Я його віддала Господу

Розмова з пані Маріанною Попєлушко, матір’ю священника-мученика, який став блаженним Вселенської Церкви.

Мілєна Кіндзюк: Чи Ви молитеся до свого сина?

Маріанна Попєлушко: Молюся до Бога, бо до Бога потрібно молитися, а не до людей. Однак можна їх просити про заступництво перед Ним.

Чи це заступництво є корисним, о.Єжи допомагає Вам?

Чи можу я розголошувати все те, як він мені допомагає? Якщо хтось хоче знати, чи о.Єжи допомагає, то нехай почне молитися за його заступництвом, тоді побачить і переконається.

Але отримали Ви благодать за заступництвом сина…?

Не раз мені допомагав. Колись дуже боліли ноги і мені мали робити операцію. Коли поїхала до могили о.Єжи і там помолилася, то болі в ногах припинилися. Після того я цілий тиждень могла копати картоплю.

Пам’ятаю, кілька років тому Ви говорили, що хочете дочекатися беатифікації о.Єжи. Ця хвилина настала. Чи Ви задоволені цим?

Я завжди тішуся. Чи добре чи погано, в житті завжди потрібно бути задоволеним. Господь знає, що для людини найкраще. Напевно такою була Його воля, щоб я дочекалася беатифікації.

Це важливо, що о.Єжи є піднесений до лику блаженних, бо хто у сльозах сіє, з радістю буде жати. Зі сльозами я його відправила на той світ, а тепер в радості буду його зустрічати…

Що зі слів сина Ви вважаєте найголовнішим?

«Зло добром перемагай». Якби люди у своєму житті реалізували ці слова, то були би кращими. А як самі станемо кращими, то і країна стане кращою.

Ви, як матір святого, можете відповісти на питання, що було найголовнішим у вихованні сина?

На кожному кроці я говорила дітям, щоби пам’ятали: «Нехай буде прославлений Ісус Христос». А як зустріну свого ближнього, то завжди кажу до нього «Слава Ісусу Христу». Також коли іду до храму, серце з радості кличе: «Нехай буде прославлений Ісус Христос». Отець Єжи знав, що в житті Бог є найголовнішим.

А як о. Єжи навчився молитися?

Бувши дитиною, молився вдома разом з усіма. Молитва у нашій родині була спільною. В середу збиралися разом на кухні й молилися перед образом Божої Матері Неустанної Допомоги, в п’ятницю до Серця Ісуса, а в суботу до Матері Божої Ченстоховської. Так було завжди. Першу семінарію він мав у рідному домі. А що було в ньому доброго, то це Божа благодать. Ісус Христос був для нього важливим. Тому вже змалку робив на столі маленькі вівтарики. Складав образочки, робив каплички, приносив квіти, навіть одягався так, щоб виглядати як священник. Був міністрантом. Тими справами він просто жив.

Ставши міністрантом, о. Єжи щоденно ходив до храму…

І то завжди. Неважливо, яка була пора року, чи був дощ, чи сніг, чи мороз. Щоденно вставав о 5 ранку і чотири кілометри йшов лісом до храму — з Окопів до Суховолі. Бувши міністрантом, не пропустив жодної Святої Меси. Ніколи не нарікав, що є втомлений. Така це була дитина.

Яким о. Єжи був у дитинстві?

Був доброю дитиною. Не потрібно було на нього кричати. Як я щось сказала, то завжди слухався. Дуже любив людей. Якась сила тягнула його до людей. З кожним хотів порозмовляти. Жила біля нас одна старенька жінка, яка щоденно сама пасла свою корову. Єжи часто до неї приходив і любив з нею розмовляти. Навіть вже бувши семінаристом, як приїжджав на канікули — то йшов до цієї жінки порозмовляти. Я йому завжди повторювала: «Люби людей, люби Бога, бо до неба не проста дорога».

Як Ваш син навчався у школі?

