Церква подібна до шпиталю для побитих, скалічених і тих, хто вважає себе проклятим. У Церкві людина пізнає милосердну любов, прощення, а тим самим віднаходить сенс життя, — каже о. Анджей Мадей ОМІ, настоятель місії sui iuris у Туркменістані.
— Що о. Анджей Мадей робить у Туркменістані вже кільканадцять років?
— Відповім поетично. Вже 20 років як я вростаю в пострадянський пейзаж. А живучи скраю великої пустелі в Центральній Азії, в очах часто маю пісок…
— Життя в пустелі сприяє спогляданню і гострішому баченню дійсності. Як з азійської перспективи виглядають Польща і Європа?
— Вірні нашої місії вдячні за те, що з Європи ми прибули до них із Євангелієм. Це найбільший скарб, яким Захід — попри різноманітні кризи — ще може ділитися зі Сходом. Церква над Віслою жива, якщо висилає нас «до всіх кінців світу». 97% азіатів ще не почули Євангелія Христового. Ісус має рацію: «жнива великі, а робітників мало». Більшість самогубств на світі здійснюється через безробіття. На нивах Царства Божого ще повно роботи. Робітників мало! Наші вірні кажуть: за радянських часів ми з Польщі отримували картоплю, а тепер — місіонерів.
— А що християнський Схід може дати Заходові?
— Християни Сходу в центр свого життя і проповіді особливим чином поставили Воскреслого Господа. В принципі, вся Церква несе Його перемогу. На Сході ця певність сильно підкреслена, зокрема у літургійних відправах. Добро сильніше від зла! Зло, хоч і не здається, все одно програло. Христос воскрес! Ще не одна ідеологія розіб’ється об скелю Церкви. Християнський Схід може зміцнити в нас упевненість, що Христос є єдиним переможцем. Ми віримо, що також і з Азії прибуватимуть до зісвічченої Європи вісники Доброї Новини.
— Ми чекаємо на канонізацію Йоана ХХІІІ і Йоана Павла ІІ. Ким є ці великі папи для Вас і для Церкви в Туркменістані?
— На наших очах Церква впише до списку святих імена Йоана ХХІІІ і Йоана Павла ІІ. Через їхню віру і служіння в Церкві Господь Бог дав нам дар ІІ Ватиканського Собору. Перший папа є ініціатором цієї доленосної події, а другий то єпископ Кракова, який дуже багато вніс у діло Собору, а потім, як Єпископ Рима, допомагав цілій Церкві оновлюватися в соборному дусі. У цих двох святих останній Собор нам «заданий для відробітку», на «домашнє завдання», заново. Для мене прийняти «спадок Собору» означає: відважніше вийти до світу з Євангелієм Христа. Тільки воно спасає людину і весь людський рід. Сьогодні, коли падають імперії, коли компрометують себе різні «-ізми», банкрутують філософські системи, — це видно особливо виразно.
Друга половина ХХ століття була непорівняно трагічною. Собор також є пророчою відповіддю християн на те, що сталося за століття ідеологій, революцій, війн, концтаборів… Але чи світ зробив висновки, чи навчився чогось із уроку, яким було останнє століття?
— Чому Ви так підкреслюєте потребу замислитися над ХХ століттям?
— Століття, яке недавно закінчилося, є болючою притчею для людей. Її потрібно постійно прочитувати заново. Ми небагато чого навчилися від драм і трагедій того століття. А це загрожує людському родові тим, що тодішні помилки й гріхи повторяться. Вже подекуди повторюються. Скільки разів утікати від повної правди про людину, скільки принижувати її гідність, скільки разів робити ставку на насильство — ніби його ще було замало, ніби ще замало пролитої крові! Філіппінець Луїс Антоніо Тагле, сьогоднішній кардинал із Маніли, промовляючи 2008 року на Міжнародному Євхаристійному конгресі у Квебеку, викривав сучасних божків, називаючи їх кровопивцями: божка влади, божка війни, божка наркотиків, божка абортів… Сучасний світ приносить їм мільйонні жертви з людських життів!
— У Ваших словах чути гіркоту і розчарування.
— Я брав участь у тому конгресі й тільки повторюю за ієрархом проникливий до болю діагноз. Важко з ним не погодитися. Зауважмо: ми входили у ХХІ століття з досить великою надією. Багато хто казав: «Страшне століття вже позаду. Тепер буде інакше, буде краще». Навіть донедавна лунали голоси авторитетів: Третє тисячоліття розпочнеться гуманніше. Буде відродження духовних цінностей, люди полишать насильство, буде повернення до того, що чисте, ба навіть романтичне. Ми, певно, розмріялися… Не те щоб я не помічав добра, але мені боляче, коли падають авторитети, у Церкву луплять як у бубен, замовчують те, що добре і позитивне, аби розголошувати зло. Як це може не боліти?
