Пропонуємо вашій увазі статтю монс. Тімоті Вердона «У пошуках втраченого символу, або про сучасне біблійне невігластво». Ця стаття була написана в жовтні 2008 року, але анітрохи не втратила своєї актуальності.
*****
У той час, як XII чергова генеральна асамблея Синоду Єпископів розмірковує про Слово Боже в житті та місії Церкви, буде корисним коротко подумати про те, що можна назвати «сучасною біблійною неграмотністю», тобто про майже повну втрату чуття і технік, які століттями формували християнський спосіб сприйняття Святого Письма.
Аби зрозуміти всю серйозність цієї ситуації, досить розглянути книги з мініатюрними ілюстраціями, створені вручну в середньовічних монастирях для літургійних цілей. Сучасний користувач, який стикається з такими скарбами на виставці або в статтях з історії мистецтва, швидше за все навіть не зрозуміє дистанцію, що сьогодні відокремлює нас від світу, який їх створив: між нашим «книжковим» досвідом і досвідом середньовічним є такі істотні відмінності, що ми про них можемо і не здогадатися.
В епоху інтернету саме поняття «книги» починає вислизати від нас, і в світлі сучасних біблійних і літургійних досліджень традиційне уявлення про «священну книгу», схоже, має інше значення, ніж у минулому. На практиці, сьогодні майже неможливо зрозуміти сакральну силу, що її мав у Середні віки біблійний або літургійний текст.
Те ж саме можна сказати про мініатюри, що прикрашають текст. У наш час глянцевих зображень, якими рясніють газети, журнали й телебачення, дуже важко здивувати вишуканою свіжістю мініатюр, що сяють золотом серед колонок тексту. Ми втратили інтелектуальний та емоційний зв'язок, що існує між зображенням і древнім текстом, який знали, любили і в який вірили.
Тим не менш, для більш ніж тисячі років європейської історії типовим контекстом книг був саме контекст віри, якою жили, про яку глибоко розмірковували і живилися текстами такими древніми, що вони здавалися «вічними»: текстами, які можна назвати просто «молитвами». Богослужбові книги насправді використовувалися для спільнотної молитви, а Біблія – для Lectio Divina, «прекрасного читання», яке, своєю чергою, живилось і певною мірою формувалася під впливом літургії та молитви.
Під «літургією» ми тут маємо на увазі цілий комплекс церковних обрядів, разом із Євхаристійною літургією, або «Месою». Тексти Меси, що змінюються залежно від свят або періоду року, справді вимагають свого роду спільнотного lectio divina для розуміння святкованої події або згадуваної особи. Всяка річ співвідноситься з містичним центром християнської віри – жертвою, яку Христос приніс на хресті, і з новим життям Його воскресіння. Навіть у переддень Різдва тексти Меси зобов'язують поєднувати радість народження з драматичним фактом смерті на хресті; тіло Немовляти в яслах, тіло розп'ятої дорослої людини; Corpus Christi, реально присутній у євхаристійному хлібі, та «Містичне Тіло», що складається з громади присутніх на молитві, стають єдиним цілим. Ось чому фреска в базиліці Ассізі, де зображено святого Франциска, який кладе Немовля в ясла, розташована під великим хрестом поруч із вівтарем.
Йдеться про спосіб «бачити» – розуміти: причинно-наслідкові зв'язки між історичними, метаісторичними та надприродними подіями, що відрізняється від нашого; про спосіб «бачити» – розуміти, який впливав на спосіб читання, а отже, уяву і зображення змісту тексту. Візьмімо, наприклад, чудовий початковий розпис у Бревіарії XIV століття з бібліотеки Queriniana в місті Брешіа; це буква «B» першого слова Псалма 1 латинської Вульгати, «beatus»: Beatus vir qui non abiit in consilio impiorum, «Блажен чоловік, що за порадою безбожників не ходить». Отці Церкви співвідносили це початкове слово з Христом, і мініатюрист використовував відкриті простори в цій літері «B» для того, щоб нагадати все життя Христа, зі сценами Благовіщення, Різдва, розп'яття і поховання. Розташувавши слова B-eatus vir на початку і по краю цих сцен, невідомий художник пов'язує «блаженство» стосунків людини з Богом – тему Псалма – з Ісусом Христом.
Древній спосіб читання мав також алегоричний аспект, який в епоху «наукового» вивчення Біблії ми ризикуємо втратити. Антифон до Пісні Захарії (Benedictus) ранкової хвали урочистості Богоявлення, наприклад, вельми вражаючим чином пов'язує три біблійні події, які у своїй хронологічній послідовності становлять першу появу Христа світові: прибуття волхвів з дарами до новонародженого Ісуса (Мт 2, 1-12); хрещення Ісуса в річці Йордані (Мт 3, 13-17; Мк 1, 9-11; Лк 3, 21-22); та перетворення води на вино на весіллі в Кані (Йн 2, 1-12).
Але, наче розуміючи пастирську складність дати зрозумілий зв'язок між цими подіями, анонімний автор антифону порушує хронологічний порядок і переставляє місцями події, кажучи: «Нині Церква, омита від гріха в Йордані, з'єднується з Христом, Нареченим своїм; / приходять волхви з дарами на царський шлюб, / і вода, в вино перетворившись, веселить трапезу, / алілуя!».
Перше й останнє слово пояснюють цей стиль прочитання: «Нині» та «Алілуя!». Тут старозавітні тексти були витлумачені у світлі літургії, і в літургії змінюється відчуття часу, так, що події минулого та навіть їх чергування між собою переживаються екстатично як єдине «нині» Бога, переставляючи історичні події місцями і перетворюючи їх на одномоментні та взаємопроникні таємниці. Кожна подія кидає світло на іншу подію в єдиному задумі Отця, відкритому через життя-смерть-воскресіння Христа: ось мислення, що лежить в основі незліченних християнських зображень, від катакомб до XXI століття.
