щоденних молитвах за рідних на чужині. Чула сотні історій про залишених дітей, залишених дружин та чоловіків, забутих стареньких батьків, про те, як комусь не вдалося і як вдалося дуже добре. Історії про великі гроші, обмани, батракування, сльози, депортації і мрії про краще завтра. Емігрантів так багато… Хтось – на сезон збирати полуницю в Польщі, хтось – на роки доглядати італійську бабусю чи няньчити російських дітлахів. Не знаю жодного священика, який їздить шукати українських емігрантів по-закордоннях несучи потіху, пораду, допомогу. Не знаю, чи такі еригуються єпископами спеціально для того, щоб їхати у світ до своїх?

Москва, Варшава, Мілан і ще сотні міст, де хтось шукає недільної Літургії, де хтось шукає сповідника і відходить засмучений, бо не знає мови. Кажуть, в Польщі є священики, які на канікули їздять служити своїм вірним в Ірландії, куди емігрували сотні тисяч поляків в пошуках кращого життя. А як з католиками з українських парафій? З прикрістю усвідомлюю, що не знаю. Це люди, які їдуть до кращих грошей та сприятливіших життєвих стартів, а ми про них… забуваємо? З еміграції повертатися важко, а якщо ще й пам’ять про тебе затерлась, як тоді?

Так рідко в парафіяльних спільнотах, де буваю, чути молитву за всіх тих парафіян, які далеко від дому, бо виїхали працювати чи вчитися. Найчастіше – то інтенції, замовлені родиною. Чи існує духовна спільнота з тими, хто поїхав, чи лише образа за те, що залишили? Чи існують спеціальні молебні за емігрантів з наших спільнот? Не знаю. Раніше я не думала над цим, а тепер ось прийшло в голову, що якщо роззирнутися і прислухатися, то про еміграцію більше гомонять журналісти в різних там газетах та журналах, а от вдома, в родинній парафії, про тих, хто поїхав чомусь не згадується. Осуджують? Забувають? Не знаю.

Останнім часом по новому цікавлюся еміграцією.