— Наприклад, не помічають «малого стада» в Туркменістані…
— Дякую. Щоб ви знали — моя місія квітне. Хочеться жити! Люди розплющують очі по роках радянської тьми. Євангеліє робить так, що людська бідність зустрічається з красою Божої благодаті. Проявляється гідність людини. Людина пізнає себе. Починає дивуватися собі, дивуватися любові Бога. Народження спільноти, якою є Церква, супроводжують радість і надія. Людина починає помічати, що досі жила у гріху, і що більше, називала це чимось нормальним. Як з’ясовується, не що інше як гріх було назване «нормальним»! Я повторюватиму до смерті: Церква подібна до шпиталю для побитих, покалічених і тих, які вважають себе проклятими. У Церкві людина зазнає милосердної любові, прощення, а тим самим віднаходить сенс життя.
Якою нечуваною брехнею і злом для людей була атеїстична пропаганда! Бог приязний до людини, Він стоїть по стороні тих, кого принижує зло. Релігія то не «опіум» для люду, а шлях повернення до дійсності, до віднайдення заново своєї людяності. Атеїстична пропаганда є видом якогось опію. «Ми почали жити заново», кажуть наші вірні. «Завдяки вам», — кажуть вони, а ми їх виправляємо: завдяки Ісусові! У нас є чимало свідків живої віри, які піднялися з атеїстичної прірви, з моральних урвищ. Хотілось би сказати — з пекла! То був диявольський похід проти Євангелія. За всіх помилок і гріхів, яких припускаємося ми, віруючі у Христа, прошу дозволити мені сказати твердо і впевнено: за 20 років спостережень, яке спустошення вчинила атеїстична пропаганда у людських душах, я бачу, що християнство є тим, що рятує гідність людини і спасає людську честь.
— Повернімося до канонізації. Ви багато разів зустрічалися з Йоаном Павлом ІІ. Як Ви його згадуєте?
— Зустрічі з Йоаном Павлом ІІ я згадую із вдячністю, тому що він є «засновником» Церкви у Туркменістані. Католики жили там з кінця ХІХ століття, але ніколи не мали свого постійного священика. Коли впала радянська імперія і країни Центральної Азії спромоглися на незалежність, то Папа з Польщі відновив на цих теренах структури Католицької Церкви. З його благословення ми прибули до Туркменістану. Я мав нагоду за різних оказій кілька разів бути біля Папи-поляка. Сьогодні я переконаний, що зустрівся з Людиною з великою літери, а для мене це означає — зі святим.
— Яка з зустрічей найбільше відбилася в пам’яті?
— Насамперед зустріч із папою на Синоді єпископів для Церкви в Азії, 1998 року. Із цим зібранням пов’язана цікава історія: забули про настоятелів місій sui iuris. Йоан Павло ІІ запитався про нас, церковних предстоятелів з Узбекистану, Таджикистану, Киргизстану й Туркменістану. Швиденько було вислано телеграми, аби ми якнайшвидше подалися до Рима. Я дістався за два дні. Святіший Отець помітив нас, а мене жестом долоні привітав у синодальній залі.
Пам’ятаю також зустріч із кардиналом Каролем Войтилою, який прибув на завершення євангелізаційних реколекцій для студентів у Кракові на Підгір’ї, у храмі отців-редемптористів. Мене, неопресвітера-реколекціоніста, за вечерею посадили ліворуч кардинала. Усміхаючись, він запитав мене: «Чому ви назвали реколекції євангелізаційними? Якими ж тоді були реколекції, проголошувані у Польщі від 966 року?» Я був дещо збентежений. Ляпнув, що ми старалися підкреслювати Добру Новину, і щоби миряни — а то була новинка — також давали виразне свідчення про свої зустрічі з Ісусом. Потім, коли Кароль Войтила став папою і проголосив «нову євангелізацію» як програму свого понтифікату, я мав нездоланне враження, що він думав про це ще в Кракові, якщо й мене екзаменував на тему євангелізації.
Нагодою для наступної важливої зустрічі був візит ad limina Apostolorum єпископів Центрально-Східної Азії, 2001 року. В мене було півгодини на особисту розмову зі Святішим Отцем. Я розповідав про перші роки відродження Католицької Церкви у Туркменістані. Подарував йому килимок, витканий нашими парафіянками. «Килим це культура і поезія нашого краю, який сусідує з Персією», — сказав я папі. А він попросив мене: «А розкажи-но мені, будь ласка, про туркменські килими».