Коли готувався до Першого Причастя, то можна було помітити його величезне прагнення вчитися; був дуже терпеливий, витривалий і працьовитий. Отець настоятель мені колись сказав так: «Мамо, з цього хлопця може вирости найкращий, може також вирости найгірший; все залежить від вас, від вашого виховання». І старалася я його добре виховати. Без брехні. Він знав що в нашому домі ніколи не було брехні. І що не можна на дорозі підняти грушку, бо це є чуже.

Вас колись викликала вчителька до школи, щоби поскаржитись на сина…

Вона хотіла звернути мою увагу на те, що син дуже часто сидить у храмі і молиться Розарій. Він справді щоденно після школи ходив до храму молитися Розарій. Я знала, що вчителька мене викликала, щоб залякати нашу родину. Погрожувала, що дитина може отримати занижені оцінки з поведінки. Та мені напевно сам Дух Святий підказав, і я відповіла їй, що існує свобода віросповідання. Кожний як хоче, так живе. І оцінки йому не занижували, а на Розарій як ходив, так і далі продовжував.

Чи ви відчували, що син стане священником?

Я роками просила про це Бога. Я молилася, щоб бути матір’ю священника. І вже тоді коли носила його від своїм серцем, я пожертвувала його Богу. Але чи тому він став священиком? Чи мене Господь вислухав, чи когось іншого, — сам Бог знає…

Його рішення стати священником не було для Вас несподіванкою?

Для мене це була несподіванка. Але Господь дав мені благодать, а благодать треба приймати.

Чи Ви пам’ятаєте ту хвилину, коли син прийшов до Вас і сказав, що йде до семінарії?

Після випускного вечора поїхав до Варшави і там подав документи до семінарії.

Семінарію вибрав у Варшаві напевно тому, що недалеко був Нєпокалянув. А він дуже любив це місце. Говорив багато про святого Максиміліана Кольбе. Він був для нього взірцем.

Я тішилася, коли син став священником, і завжди молилася, щоб він був вірним Господу, бо це в житті найголовніше.

Як був семінаристом, додому приїжджав рідко?

Найчастіше це були зимові або літні канікули. Але допомагав нам трохи на жнивах і під час будування стодоли. Однак мав слабке здоров’я. Особливо після армії. Багато в армії пережив, але ніколи нам про це нічого не говорив. Лише після смерті його колеги з армії розказували нам про те, що там коїлося. Розповідали, що був такий випадок, коли він стояв босий на снігу, тому що не хотів віддавати свій Розарій.

Потім вже приїжджав рідко. Колись, уже ставши священником, сказав мені: «Мамо, ви мали багато дітей і добре їх стерегли, а я маю набагато більше дітей і колись перед Богом треба буде відповісти мені за них…» А коли був вдома останній раз перед смертю, то залишив мені сутану, щоб її зашити. І не знаю чому, але сказав: «Заберу її наступним разом. Або ж якщо щось трапиться, то мама буде мати пам’ятку». І тримаю цю пам’ятку до сьогодні.

Чи Ви боялися за нього, коли був священником у Варшаві?

Я боялась, як і кожна мати. Але що ж треба було зробити? Він сам знав, що має робити. Зрештою, я віддала його Церкві і не могла від Церкви забрати.

Отець Єжи ніколи нам не розказував, що робить у Варшаві. Але я знала, що за ним слідкували, що всюди за ним їздили, навіть тоді коли приїжджав до нас додому. Робили багато фотографій. Не любив цього.

Був відважним. Бо якби не було в ньому відваги, то не пішов би такою дорогою. Знав добре, що якщо пішов служити Господу, то повинен бути вірним до кінця.

Відразу після похорону о. Єжи Ви сказали, що виконавці смерті не з сином, а з Богом боролися…

Так. Тому що вони вдарили не в Попєлушко, але в сутану. Вдарили в Церкву. Для мене його смерть — це камінь на ціле життя. Що тут говорити, це така велика мука і рана. Відновлюється стара рана, а ця рана завжди є і буде, бо хто може щось таке забути.

Але я нікого не осуджую, не прагну смерті. Господь сам колись осудить. Нехай Господь їм дарує. Найбільше я буду тішитися з їхнього навернення.