Редактор італійського видання «La Stampa» про революційний крок Йозефа Ратцінґера
Маючи кілька днів на перетравлення шокуючої новини про відставку Бенедикта XVI, події навколо рішення Папи є символічними для тих часів, в яких ми живемо: вони відображають складність, пов’язану із досягненням певного віку в суспільстві, що обертається навколо технології та інформації.
Суспільство, в якому швидкість і здатність адаптовуватись та реагувати в реальному часі є вирішальними. Перед обличчям цього домінуючого сценарію, із обеззброюючою впевненістю та чіткістю Папа визнав свою слабкість: «В сьогоднішньому світі, який піддається багатьом стрімким змінам і стрясається від питань, які є глибоко важливими для життя віри, для того, щоб вести корабель Святого Петра і проголошувати Євангеліє, необхідними є і сила розуму, і тіла». «Сила, яка за останні кілька місяців зменшилась в мені настільки…».
Жест Папи був майже актом капітуляції перед світом, який змінюється з такою швидкістю, яку людина, народжена у 1927 році, навіть уявити собі не могла. І справа не лише у засобах і швидкості комунікації. Сьогоднішній світ вимагає, щоб кожну окрему деталь комунікувати, і то відразу. Ще в період роздумів над своєю відставкою, 86-річний Папа зробив спробу іти в ногу із шаленим темпом сучасної комунікації, запустивши акаунт в Твіттері. Він відповів на потребу передавати короткі повідомлення, довжиною у 140 символів. Він намагався дотримуватись глобальних порядків денних та дедлайнів, які диктують медіа, цілодобово передаючи інформацію. Для нього, звичайно, це було легко, особливо у світлі болісних непорозумінь людства. Порядок денний, який виштовхує бар’єри етики і соціальних звичаїв на щоденну основу. Неприродні перегони з часом, що виснажують нерви, для людини, яка звикла до життя в науці, роздумах і тихій медитації. У його словах та рішенні піти у відставку можна побачити короткий зв’язок між його глибинним вивченням життя Ісуса і потребою постійно бути готовим дати відсіч,– порочне коло, з якого важко вибратися. Поширення скандалів, непорозумінь та витік інформації на глобальний рівень допускають, що лише молодші покоління здатні дати цьому раду: «Я прийшов до впевненості в тому, що моїх сил, у зв'язку із похилим віком, більше не достатньо для того, щоб вести адекватне Петрове служіння».
Але так було не завжди. Можемо пригадати ту швидкість, з якою Павло VI керував Ватиканом під час свого понтифікату, чи візит Пія Х, тривалістю в місяць, до папських Місій у 1854 році, коли він доїхав аж до італійського регіону Емілія Романа, не виголосивши жодної промови, а просто уділяючи благословення. Світ був змушений чекати на недільну молитву «Ангел Господній» чи загальну аудієнцію середи, щоб почути відповідь Папи на певні питання. Тоді, після того, як Папою став Войтила, кількість папських візитів стрімко зросла, а темп його служіння призвів до значного помноження кількості подій і виголошених промов.
Але чи тут йдеться про поїзд, який немає іншого вибору, як лише набирати швидкості? Церква існує в сучасному світі і повинна адаптовуватись до цього світу, якщо хоче мати вплив і бути почутою. Але водночас необхідно мати великі зусилля, щоб стримуватись, зберігаючи своє обличчя і не намагатись бути завжди у моді. Великих зусиль також потрібно для того, щоб бути в стороні. Візьмімо для прикладу сьогоднішніх політиків, які змушені робити десятки заяв на день, коли їх достовірність та тривалість уважно перевіряють і порівнюють з такими постатями як Альчіде Де Гаспері, Альдо Моро та Енріко Берлінгуер, котрі давали інтерв’ю кілька разів на рік, а не на день.
Хтось міг би відповісти, кажучи, що часові рамки, в яких діяла тисячолітня Церква (і повільні політики), були можливі тоді, коли інформація не долала бар’єри стін, коли мобільні телефони ще не були продовженням людського тіла, коли камердинери не могли робити фотокопії чи відправляти факси та е-майли, і коли Стіни Ватикану могли втримувати секрети.
Однак, капітулюючи перед віком, визнаючи центральну і майже визначаючу важливість молодості, енергії і швидкості, де залишається місце для знання, мудрості та досвіду, і якими є їх цінність? Своїм рішенням повернутися до буття Йозефом Ратцінґером, Бенедикт XVI вже дав нам відповідь на це ключове, однак ще не вирішене, питання. Ця відповідь формуватиме наше суспільство, вона вирішить чи можемо ми прийняти життя посеред розпаду, коли наші спогади будуть освітлені і звільнені від довготривалих проектів.
Тверде рішення Папи, звичайно, неможливо пояснити лише шукаючи відповідь на це питання. Його рішення виникло в результаті ряду питань, які стануть предметом багатьох майбутніх книжок. Але уривок про вік є ключовою частиною заяви Папи про відхід у відставку, висловлену найдавнішою мовою світу, чим, ймовірно, Бенедикт XVI хотів підкреслити намір уникнути диктаторства сучасності.
Те, що ми бачимо в Ратцінґері – рішення котрого піти у відставку протиставиться мужньому випробуванню Войтили, котрий став прикладом того, як нести свій хрест до кінця –це усвідомлення тої шкоди, яку можна нанести через брак сил. Бенедикт XVI знає, що ціна, яку довелось платити за терпіння його попередника –це брак в управлінні Церкви. Він знає це, бо успадкував усі проблеми, які залишились невирішеними, разом з усіма забезпеченими внутрішніми питаннями. Він вирішував їх з відвагою, починаючи від скандалів про випадки педофілії. Але, ймовірно, це усвідомлення також наштовхнуло його нагадати нам, що для того, щоб управляти, потрібна сила, це усвідомлення змусило його відступити зараз, щоб його наступник не був змушений вести нелегку боротьбу після нього. Це може бути найбільш революційним актом в понтифікаті Бенедикта XVI.
Маріо Калабрезі, редактор італійської газети «La Stampa» / Vatican Insider / Католицький Оглядач
фінансово.
Щиро дякуємо!