Також я брав участь у кількох папських паломництвах до країн, де католики становлять меншість: до Швеції, Норвегії, Казахстану. До Азербайджану, наприклад, ми попливли поромом із Красноводська до Баку. Пам’ятаю прес-конференцію ватиканського прес-представника Хоакіна Наварро-Вальса і питання, яке йому поставив один із журналістів: «До кого приїхав папа в Азербайджані, якщо тут живе 150 католиків?» Той відповів: «Він приїхав до 150 католиків… і до всіх, хто хоче з ним зустрітися».
— Завжди у наших розмовах Ви тепло згадуєте паломництво Йоана Павла ІІ до Казахстану. Чому?
— Надзвичайно гідно папу прийняли у Казахстані 2001 року. То був великий день і велике свято казахського народу. Незабутнім залишиться жест президента країни Нурсултана Назарбаєва, коли під час вітальної церемонії в аеропорту вітер здув аркуші з промовою ватиканського гостя. Президент опустився навколішки, за мить позбирав видруки і подав папі. Мусульмани з величезною пошаною вітали гостя з Рима, вбачаючи в ньому… пророка. У мусульманському світі вітати когось у такому дусі є вираженням найвищого визнання.
Я знаю, що папа часто повертався в розмовах до візиту в Казахстані. Там він згадував свого друга о. Владислава Буковинського, в’язня радянських таборів. Коментуючи папське паломництво, архиєпископ Астани Томаш Пета підкреслював, що його би ніколи не було, якби не кров мучеників, пролита на казахстанській землі.
Востаннє я зустрівся з Йоаном Павлом ІІ за п’ять місяців до його смерті, у Ватикані. Закінчуючи аудієнцію, він на моє спонтанне прохання благословив камінь, привезений із гір біля Ашхабаду, наріжний камінь під будівництво храму в Туркменістані. Я вірю, що ми колись покладемо цей камінь у фундамент християнського храму. Після цієї аудієнції я помилився дверима… і побачив папу у візку; біля нього не було нікого. Він був повністю самотній і беззахисний… Ця картинка постійно стоїть у мене перед очима.
— Отче, Ви поет. Чи присвятили Ви якийсь зі своїх віршів особистості, думкам Йоана Павла ІІ?
— Я написав кілька віршів, присвячених Йоанові Павлу ІІ. Одні вже опубліковані, інші ще ні.
— Який із них Ви б найохочіше прочитали?
— Будь ласка, вірш під назвою «Епілог».
А коли Церква, провадячи паломництво в сльозах
розпочинала святкування Милосердя Божого
доповнилась її чаша
Небесні хори
свої голоси вплели у хори прощання
славлячи Милосердного
добрий і вірний Його слуга
з довірою йшов
до відчинених дверей небесних
ангел-хранитель білим пером
закінчив книгу його життя
на очах здивованого світу
Біблійне завершення заодно є початком. До гробу Йоана Павла ІІ паломники йдуть і будуть іти, мільйони вірних, довгі століття. Тому, що святі живуть вічно!
— Ми багато говоримо про Йоана Павла ІІ. А як Ви бачите Йоана ХХІІІІ, Павла VI, Йоана Павла І, Бенедикта XVI і Франциска — з азійської перспективи?
— Папи є слугами примирення у Церкві, служителями універсального сопричастя. Їхня послуга задля єдності християнської родини є неоціненною. Кожен з них був інакший, як камінчик у мозаїці, і своєю харизмою вніс те, що найбільш потрібне.
Йоан ХХІІІ і Павло VI відкрили через Собор прекрасний шлях. Йоан Павло І встигнув усміхнутися! Йоан Павло ІІ біг соборним шляхом, як найкращий духовний атлет. Бенедикт XVI, великий мислитель і найближчий співпрацівник папи-слов’янина, збагатив учення Церкви своїми теологічними трудами. А Франциск — це гарячий, ревний пастир, який завдяки своїй простоті стає ближчим кожній людині. Він прагне проникнути вогнем Святого Духа всі церковні інституції.
— Ви збираєтеся до Рима на канонізацію?
— Кілька чоловік із нашої Церкви, на чолі з о. Павлом Шляхетою ОМІ, подякують у Римі нашому Богові за святого Йоана Павла ІІ, який відчинив нам двері до туркменського дому.
Інтерв’ю провів Кшиштоф Томасік, КАІ, Gość Niedzielny
фінансово.
Щиро дякуємо!