Як початковий розпис першої літери антифону на Богоявлення, так і сам антифон є плодом монашого натхнення, і це головне. Монашество саме по собі є твором мистецтва: воно робить «зримою» та «відчутною» особливу інтенсивність християнського життя, оскільки монах бажає бути, як Христос, іконою, або образом, краси Бога; а монастир є тим місцем, де з допомогою братів, які поділяють те саме духовне бачення, можна вдосконалюватися; це – свого роду майстерня душі. Найпоширеніша західна формула чернечого життя, Regula monachorum св. Бенедикта Нурсійського (бл. 480 – бл. 547), прямо проводить цю аналогію, порівнюючи монастир із майстернею ремісника, характеризуючи життя монахів як творчий процес (Regula Benedicti, 4, 75-78). Це твердження пізніше знаходить відгук в одній із проповідей, де він представляв життя віруючих, збагачене «золотом добрих справ (…) і дорогоцінними інкрустаціями старанної віри» (Homelia, 6 "De predicatione"). Те, що відрізняє монахів від інших християн – принаймні, на думку св. Бенедикта, – це ступінь зусиль: монахи вкладають всю свою людську силу в духовний задум, використовуючи як «інструменти» моральні заповіді християнського життя, instrumenta artis spiritalis (RB, 4, 75).
Хоча зміст цих фраз явно метафоричний, не дивно, що метафора стала реальністю і що монастирі перетворилися на рушійні центри мистецтва, як і очікував св.Бенедикт (див. розділ 57 із «Правила», про «ремісників у монастирі»).
В історії християнства культурними плодами чернецтва користувалися не тільки монахи, бо мовчання і відосіблене життя монастирів замість того, щоб відштовхувати, привертало безліч вірних. Задовго до того, як почав навчати Алкуїн, а Ансельм – писати, громадяни Александрії Єгипетської відправлялися в пустелю слухати св.Антонія абата, а римляни вели своїх дітей до св.Бенедикта. Навіть коли золотий вік чернечої культури став хилитися до заходу, починаючи з XIII-XIV століть ідеал самотності, наповненої молитвою, залишився зразком для активних монаших орденів і для мирян, яким вони проповідували.
Не буде перебільшенням стверджувати, що завоювання монахів – їхнє мистецтво й архітектура, літургійна практика, організаційні структури та методи, що застосовувалися в галузі освіти, сільського господарства й торгівлі, сформували культурну свідомість Європи. Більш того, монаше життя, розглянуте як соціальний творчий і добровільний вибір, глибоко закарбувалася в уяві християн, настільки, що деякі з найбільш фундаментальних прагнень нашої цивілізації можуть бути прочитані тільки в світлі чернечого «діяння».
У всьому цьому важливо зрозуміти подвійну роль уяви. З одного боку, чернече життя вимагає зусилля уяви в тому, хто вступає в нього, стаючи монахом; з іншого ж, воно вимагає тієї само уяви від християнського суспільства загалом. Чоловік або жінка, що відмовляються від радощів життя, віддаляючись шукати Бога в мовчанні й молитві, потребують досить розвиненої соціальної та моральної «уяви», аби твердо вірити в те, чого «не бачило око, не чуло вухо, і не приходило те на серце людині, що приготував Бог люблячим Його» (1 Кор, 2,9): цей уривок процитовано в Regula Benedicti 4, 77. Перш за все у стосунках із братами, інколи проблемними, саме уява, крім віри, допомагає монахові відчувати: щоразу, коли «усе, що ви зробили одному з Моїх братів найменших, – ви Мені зробили» (Мт 25,40; пор. Regula Benedicti 36,3).
За допомогою тієї ж уяви ті, хто залишається в світі, упродовж століть вважали монахів за «мудреців» та «пророків», а не за небезпечних інакомислячих на задвірках суспільства. Від тисяч людей, які йшли до авви Антонія в єгипетську пустелю, просячи його «слова», до сотень тисяч, які читають сьогодні Томаса Мертона або Енцо Б'янкі, християни повірили, що самотність монахів зовсім не передбачає презирства до інших, і що з їхнього мовчання може виникати мудрість на служіння людині.
Хвилююча в своїй простоті, ця довіра підказує найважливішу функцію чернецтва у тій галузі життя християн, що стосується уяви, функцію «символу», яка наділяє святістю те, що до нього наближається. Відвідувачі монастиря, як і самі монахи, мали враження, що у споглядальній зосередженості обителі місця та предмети набувають щось від духовності мешканців цих місць. Навіть найпростіші предмети раптом сприймалися як знаки, що відкривають солідарність між людиною і святинею, як сходинки, що ведуть від землі до неба. Саме в цьому дусі св.Бенедикт каже, що навіть до загальних інструментів монастиря слід ставитися як до священних літургійних судин (Regula Benedicti 31, 10).
Йдеться про спосіб бачити сакраментальне, коли поверхня речей стає прозорою, щоби відкрити нескінченну перспективу, втілюючи образи дієвістю. Зображення Тайної Вечері у трапезній монастиря, наприклад, пензля Леонардо в обителі Пресвятої Марії Благодаті, є не тільки «прикрасою», а й функціональним предметом, що переказує віру, від якої він народжується і живить її. Практичні рішення у формальному виникненні твору, які зазвичай входять до сфери історії мистецтва, тут переплітаються з іншими рішеннями, не естетичними, а екзистенційними.
фінансово.
Щиро дякуємо!
